Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Олігархи чи народ обиратимуть президента України?

6 квітня, 1999 - 00:00

«...Я нарешті починаю розуміти корисність влади.
Вона дає неможливому шанс стати можливим» (А.КАМЮ. «Калігула»).

У численних і часом незбагненних широкому загалу дискусіях
стосовно шансів та ймовірного переможця президентських перегонів в Україні
вже вимальовується кілька попередніх висновків.

У недемократичному суспільстві, в якому ми живемо, практично
неможливо реалізувати демократичні вибори. Очікування виборчого обману
характеризує як настрої виборців, так і прогнози експертів. Якщо значна
частина пересічних громадян переконана в можливості прямої фальсифікації,
то аналітики твердять про опосередковану. Наприклад, в умовах відсутності
загальнонаціональної системи періодичних видань домінуючу роль відіграватимуть
електронні мас-медіа. Оскільки головні національні ТВ контролюються олігархами,
які визначилися на користь Леоніда Кучми, то про рівні інформаційні виборчі
можливості годі й говорити.

З одного боку, головні політичні олігархи підтримуватимуть
кандидата у президенти Леоніда Кучму, оскільки сьогодні й завтра він є
гарантом успішного бізнесу та публічної кар'єри. З другого, за такою позицією
криється, очевидно, стратегічна (значно далекоглядніша) мета. Підтримуючи
Л.Кучму в боротьбі за другий — тобто останній — термін президентства, олігархи
отримують у спадок час і ресурси влади для перемоги на виборах 2004 року
вже власного кандидата як за віком, так і за політичною ментальністю та
новим розумінням «національних інтересів». Апробація публічної моделі використання
владних ресурсів має місце вже сьогодні. Мова йде про Координаційну раду
з питань внутрішньої політики при Президентові України, положення про яку
було затверджене Указом Президента України Л.Кучми 8 жовтня 1998 року.

У цих двох висновках, які чим далі більше набирають рис
аксіоматичності, присутня одна незмінна й відносно нова для українського
виборця величина — політичний олігарх.

Цій величині було присвячене окреме дослідження Інституту
політики. Тривала дискусія навколо тлумачення ролі та значення політичних
інститутів в Україні засвідчила цілковиту неуспішність застосування правового
чи інституційного підходів. Реально можливий шлях пролягає через здійснення
аналізу соціально-економічних та політичних подій через визначення ступеню
впливу на процес прийняття державних рішень. Даний підхід засвідчив периферійну
роль різноманітних лобістських угруповань. Ці групи еволюціонували від
власне підприємницьких об'єднань до певних форм зрощування фінансово-промислових
інститутів із політичними та громадськими структурами.

Значною мірою набуття публічності досі неформальних політичних
акторів відбулося на останніх парламентських виборах. Подальші події підтвердили,
що реальними політичними інститутами (політичними акторами) є політичні
олігархи, холдинги та синдикати. Ці терміни є доволі умовними та оціночними.
У цій статті вони використовуються, виходячи із сучасних норм політичного
мовлення та близького значення при використанні цих термінів у політичній
та економічній дискусіях початку й кінця ХХ століття.

«Політичний олігарх» – особа, що самостійно, завдяки власному
капіталу та особистим якостям, змогла утворити неформальне (не передбачене
законами України) об'єднання за участю фінансово-промислових структур,
політичних та громадських інститутів, засобів масової інформації.

«Політичний холдинг» – об'єднання політичних олігархів
для реалізації певних спільних проектів, як правило, коротко-термінового
характеру.

«Політичний синдикат» – об'єднання політичних олігархів
та холдингів для досягнення мети й завдань стратегічного характеру.

Отже, теперішня українська специфіка формування державних
інститутів та політичної системи спричинила отримання статусу реальних
політичних акторів не партіями або громадськими інституціями, а політичними
олігархами та створеними ними холдингами й синдикатами. У цілому в сучасній
Україні склалася не політично відповідальна влада зі зрозумілою системою
стосунків між державою та суспільством, а олігархічна надструктура з непублічними
механізмами впливу на ухвалювання рішень.

Політичні партії в свою чергу переживають не найкращі часи.
Саме вони могли протиставити власних кандидатів ставленику української
олігархії. Проте ліві партії мають свої проблеми, пов'язані здебільшого
з невідповідністю впливовості партійних структур та популярності партійних
лідерів. Кажучи про вже міфічну ідею єдиного лівого кандидата на посаду
Президента України, простежуємо іншу закономірність: чим більше лідери
лівих говорять про необхідність зліквідувати інститут президентства, тим
більше вони прагнуть його здобути.

Правий спектр політичного життя перебуває не в кращому
стані. Низка партійних розколів та інших подій перетворили правий політичний
рух у недієздатного конкурента в передвиборній боротьбі.

За умов, що політичні партії від лівого до правого центру
не зможуть протиставити спільні, узгоджені між собою правила гри, вибори
можуть перетворитися в найбільший за період незалежності демократичний
фарс. Альтернатива вибору штучно зводиться до вибору не стільки між меншим
чи більшим злом, скiльки між злом до якого вже звикли і злом якого ми ще
не бачили. Це чи не одна з «найкращих знахідок» передвиборного штабу Леоніда
Кучми. Українцям етнопсихологічно звичніше обирати «синицю, яка вже в руці»,
аніж «журавля, який у небі». Однак реалізація таких задумів за своїми наслідками
буде значно гіршою для суспільства, ніж часи прем'єрства і першого президентства
Л.Кучми.

Висновок у даній ситуації напрошується один: у боротьбі
між політичними олігархами та громадськими інституціями перемагає олігархічна
меншість. Певна частина впливових і публічних олігархів уже сьогодні створили
політичний синдикат, натомість політичні партії як лівого, так і правого
спрямування не виробили й не висунули ані спільних дій, ані узгодженого
кандидата. Третій суб'єкт політичного життя – суспільство – у даній ситуації
все більше і більше втрачає шанси впливати на ситуацію, перетворюючись
швидше на об'єкт політичних баталій.

У теперішній ситуації важливо зрозуміти, що наявна на поверхні
ідеологічна розбіжність є не такою страшною, як загроза цілковитої олігархізації
сучасної України. Стати їй на заваді можуть лише швидкі кроки в напрямку
спільних дій активних сил українського громадянства.

Сподіваюсь, що суспільство зможе змобілізувати свої сили,
аби не допустити перемоги Л. Кучми як кандидата олігархів. Адже це означатиме,
що українська «демократія» явить світові новий різновид «виборчої диктатури»
олігархічної меншості – «демократії корумпованого політичного ринку», де
існуватиме конкуренція і свобода вибору, але лише у межах олігархічної
меншості без участі багатомільйонного народу.

Микола ТОМЕНКО, директор Інституту політики  «...Я нарешті починаю розуміти корисність влади. Вона дає неможливому шанс стати можливим» (А.КАМЮ. «Калігула»).
Газета: 
Рубрика: