Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Передiл влади

14 лютого, 2002 - 00:00


Третя в історії незалежної України кампанія з виборів до Верховної Ради у розпалі, склад учасників цього забігу відомий (якщо, звичайно, судова влада не внесе до передвиборчого розкладу сил ще якісь корективи), практично визначилися фаворити і аутсайдери гонки. У чому відмінність нинішньої виборчої кампанії від попередніх, які її характерні риси? Чи реалізують виборці дане їм законом право зробити вільний вибір, і наскільки усвідомленим він буде? Що за парламент ми отримаємо в результаті, чи сформується у ньому політична більшість, а якщо так, то яка? 31 березня країна обере своє законодавче майбутнє — у якому майбутньому ми прокинемося 1 квітня, яке, за збігом обставин, називають Днем сміху чи Днем дурнів? За редакційним «круглим столом» на ці та інші запитання журналістів «Дня» відповідали віце-президент Міжрегіональної академії управління персоналом, професор Микола Головатий, головний редактор журналу «Політична думка», політолог Олександр Дергачов і директор Українського інституту соціологічних досліджень Олександр Яременко. B>«Результати цих виборів будуть результатами регіональної політики в Україні, а не політики з центру»

— Отже, головні тенденції нинішньої передвиборчої кампанії. Що робити виборцю? Чи є в нього підстави і умови для раціонального вибору? І, звичайно, прогнози стосовно того, який парламент ми отримаємо 1 квітня.


Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Головне зараз – у нас не діють механізми політичної відповідальності. Вибори не мають такої складової: хтось звітує, коли виборець визначає ефективність влади, яку він обирав 4 роки тому. Ми не маємо достатньої стабільності політичних акторів. І це відбувається не тільки через об'єктивні обставини, оскільки актори виникають не зовсім стихійно. Має місце вплив влади і того вузького кола, яке існує навколо неї і саме розбудовує себе в публічній сфері. Результатом такого функціонування є поява нових осіб в політиці, їх вплив на політичні процеси. Таке штучне, паралельне існування з суспільними процесами інтересів не дуже артикульованих та публічної політики спостерігається не перший рік. Вибори-2002 характеризуються спробою влади стабілізувати цю ситуацію, взяти під безпосередній контроль процеси і більш впевнено себе відчувати. Йдеться, передовсім, про виконавчу владу та про тіньові механізми, які не можна розподілити між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади і які існують поряд iз публічною політикою. Хоча немає підстав говорити, що в Україні здійснюється той сценарій, який мав місце в Росії під час останніх виборів до Державної думи. Ситуація в Україні більш складна: в нашому суспільстві більше не європейського, але все ж таки плюралізму, складніші відносини між вищою бюрократією, і бізнес-структурами. Останні більш глибоко занурені в саму політику і впливають на неї зсередини. Спочатку можна було припустити, що блок, який сформував партію влади, діятиме за аналогічною російською схемою. Однак в Україні для цього не було достатніх передумов, і ми бачимо, що сьогодні спрацьовує складніший механізм. Така «партія» все ж таки буде формуватись, але переважно за рахунок одномандатних округів.

Ще однією ознакою цієї кампанії є те, що влада об'єктивно зацікавлена в високому рівні легітимації, в тому числі й у європейському просторі, результатів виборів. Тому вона свідомо відмовляється від дуже ефективних, але сумнівних технологій, які б дали їй бажаний результат, (як на квітневому референдумі 2000 року). Потрібні більш цивілізовані й складні методи.

Ці вибори, з точки зору технологій — якісно новий етап у порівнянні з виборами 1998 року, але сутність залишається такою ж, а саме: забезпечити бажаний результат. Оскільки сьогодні ефективність цих зусиль недостатньо висока, можна очікувати використання більш брутальних методів.

— А якби ситуація була абсолютно «відпущена»? Який розвиток подій ви вважаєте найбільш бажаним?

Олександр ДЕРГАЧОВ : — Замало просто відпустити. Треба використовувати всі можливості впливати на суспільство згори в позитивному сенсі. А сьогодні влада використовує хиби суспільства, його слабкіші сторони.

— Але якщо цього не зроблено, — що тоді?

