Володимир ЗОЛОТОРЬОВ, «День»
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / «День»
Напередодні відкриття парламентської сесії сталося декілька важливих
подій. Пленум ЦК КПУ висунув кандидатом на посаду спікера від фракції комуністів
Петра Симоненка. Того ж дня Президент зустрічався з Наталією Вітренко й
повинен був зустрітися з Симоненком.
Усі ці події досить показові. По-перше, не можна не відзначити, що Леонід
Кучма закінчив цикл предсесійних зустрічей із лідерами партій так і не
зустрівшись жодного разу з СПУ і «Громадою». Зате він зустрівся з найбільш
«непримиренною» до нього Вітренко, а з комуністами зустрічався тричі.
Більше того, Президент окремо розмовляв із лідером СелПУ після того, як
було оприлюднене рішення про створення їх власної фракції.
Неупереджений спостерігач не знайде логіки в цих подіях — якщо
Президент зустрічається з усіма парламентськими партіями, то чому він не
зустрівся з СПУ і «Громадою»? Якщо він послідовно стоїть на центристських
позиціях, то чому тоді зустрічається з КПУ і ПСПУ? З іншого боку, добре
видно дії адміністрації, направлені на розкол у лівому блоці. Наприклад,
рішення комуністів висунути Симоненка передбачалося заздалегідь і розцінювалося
як хід у спільній грі лівих, в якій лідер комуністів мав би прийняти на
себе удар у першому турі, після чого КПУ повинна була підтримати Мороза.
Однак, існують підстави вважати, що рішення пленуму КПУ було для Олександра
Мороза неприємною несподіванкою. Принаймні, демонструючи єдність рядів,
колишній спікер заявив про те, що його фракція підтримає Петра Симоненка.
Не дивно тому, що з’являються думки, буцім головною тактичною метою Леоніда
Кучми є недопущення Мороза до посади спікера, причому йдеться лише про
Мороза як особистість, а не про неприйнятність його поглядів. Якщо взяти
цю версію за основу, то виникає просте запитання — що пропонує Президент
партіям навзамін можливих обіцянок не підтримувати Мороза?
Відзначимо, що Президент і партії знаходяться в різному становищі —
у партій багато «позицій», в яких Президент їм нічим допомогти не може
(сили, що його підтримують, нечисленні, неоднорідні і мають свої інтереси).
Навіть «взаємозалік» голосів (ви проголосуєте так, а тоді ми проголосуємо
ось так) при багатоетапному голосуванні за спікера Леонід Кучма навряд
чи може організувати. Існує лише один пункт, в якому Президент може бути
корисний фракціям — і, конкретно, партійним фракціям — це призначення уряду.
У зв’язку з цим цілком логічним виглядає остаточний перехід Валерія
Пустовойтенка до уряду. Це може бути демонстрацією його залежності від
волі парламенту й запрошенням до торгу за місця в Кабміні (можливо, за
умови, що сам прем’єр залишиться на місці). Уряд і так перебуває в стадії
повзучої відставки, що значно полегшує торги. На користь цієї версії опосередковано
свідчать чутки про остаточну реорганізацію НДП «під Пустовойтенка» — у
разі відставки вірний прем’єр займатиметься партією і президентськими виборами.
Проте остання обставина не суперечить і іншому варіанту подій — деякі спостерігачі
вважають, що закон дозволяє відставленому прем’єру повернутися в парламент,
«попросивши» когось із партійного списку відмовитися від мандату й тому
«жертва» Пустовойтенка — відмова від депутатства — насправді не є жертвою.
Залишається відкритим головне питання — чи потрібна участь у новому
уряді лівим? Петро Симоненко говорив, що КПУ погодиться на формування уряду
в тому випадку, якщо буде зменшений президентський вплив на нього — тобто
умова участі КПУ в Кабміні — внесення змін до Конституції. Оскільки більшість
партій уже заявили про небажаність таких змін, то швидше за все їх не буде.
Щоправда, цілком реальним виглядає варіант, за якого в разі обрання лівого
спікера Президент запропонує лівим формування уряду. Відмовитися від такої
пропозиції — значить серйозно програти в очах виборців, прийняти — приректи
себе на безнадійну й заздалегідь програну справу. Очевидно, це непросте
рішення є одним із прихованих мотивів усіх останніх політичних інтриг,
в яких беруть участь ліві. І, швидше за все, ліві ще не зробили вибір.
Незважаючи на те, що торг іще не закінчений, існує переможець
на, так би мовити, «проміжному фініші». Це — Президент. Абсолютно очевидно,
що Леонідові Кучмі вдалося «зав’язати стосунки» як зі своїми друзями і
попутниками, так і з «ворогами ворогів». Це означає, що єдина антипрезидентська
коаліція (хоч би ситуативна) вже неможлива, а партії, що вступили в контакт,
дезорієнтовані.
