«Центровий» мішок справа більший, ніж «громадний» зліва?
Тетяна КОРОБОВА, «День»
ХТО КОГО — ОСЬ У ЧОМУ ПИТАННЯ
Нещодавно на Хрещатику раптом почула щось дивовижне: крізь какофонію
попси та бум-бум-бум із двохколонників сидячих один на одному продавців
дисків, не вписуючись у навколишню дійсність, пробивалася «Елегія» Массне.
Вона співала глибоким голосом віолончелі, переходячи у чисті звуки скрипки,
так ностальгійно пронизливо... «Боже, звідки?!». «Це «Еротика», — зі знанням
справи відповів пацан-продавець, простягши футляр диска. На обкладинці
злягалися дві дівулі... А після «Елегії» йшов «Вокаліз» Рахманінова. Той
самий, відомий широкій публіці на слух, оскільки входив у обов’язковий
асортимент у ті часи, коли генсеки вмирали, а їхнє оточення, сподіваючись,
вочевидь, що це не остаточно, повідомлень довго не давало. Проте по радіо
крутили мінорну класику. З чого народ робив висновки, що таки скоро будуть
«великі» похорони.
І річ не в тім, специфічно еротичний Рахманінов чи політично скорботний:
чим керувався автор — не спитаєш. І не тому, що пізно, а тому, що безглуздо.
Просто ця, майже анекдотична ситуація, зайве доводить: усе залежить не
від предмета, а від нашого до нього ставлення. Врешті-решт і в політиці,
і в еротиці є загальне запитання: хто кого...
«Такий» чи «не такий» парламент — це, пардон, приблизно «Вокаліз». Народ-творець
створював Верховну Раду, волевиявляючись відповідно до Конституції, та
навряд чи прикидаючи, яка це буде «музика». Для поховання й така згодиться.
Сьогодні, розказують у кулуарах, Президент грюкає кулаком — не «того» спікера,
мовляв, оберуть, я їх розжену — і виходить ніби трагічно. А завтра якийсь
«великий друг» докірливо пальчиком помахає — мовляв, ти там дивися, з демократією
не балуй, ніби-то грошей на нібито реформи не дамо — і ситуація буде швидше
за все чуттєвою...
ПІДРАХУВАЛИ —ПРОСЛЬОЗИЛИСЯ
Замутити «кадрове» питання у парламенті Банковій вдалося. Однак, стався,
мабуть, перебір. Підконтрольний народ завив — давити з успіхом можна було,
в основному, на тих, кому є що втрачати й кого можна страхати «нарами ім.
Бродського». Але ті, кому є що втрачати, добре рахують. І з деяких прикидів
у багатьох із них виходило, що інтриги з Банкової не лише множать «втрачену
вигоду», але й позбавляють перспективи «відбити» вкладення, що вже були.
А тут саме в момент прокльовування прозріння практично кожен заможний та
інший парламентарій міг прочитати доставлену до Верховної Ради частину
тиражу газети «Деловая неделя». З барвистими портретами партнерів — «п.
Суркіс плюс п. Рабинович» дорівнює (ні, не вгадали) холдінг. І тоді питання
просто встало й закричало: комусь холдінг (десь там проглядає і п. Лазаренко?),
а комусь — дулю з маком? Може, не з маком, а розгоном парламенту, смачніше
не буде... Все остаточно заплуталося: хто з ким, куди дивиться НДП, хто
знімає Горбуліна, з ким нині товаришує Павло Іванович і т.д. Іншими словами,
окремим парламентаріям могло здатися, що всіх їх мали глибоко «на увазі»...
І, більш того, деяким з окремих взагалі могло здатися, що вони вже не розуміють,
хто в державі керує, і хто править, поки йде парламентський «базар»...
«КУПУЮ ПАРЛАМЕНТ — ЗАГОРНІТЬ У ПАПІРЕЦЬ»
Коротше, у парламенті все неясно. І ворожіння в пресі врізнобій про
те, що буде та хто буде, пов’язані виключно з тим, що суб’єкти виборчого
процесу самі погано уявляють власні дії. Наприклад, якщо п. Медведчук,
як наполягають «Киевськие Ведомости» (треба розуміти пп.. Бродський, Чайка,
Лазаренко?) — чудовий віце-спікер, значить — спікер уже точно має бути
лівим. Бо уявити такі зухвалі домагання, як «центрист»-спікер і «центрист»-віце
просто неможливо, чи не так? Або, наприклад, іще варіант, який неголосно
звучить — «спікер Семиноженко». Все чудово — головне, Президентові добре,
і дружині його, котра партнерувала з цікавим (дуже!) інноваційним фондом
при міністрі з науки, нині депутаті, у програмі «Дітям України». Одне незрозуміло:
як цей «потрібний» кандидат НДП буде пробиватися, в разі чого, якщо названі
плюси — це поки все, що відомо про його політичне обличчя?
Не до речі, та сказати треба. У кулуарах говорять, наче є ідея, реалізація
котрої вирішить проблему «нелівого» спікера дуже просто. Через готівковий
розрахунок. Прикупити бракуючі голоси — всього-на-всього. Пани, товариші
й ті, хто ще не визначився! Не треба винаходити велосипед. Автономний парламент
пройшов уже через усе, і будь-який його спостерігач може створити трактат
про безцінний досвід із «кримського полігона». Той, хто готовий платити,
повинен пам’ятати наступне. Як тільки стає відомо, що платять гроші тим,
хто «проти», щоб вони стали «за» — кількість «проти» різко збільшується.
Слід також врахувати, що починається все з оплати за вирішення кардинальних
питань, а закінчується тим, що навіть найпростіше процедурне питання без
грошей «не йде». Окрім того, розсмакувавши, платна частина, постійно збільшуючись,
підвищує ставки за послуги. Це стає настільки постійним джерелом прибутку,
легальність якого швидко перестає братися під сумнів, що вже й члени сім’ї
будують домашній бюджет із урахуванням цих надходжень. У Криму відомий
випадок, коли матуся одного найтихішого депутата на «відрядності» прийшла
до «гаманця» і продиктувала — за яку конкретну суму її синок віддасть свій
дорогоцінний голос цього разу.
Так що бажаючі «купити» парламент повинні добре порахувати — чи вистачить
ресурсів на чотири роки. Практика показує: чистих коштів на це ніяк не
вистачає. Отже, ті, хто має намір підзаробити таким чином, повинні усвідомлювати
— це будуть «бандитські бабки». І попит — відповідно. За принципом «карбованець
вхід, два — вихід». У кримській ВР на лікарняне ліжко декого вкладали не
за те, що «зіскочили», а за те, що невідпрацьовані гроші не повернули.
Це, так би мовити, практичний бік. Однак розкладання, яке несе парламентські
«купівлі-продажі», страшніше за ракову пухлину. І, головне, ліві мають
пам’ятати, що галасувати щодо цих новацій їм буде непристойно: вже використане
право пробного освоєння теми «почім депутат?» належить їх нинішньому «громадному»
союзнику...
У Криму один народний депутат, спершу доклавши руку до того, що сталося
із колишньою автономною Радою, котра потопала в аморальності, пізніше назвав
місцевих депутатів «депутанами». Я ж і кажу: все залежить не від предмета...