Олександр ЯРЕМЕНКО : — Тоді все йтиме так, як йде. Але якщо б і відпустили, то багато не змінилося б. Однак одного блоку не було б точно. Головна відмінність цього виборчого періоду порівняно з 1998 роком у тому, що суспільство підійшло до нього більш підготовленим. Що б ми не казали про вплив влади, але відбулася певна структуризація, зміна політичних орієнтацій, як у населення, так і у політичної еліти. Ці вибори значно цікавіші, ніж минулі. Під час цієї виборчої кампанії спостерігається дуже багато неочікуваних рухів гравців. Але ці рухи не завжди доречні й вдалі. Наприклад, спроба другого «касетного скандалу». Політикум на цю справу відреагував, надавши відповідні характеристики та оцінки. Ефект впливу цієї події на населення нульовий, що є певним сигналом для політтехнологів.

Значно змінилися якість і кількість гравців на виборчому полі. А кількість людей, які бажають брати участь у виборах весь час збільшується, навіть при тому, що 60% виборців впевнені у фальсифікації результатів виборів.

— А як щодо симпатій виборців?

— Поки що є готовність голосувати, однак симпатії ще чітко не сформовані. Політики ж в Україні стають вже більшою мірою українськими політиками. Тобто є бажання користуватись зарубіжним досвідом та ресурсами, але спостереження дають підстави стверджувати, що більшою мірою політики орієнтуються все ж таки на національні ресурси, можливості та сили.


Микола ГОЛОВАТИЙ : — Передумови виборчої кампанії доволі цікаві. Помітно, що в Україні сьогодні тривале накопичення капіталу завершується. Але структуризація суспільства не завершена, це процес набагато довший. Основні володарі капіталу вже визначені, хоча велика приватизація ще не закінчилася. Майбутні вибори пов'язані з відповідним перерозподілом влади в країні стосовно контролю над економікою та соціальною сферою. Відбудеться також відповідний перерозподіл влади між регіонами та центром. Ці вибори продемонструють корпоративні регіональні зазіхання на економіку та інші сфери суспільного життя.

Вважаю, що ніхто не робить серйозної ставки на адміністративний ресурс. Ще одна тенденція пов'язана з тривалим пошуком більшості, центристської сили. Політичні гравці, природно, зацікавлені в тому, щоб мати «фізичну більшість» з точки зору майбутнього електорату і за рахунок цього перемогти. Іде війна за фізичну більшість. Сьогодні немає як такої чітко визначеної опозиції як сили, що підштовхує та стимулює існуючу владу до діяльності, пропагує певний позитивний курс розвитку держави, більш прогресивний у порівнянні з діючим. Розмитість опозиції підтверджує, що планується побудова такої більшості, за рахунок якої можна «задавити» виборця кількістю голосів.

— Більшість заради чого? Якими вам бачаться основні поля баталій?

Микола ГОЛОВАТИЙ : — Вони будуть пов'язані з регіональним та національно-етнічним аспектами, національною традицією. Раніше ставка робилася на класи, пізніше — на певні соціальні групи. У теперішній передвиборній кампанії орієнтація на відповідні соціальні страти суспільства буде відсутня. Тому, коли я кажу про орієнтацію на завоювання фізичної більшості голосів, то це означає, що жодне з цих об'єднань і політичних сил не спроможне буде запропонувати таку програму, яка прихилила б до нього електорат.

– Може, в Україні в такому стані не варто проводити вибори ще років iз десять?

Микола ГОЛОВАТИЙ: — Вибори обов'язково треба проводити, тому що поступово ми набуваємо ознак громадянського суспільства. Чому ситуація виглядає у такий спосіб? У зв'язку з цим виникає друге запитання: чим можна зацікавити виборця? Певно, спрацює особистісний фактор. До трьох-чотирьох блоків входить iз десяток людей, чиї прізвища на слуху у співвітчизників.

— А це добре чи погано?

Микола ГОЛОВАТИЙ : — Це прекрасно, тому що це представники еліти, харизматичні лідери.

— Тут можна сперечатися щодо ролі особистості, бо парламентські вибори — це вибори поглядів, ідеологій, принципів. Є потреба в структурованому суспільствi та виразниках його інтересів.

