Що розуміє церква під духовністю? Чи можуть бути
духовні запити в людини, коли не задовольняються її нагальні матеріальні
потреби? На ці та інші запитання газети «День» відповідає патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет.
— Для початку хотілось би знати, яким чином Ваша Святість визначає ознаки
духовності в суспільстві.
— Існують різні підходи для визначення духовності. Дехто вважає, що
суспільство може бути духовним і без віри в Бога, а просто на засадах культурних
та етичних цінностей. Церква думає інакше. Жодна філософія чи мистецтво
не можуть відповісти на вічне питання — у чому сенс людського життя? Який
сенс у смерті, у людських стражданнях? «Культуральна» духовність не дає
ні втіхи, ні надії, залишає людину сам на сам у цьому, іноді такому страшному,
світі. Тільки духовність, що базується на вірі в Бога, надає змісту всьому
в нашому житті, навіть стражданням. Адже вони можуть бути або випробуванням
віри, або покаранням за гріхи.
Нещодавно я був на панахиді по трагічно загиблому Вадиму Гетьману. Зібралося
багато його друзів, серед яких були віруючі й невіруючі. Для невіруючих
смерть Вадима Гетьмана була тільки жахом, катастрофою, символом хаосу в
цьому світі, від якого не можна ні врятуватися, ні захиститися. А віруючі
завжди мають надію й навіть упевненість у майбутньому — як на землі, так
і після смерті. Віра в те, що будь-яке зло кінець кінцем буде покаране
Богом, а добро винагороджене — основа людської моралі, а значить і духовності.
Як страждання, так і добрі справи мають невмирущу ціну, збагачують безсмертну
душу, записуються, так би мовити, в актив людині.
— Чи стан духовності суспільства змінюється в часі? Якщо так, то в які
епохи історії, на Вашу думку, суспільне життя України відзначалося особливою
духовністю?
— Я відзначив би перші віки християнства в Київській Русі. Прийняття
християнства стало могутнім поштовхом до становлення нової духовності —
духовності Нового Завіту. «Руська правда» Ярослава віддзеркалює стан тодішнього
суспільства і говорить про такі вічні речі, як гріх, права жінки, про стабільність
сім’ї, заснованої на законах любові.
Ще відзначив би стиль життя українського села, скажімо, в ХІХ столітті.
Жили тоді досить благочестиво. Люди знали одне одного, допомагали одне
одному, зводили громадою хати. Тяжко працювали, але свято шанували неділю,
всі християнські свята. Вміли й веселитися — скільки пісень тоді було створено!
Проблеми «батьків і дітей» не існувало, а старі люди завжди користувалися
повагою. Такого неподобства, щоб лаяти бабу чи діда, або піднімати голос
на батьків, і нечувано. Селяни боялися Бога, вірили, що він бачить кожен
наш крок і знає кожну думку. Тому злочини, навіть приховані, були рідкістю.
Та й людський осуд був суттєвим стримуючим фактором.
— Як Ви вважаєте, чи можна бути порядною, чесною людиною, не вірячи
в Бога? Зустрічали Ви таких людей? І навпаки, чи приналежність до духовенства,
щира віра в Бога завжди є запорукою дійсно доброчесного життя?
— На перше запитання відповідь «так», на друге — «ні». Я добре знав
і знаю тепер багатьох невіруючих, але дуже пристойних людей. Особливо багато
таких людей було за недавніх атеїстичних часів. Деякі з них навіть обіймали
високі посади. Я був знайомий із можновладцями, які, хоча були переконаними
атеїстами, намагалися зменшувати насилля над церквою або пом’якшувати розмах
антинаціоналістичних кампаній в Україні. В цьому немає нічого дивного,
адже людина створена за образом і подобою Бога, тому її вчинками, навіть
несвідомо для неї, керує голос Бога — совість.
Щодо віруючих, але недобрих людей, то на жаль, таких також немало. Зовнішні
ознаки говорять про приналежність до церкви, а життя свідчить про зовсім
інше. За прикладами недалеко ходити. Так, у протистоянні Київського й Московського
патріархатів ієрархи УПЦ МП відкидають всі наші «мирні пропозиції», не
приймають простягненої руки. Це суперечить як духу, так і букві вчення
Христа, його заповідям.