Олександр ЯРЕМЕНКО:

— В наших умовах одне не виключає інше. З точки зору історичного досвіду, нашій країні потрібен харизматичний лідер. Український менталітет такий, що ми досі шкодуємо за сильним лідером, здатним вивести країну з кризи. Однак дослідження показують, що на сьогоднішній день виборці все ж таки орієнтуються на певні платформи. І це відмінність виборчої кампанії-2002 від попередніх. Гравці блоків та політичних партій, орієнтованих на центр політичного спектру, діють на одному й тому ж полі й не можуть виборцям запропонувати суттєво відмінні програми. Саме це збиває виборця з пантелику. Він припиняє спроби зорієнтуватись у ідеологіях і починає орієнтуватися на назви та особистості.

Що ж до опозиції, то у нас немає опозиції, на яку ми очікували. Але все ж таки вона є, і в новому парламенті опозиція теж буде, але буде нестандартною. З одного боку, опозиція — це Комуністична партія, в крайньому випадку з лівих пройдуть також блок Вітренко та Мороз. З іншого боку, є праві — «Наша Україна», блок Тимошенко, які й теж мають певний шанс пройти. І тоді ми отримаємо опозицію не ідеологічну, а ситуативну.

Микола ГОЛОВАТИЙ:

— Політична опозиція в нормальних демократичних суспільствах — це та група людей, та сила, яка формується, передусім, в парламенті, і саме там вона проявляє легітимну опозиційність по відношенню до влади і т. iн. У нас немає класичної опозиції, але є опозиційність, опозиційні сили різноманітного ґатунку, які не можна назвати цивілізованою опозицією.

На цих виборах опозиція серйозно не заявить про себе, тому що вона, як правило, повинна мати чітку ідеологічну програму. Український народ вже стомився від ідеології як такої. Наприклад, не можна називати опозицією КПУ. Це опозиційна діяльність однієї з політичних партій. Комуністи не мають своєї чіткої платформи, програми, тіньового уряду, який вони готові запропонувати.

«АМЕРИКА ЗАЛИШАЄ УКРАЇНІ ШАНС ВИКОНАТИ ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ...»

— Яку роль відіграють у такому випадку зовнішньополітичні впливи, — маються на увазі проамериканський, проросійський вектори та комбінування цих двох підходів?

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Україна вже не важить так багато, як кілька років тому, в геополітичних розрахунках. Вона вже не є ефективним і дефіцитним інструментом послаблення Росії, не є перспективним партнером для Заходу. Американці залишають Україні шанс виконати домашнє завдання: пройти певний етап, після чого вони, можливо, зацікавляться новими перспективами, які стануть реальними з точки зору внутрішньої ситуації.

— Аналiзуючи останнi подiї, у нас склалося враження, що не треба переоцінювати альянс нинішньої адміністрації США з Росією, — розташування фігур на шахівниці насправді набагато складніше. Америка, на відміну від України, не романтик, — підтримуючи нас, вона дбає насамперед про власні інтереси. Питання в іншому: які ми висновки готові робити з цієї ситуації?

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Сполучені Штати дійсно не романтики, — вони прагматики, і сьогодні більше, ніж ще нещодавно. І саме тому сьогодні, зважуючи зусилля і результат, тобто, скажімо так, вартість і ефективність, там, певне, доходять висновку, що в Україну серйозні вкладення зараз робити не варто, — треба зачекати. Тим більше, що вони нині вже не вважають за потрібне підтримувати баланс впливів і дедалі більше використовують можливості, впливаючи на Росію, впливати і на Україну.

Микола ГОЛОВАТИЙ:

— Є ще й така тенденція, і вона цілком природна: Америка — це через океан, це дуже далеко. Ми сьогодні більше цікавимо – з точки зору геополітичного виміру, орієнтацій, зовнішньої політики тощо – великі держави, чиї кордони ближче до наших. На відміну від першого етапу, коли Україна з її ядерним, а також науково-технічним потенціалом справді становила, умовно кажучи, певну загрозу. Я цілком з Олександром Дергачовим згоден: для Сполучених Штатів Україна не є чимось надто важливим. Зорієнтуємось ми на Азію, чи на Європу, — американців це хвилює, на мій погляд, постільки-поскільки. Новітніх технологій ми не маємо, тобто не перейдемо їм дорогу, як це роблять інші країни, у тому числі й азіатські, енергетичних ресурсів – теж, людські ресурси наші їм також ні до чого тощо. Навіть «відлуння» яких-небудь наших природних катаклізмів до їхнього континенту не дійде…

— У цьому є й великий плюс: оскільки нікому до нас немає діла, можемо нарешті провести вільні вибори…


Олександр ЯРЕМЕНКО:

— Мені особисто незрозуміло, звідки ця теза – нібито Америка втратила до нас інтерес – з'явилася. В силу свого геополітичного становища Україна завжди буде привертати до себе певну увагу. Так, зараз дії та вплив американців дещо інші, ніж, наприклад, п'ять-сім років тому. Незважаючи на розмови про корумпованість нашої країни і таке інше, Україна сьогодні все ж таки достатньо стабільна держава. І ставлення до неї має змінюватися. Можливо, саме це американці й демонструють. Крім того, вони, певне, враховують і те, що нинішні вибори – це етап підготовки до виборів 2004 року. На сьогоднішній день втрутитися і підтримувати яку-небудь силу – це політичний ризик. З іншого боку, якщо ми все-таки відчуваємо, скажемо так, непрямий вплив, — то чому ми маємо сприймати це як негатив? Була реакція на так званий «лист чотирьох», — з цього ж зроблено висновки!

— Особливо, якщо ми самі відчуватимемо себе не лише об'єктами впливу, а розумітимемо, чого ми хочемо… Наші політики звикли бути керованими і сьогодні шукають собі патронів – хто у Москві, хто у Брюсселі, хто у Вашингтоні. Дуже мало людей, які прагнуть самостійно будувати свою політику і свою країну...

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Про те, що США втрачають до нас інтерес, свідчить державна політика Вашингтону. Звичайно, без уваги з їхнього боку ми не залишимося, але це буде увага переважно міжнародних організацій та недержавних, громадських інституцій, які здійснюватимуть прискіпливий моніторинг того, що у нас відбуватиметься. Що ж стосується України як партнера, то американський зокрема і західний взагалі капітал поки що не бачить якихось якісних зрушень. Їх не цікавлять відсотки наших статистиків, — їх цікавлять умови для бізнесу.

Повертаючись до комуністів, хотів би зауважити: їм сьогодні дуже важко знаходити аргументи для того, щоб нагадати про себе. Якщо говорити про зовнішню політику, то очевидно, що Росія вже не може ніяким чином виступити як потенційний союзник лівих в Україні, — немає вже тієї Росії, на яку вони могли б покластися в якихось своїх інтернаціоналістських розрахунках. Та й розрахунків тих вже немає. Єдине, що їм залишається — знаходити приводи звинувачувати Захід. Взагалі, я сказав би, що наша влада вдосконалила свої можливості захищати власні інтереси на міжнародній арені. Ми, на жаль, не спостерігаємо якихось якісних зрушень у державній зовнішній політиці, підвищення її ефективності тощо. Очевидно, що правляча верхівка з пересторогою ставиться до перспективи поглиблення інтеграції в західні структури і відповідного реформування політичної та економічної сфер, оскільки це загрожувало б її панівним позиціям.

Що ж до Росії, ситуація набагато складніша, — її вплив більш різноманітний, і певна залежність наших еліт від російської позиції очевидна. Якщо не йдеться про педалювання інтеграційних процесів на пострадянському просторі, то, принаймні потрібно, щоб у Москві не були проти тієї чи іншої політичної перспективи. «Реверанси» у бік Росії ми бачимо практично у кожній перевиборчій програмі, — і у Ющенка так само. Немає там ні вступу до НАТО, ні чогось іншого такого радикального, — збалансовано західний і східний вектори тощо. Це певна даність і вона економізується, оскільки економічна, фінансова присутність Росії, а також її присутність, зокрема, у нашому інформаційному просторі дуже швидко посилюється. Ми сьогодні мусимо шукати альтернативу не лише російському капіталу, але й російським стандартам ведення справ, — треба, щоб вони приходили до нас iз цивілізованого світу.

«НЕ ТАКИЙ СТРАШНИЙ АДМІНРЕСУРС, ЯК ЙОГО МАЛЮЮТЬ...»

— Мабуть, все-таки річ не у тім, що поганий іноземний капітал псує «невинних» вітчизняних «діячів», які, до речі, розікрали банк «Україна», пограбували чимало підприємств тощо, — щодо цноти «наших» та «їхніх» можна ще посперечатися. Однак, повертаючись до прогнозів, хотілося б запитати: як, на вашу думку, виглядатиме наступна Верховна Рада, чи буде створено парламентську більшість, і якщо так, то яку саме?