— Нині в нашому суспільстві можна почути багато розмов про те, що в
наш скрутний час недоречно, а може, навіть злочинно вкладати великі кошти
в будівництво та реставрацію церков. Справді, чи не є це бенкетом під час
чуми? Чи можна говорити великі слова «Не хлібом єдиним» тим людям, у яких
хліба немає?
— Я категорично не згоден із подібними запереченнями. До Бога найчастіше
звертається саме несита людина, люди в біді. Яскравим прикладом протилежного
може служити Захід, де матеріальна забезпеченість так і не привела до високої
духовності.
— То чи повинні ми, Ваша Святосте, аби похвалятися особливою духовністю,
навіки залишатись у злиднях?
— Впевнений, що нормальним життя стане тільки в умовах, коли духовні
цінності стоятимуть на першому плані. Тоді люди, через благодатну духовність,
будуть дбати не тільки про себе, а й про інших. Бо для справді віруючої
людини неможливо їсти свій хліб у оточенні голодних. І вона намагається
допомагати, робить зусилля, щоб змінити стан речей. Пам’ятаю, яке враження
на мене, тоді ще хлопчика, справило перше читання житія Святого Миколи.
Особливо те, як він таємно допомагав бідним і стражденним людям. Я тоді
жив із батьками в окупованому німцями донбаському селі, у якому багато
людей потерпало від нестачі харчів, навіть хліба. Тому я вночі крадькома
брав клуночок зерна у батьківській коморі і кидав його через паркан у двір
сусідів, яким було тяжче, ніж нам. Засинав щасливим.
Сьогодні багато людей страждає, бо держава неспроможна дати їм належне.
Шахтарі, вчителі, вчені. Але ж у країні є достатньо багатих людей і ще
більше грошей на закордонних рахунках, щоб допомогти лиху. Дійсно духовні
люди вкладали б ці гроші у вітчизняні підприємства, сприяли б реанімації
економіки — хоча б заради того, щоб ближні жили нормально.
Ще хотів би відзначити, що відродження християнської церкви приносить
свої плоди. Буває, що в скриньку Володимирського собору «На ремонт храму»
кидають сотні й навіть тисячі доларів. Зверніть увагу — повністю анонімний
благодійницький акт. Є також люди, які підходять після богослужіння й питають
поради — кому надати допомогу, яка людина чи сім’я перебуває в найбільшій
скруті. Таких людей сьогодні небагато, але вони є. І поступово стає більше
— людей із оновленою в храмі душею. Тепер багато хто, у тому числі й дуже
відомі в країні люди, приймають також анонімно хрещення, бо не хочуть,
щоб це було на показ, за модою чи кон’юнктурою. Я ціную такі почуття і
вбачаю в цьому гарний знак — суспільство таки видужує.
А храми хочуть будувати самі люди — подивіться, скільки їх зведено в
селах, за бажанням та на кошти парафіян. Їх ніхто не примушує, просто кожен
знає, що в селі має бути Святе місце.
— І останнє запитання, дещо іншого плану. Маємо всі підстави вважати,
що до 2000-ліття Різдва Христового Святоуспенський собор Києво-Печерської
лаври буде піднято з руїн. Очевидно також, що міська влада налаштована
передати його Київському патріархату. Чи не думаєте, Ваша Святосте, що
це може спровокувати серйозний конфлікт із УПЦ МП?
— Я оптиміст і, попри все, вірю, що Божим промислом, ще до 2000 року,
може статися об’єднання всіх православних церков у одну. Неможливо? Не
вірогідно? Так. Але хто б міг подумати в тридцяті роки, коли Михайлівський
собор було підірвано вибухівкою, що прийде час його відновлення? Ще більш
разючим прикладом є історичний розпад Радянського Союзу та благодатне безкровне
утворення незалежної України. Ніякі довгострокові прогнози не передбачали
цих подій, для них нібито не було найменших підстав. Так що будемо молитися
й надіятися.