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Думаю, ситуація достатньо прозора, але, так би мовити, все ж таки складна у виконанні. Президентська команда формує зручний для себе, керований парламент. Сьогодні застосовуються складні технології, — передбачається, що парламентську більшість сформують кілька блоків, а головна мета, звичайно, — з огляду на майбутні президентські вибори і зміну влади — забезпечення спадковості, стабільності і таке інше. В чиїх це виявиться інтересах, залежатиме і від того, наскільки цей процес буде контрольованим, наскільки суспільство зможе на нього впливати. Тенденції які: виконавча влада — точніше, президентська — систематично посилювала власні повноваження і зменшувала парламентські. Свідченням цього — квітневий референдум. Отже, мається на увазі, що майбутню парламентську більшість складуть блок «За єдину Україну!», плюс позбавлені політичних амбіцій, натомість обтяжені амбіціями економічними, зелені, плюс без будь-яких амбіцій — вони ще взагалі не знають, хто вони такі — це жінки. Плюс те, що відбудеться в мажоритарних округах, а відбуваються там дуже цікаві речі, які, напевне, нас ще дуже здивують. Хотів би повернутися до розмови про адмінресурс, — він використовується надзвичайно потужно і результативно, тільки об'єктом адміністративного впливу є сьогодні не виборець, а «інструментарієм» в роботі з небезпечними конкурентами — не цукор з гречкою, а силові і контролюючі органи. Конкурентів змушують — це відбувається сьогодні, цими днями — знімати свої кандидатури чи бути присутніми в списках суто формально, збавити оберти, так би мовити. У Донецьку представники блоку «За ЄдУ!» пропонують усім виборцям підписати спеціальний документ — такий собі договір, згідно з яким в обмін на підтримку на виборах цей блок зобов'язується виконати те-то, те-то і те-то.

Тобто більшість, безумовно, буде, і більшість буде пропрезидентською. Хоча суперечності даватимуться взнаки — навіть усередині блоку «За ЄдУ!», навіть усередині, скажімо, Партії регіонів, не кажучи вже, зрозуміло, про власну позицію об'єднаних соціал-демократів. І за ким тоді підуть ті самі жінки і ті самі зелені, — це складне питання. До того ж ці парламентські вибори – це, очевидно, ще й підготовка пана Литвина до особливої політичної ролі на наступний період.

Олександр ЯРЕМЕНКО:

— Дозволю собі не погодитися. Спираючись на дані соціологічних досліджень, а також спостереження наших фахівців по регіонах, роблю висновок, що не такий насправді страшний адмінресурс, як ми його малюємо. Задіяні на сьогоднішній день політичні і організаційні механізми вже не дозволяють, мені здається, використовувати адмінресурс так, як це було в 1994-му, а особливо у 1998-му роках. Хоча б тому, що на рівні округів, окрім інтересів виконавчої вертикалі, стикаються інтереси й інших політичних сил. І змусити виконувати будь-яку команду, хай навіть і силовими методами, зовсім не просто. По-друге, найреальніший приклад використання адмінресурсу з нульовим ефектом – це діяльність «Єдності» в Києві. Розклад виходить такий, що парламентської більшості не буде, тому що «За єдину Україну!» – я беру по максимуму – здобуде 100 мандатів, зелені – 30, «Жінки за майбутнє» – 30, СДПУ(о), припустимо, ще 30. Усього 190 плюс 20 позапартійних – дорівнює 210, від сили 220. Я вже не кажу про конституційну більшість, — навіть з простою більшістю будуть великі проблеми. Тому можливі, з моєї точки зору, два варіанти розвитку подій. Перший, більш реальний – це повторення «спікеріади» 1998 року. Центристські партії змушені будуть консолідуватися певним чином і намагатись залучити до своєї коаліції когось або справа, або зліва. Або і справа, і зліва. Зліва – це комуністи і соціалісти різного кольору, а справа – це «Наша Україна». Виникає питання: з ким швидше зблокуються? Загадуючи 2004 рік, можна припустити, що компроміс може бути знайдено з лівими, — у посиленні впливу Віктора Ющенка багато хто не зацікавлений. Якщо це блокування відбудеться, настане черга другого сценарію: робота почнеться, однак водночас почнеться і підготовка до президентських виборів. На ключових позиціях опиняться депутати від «За єдину Україну!» і об'єднані соціал-демократи. І там, і там є лідери, які бачитимуть себе у 2004 році, так би мовити, на білому коні. Як же прийти до спільного знаменника? Вочевидь, парламент, знову ж таки, потрапить у дуже складну ситуацію.

Микола ГОЛОВАТИЙ:

— Результати цих виборів будуть результатами регіональної політики в Україні, а не політики з центру. Вони визначатимуться значною мірою тим, як спрацюють прихильники тих чи інших блоків на регіональному рівні. Майбутній парламент, на відміну від попередніх, буде, на мою думку, набагато менш романтичним і з меншою кількістю колоритних фігур, які не потраплять у Верховну Раду хоча б тому, що не мають власності, отже, не мають відповідних ресурсів. По-друге, наступний склад ВР буде набагато жорсткішим і професійнішим, якщо рівень професійності визначати у відповідності з умінням робити гроші та управлінською майстерністю, зате менш професійним в юридичному плані, — я глибоко в цьому переконаний. Йдеться про здатність розробляти національне законодавство, правову культуру тощо. Більшості одразу після виборів не буде, — вона буде ситуативною, однак спроби створити сталу коаліцію, безперечно, будуть, тому що без цього будь-кому йти на президентські вибори просто неможливо.

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Немає жодних підстав екстраполювати можливі підсумки виборів у загальнонаціональному окрузі на одномандатні округи. «За єдину Україну!» матиме мінімум половину мажоритарних» мандатів плюс певні, хоч, можливо, і не дуже вражаючі, відсотки за партійними списками. «Усі жінки…», вибачте, — їхні. Зелені — на цьому етапі — теж, бо вони вже запевнили кого треба у своїй благонадійності. І цього вже достатньо, щоб мати стійку більшість. Це, думаю, вже майже відомо, — тільки пан Рябець поки що не оголосив.

Олександр ЯРЕМЕНКО: — Олександре Петровичу, от ви кажете, що комусь там не дають висуватися тощо, — вибачте, ми теж працюємо не по одному лише округу, проте такого не бачили. Ми такі тенденції не фіксуємо. Не думаю, щоб «За єдину Україну!» змогла використати адмінресурс в тому обсязі, про який ви говорите. Хоч зліва направо рахуй, хоч справа наліво, — не виходить воно так. Зважимо й на те, що в сільській місцевості мешкає лише 30% населення України, тобто основні політичні розклади робляться в містах, особливо у великих. А тут достатньо політичних сил, які змушені контролювати одна одну, зменшуючи тим самим потенціал адміністративного ресурсу.

«ШАНСИ НА ДОРОСЛIШАННЯ»

— Цікава також присутність у партійних списках бізнесменів. Певно, в оцінці зовнішньополітичних орієнтацій політичної сили багато важить критерій присутності інтересів російського, західного, українського або ще якогось бізнесу у списку. В цьому сенсі є дуже показовим список блоку Ющенка: Галiєв, Жванія, Червоненко... Поряд iз українськими націоналістами під прапором чудової жінки Слави Стецько. І таких парадоксiв дуже багато. Як би ви могли прокоментувати подібні факти?

Олександр ЯРЕМЕНКО:

— Їх можна оцінювати з точки зору політичної доречності та з моральної точки зору. З морального боку — подібне явище повинно відштовхувати пересічного громадянина. А з політичної точки зору це говорить про те, що як би важко не формувався цей список, фахівці, які це робили, зважали на дуже багато факторів. З партіями, де в списку по порядку йдуть робітник, селянин, голова колгоспу — усе зрозуміло. Тоді як те, про що ви говорили, свідчить про більш високий рівень політичної гри. Тобто з точки зору політичної гри — це позитив, а з моральної, з практикою внесення людини в список з якихось тактичних міркувань або за сімейними обставинами потрібно боротися, розповідати людям про такі факти, щоб вони хоч якось орієнтувалися.

— Коли йдеться про вимоги до політиків, то ми повинні ставити їм високу планку. Зараз ми зафіксували майже повну відсутність ідеології. У нас навіть відбувся певний відкат: були «червоні» і «жовто-блакитні», потім «реформатори», а тепер вже суцільний «вінегрет». Це що — розвиток?

Олександр ЯРЕМЕНКО:

— А чому ні? Зараз ми розробляємо серйозну тему — про середній клас. Зібралась група науковців і розмірковує — є в Україні середній клас чи немає? Значна частина експертів відповіла: немає середнього класу, тому що він не такий, як в Америці, Західній Європі і т. п. Запитуємо про це людей, і 50% відповідає, що вони відносять себе до середнього класу. За різними критеріями — освіта, доходи і т. iн. Тому я кажу: у нас є свій середній клас, свій шлях розвитку. Ви кажете, що в нас кудись зникла ідеологія. Вона не зникла. Але збільшилась частина тих, хто пропагує ідеологію, яка за всіма характеристиками є соціал-демократичною. Ці ідеї входять в українське суспільство за рахунок зменшення з правого і з лівого боку. Наприклад, якщо говорити про блок «Наша Україна» — він, начебто, націонал-патріотичний. Але там є націоналісти, є помірковані і там є близькі до соціал-демократів...

— Ну і «російський алюміній»... Ми з дуже жорсткої «холодної війни» потрапили в період абсолютної свободи. Але маятник зупиняється посередині, і зараз, мабуть, приходить розуміння того, що це світ конкуренції, а не суцільного меценатства, і що ми, хоч і знаходимося у центрі Європи, але зовсім не пуп Землі, і нам треба дивитися не тільки в небо, але й під ноги... Будь ласка, бліц.

Олександр ЯРЕМЕНКО:

— Ще один момент цієї виборчої кампанії — це переосмислення місця соціологів і соціології. Я помітив тенденцію: хоча б провідні політичні партії та блоки соціологічні технології використовують дуже активно. Навіть назву одного політичного об'єднання було вибрано тільки після того, як було проведено дослідження. Крім того, дуже багато кандидатів у мажоритарних округах використовують не просто соціологічні опитування, а використовують цілі соціологічні технології. До речі, це один із елементів громадського контролю за виборчою кампанією. Високим є також авторитет соціологічних даних. Наші опитування показали, що 26% населення може змінити свою точку зору під впливом соціологічних даних. Мушу, щоправда, попередити пересічного громадянина: зважувати потрібно на дані тих структур, які мають певну соціологічну історію. Хоч як би там було, але широке залучення до виборчої кампанії соціологів говорить про певний характер змін. Тому заява Наталії Вітренко щодо того, що вона довіряє лише якимось «закритим» опитуванням, не є правильною. Дуже багато об'єктивних показників відкрито вміщується у пресі. Коли політику вигідно, він каже, що він вірить соціологічним даним, коли ні — каже, що всі соціологи куплені.

До речі, зараз почала працювати Соціологічна асоціація як громадська організація. Лише вісім чи дев'ять соціологічних служб в Україні пройшли сертифікацію при цій Асоціації. А черга дуже велика. Ідея цієї сертифікації, перш за все, в тому, що професійні соціологи зібрались і сказали, що частині своїх фахівців вони довірятимуть, якщо ці фахівці доведуть, що їм можна довіряти.

Микола ГОЛОВАТИЙ:

— Я вірю у прогресивний здоровий консерватизм людей, які підуть на вибори. І побоююсь, що ті, хто зараз веде передвиборчу діяльність, передовсім великі і сильні блоки, можуть відсахнути виборця від виборчої дільниці. Він скаже: люди добрі, ви вже стільки всього накрутили, наобіцяли, наоб'єднувались, що я краще виживатиму за рахунок власного ресурсу. Я б дуже хотів, щоб цього не сталося. Можливий такий ефект: чим більше агітації, закликів, тим вірогідніше, що народ зробить навпаки.

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— Є деякі сподівання на те, що ці вибори стануть підсумком певного етапу — і зростання нашого виборця, і розвитку партійної системи. Я не маю на увазі, що блоки перетворяться на партії, хоча це, звичайно, бажаний процес. Значно більше я сподіваюся на те, що партії в новому парламенті домагатимуться більшого сенсу власного існування, тобто внесуть ті мінімальні зміни в нашу Конституцію, які забезпечать уряду підтримку парламенту, а парламент нестиме відповідальність за уряд — щоб наступні президентські вибори стали більш близькими хоча б до польського варіанту.

Газета: 
Рубрика: