Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

Переможці конкурсу визначені

Iхні імена Гете-інститут оголосить 3 жовтня
6 вересня, 2001 - 00:00

Найзапекліше і найдовше проходило обговорення в журі з українських робіт. І Юрій Андрухович, який не зміг бути присутнім на засіданні, але надіслав свої висновки з приводу найкращих шести з 17 фінальних робіт, і Оксана Забужко, для якої визначення трійки призерів стало приводом для написання блискучих міні-есеїв, і німецький історик Вільфрід Їлге, який до кожної роботи додав детальний коментар, і «День» — кожний назвав «свою» трійку переможців. І виявилося, що назва тільки однієї роботи була повторена у списках найкращих, правда, на різних місцях, — двома експертами. І тут почалась власне прискіплива робота журі у пошуку консенсусу: кожний з вказаних членами журі твір розглядали під кутом літературної досконалості, нового погляду на історію, намагаючись виділити щось нове в кожному з них. Про те, хто ж саме став переможцем у цій номінації та у двох інших, читачі «Дня» дізнаються після церемонії нагородження, яка відбудеться третього жовтня, — у День об’єднання Німеччини.

Сам же конкурс, на думку Оксани ЗАБУЖКО , виявив одну актуальну проблему: наскільки наші громадяни можуть скористатися свободою самовираження. «Думаю, тут справа не в тому, російською чи українською написаний твір (думаю, що якби конкурс був російською мовою, ми б отримали таку саму зашореність і таку саму кількість штампів), — вважає письменниця. — Тут справа в інерції тоталітарного літературного шкільництва і в традиціях радянської школи, яка вчила, як правильно писати твори. Коли скалічені нашою шкільною системою люди беруться за перо, то у підсумку на літературному конкурсі в п’ятнадцяти з сімнадцяти робіт інтонаційно перше речення демонструє ту фальшиву посадку голосу, яка запозичена зі шкільних прописів. А це проблема того, як нас учили і продовжують учити. Що ж до мови творів, то давайте не перебільшувати нашої російськомовності. Серед тих сімнадцяти, що потрапили до фіналу, таких відверто неоковирних, щоб було помітно, що вони написані людиною природно російськомовною, було одне — двоє. А на загал, судячи з портретів авторів, які так чи інакше проступають з робіт надісланих на конкурс, молодша генерація — вона уся білінгвіальна».

Деяку стандартизованість у підході до розкриття теми відмітила і представниця журі, яке оцінювало роботи німецькою мовою — заслужений професор Київського національного університету імені Т.Шевченка, викладач кафедри зарубіжної літератури Кіра ШАХОВА: «Ми виходили з того, що лише ті роботи, які мають в собі якусь оригінальну ноту, варті того, щоб їх оцінювали. У конкурсі робіт німецькою мовою було багато добре написаних — і граматично, і синтаксично — і цілком слушних робіт, але вони нагадували газетні передові. Прочитавши таку роботу, її відразу забуваєш. А оті три роботи, які ми обрали — не історичні, не політичні, а дуже особисті. Вони містили в собі певну історію, яка відзеркалювала етапи стосунків наших країн, — типово і одночасно оригінально. Що цікаво: оцінки усіх членів нашого жюрі збіглися, не зважаючи на те, що ми — люди різних професій і поглядів».

Йоханнес ЕБЕРТ , директор Гете-інституту, вважає, що конкурс, — а подібне дійство Гете-інститут проводить вперше в Україні — пройшов вдало і його наслідки результативні. І не тільки для володарів призових місць, які отримають відповідно 500, 300, 200 DM, а й для самого суспільства. Організатори не ставили перед собою завдання спонукати до висловлення думок окрему групу знавців.

— Ми не зверталися безпосередньо до журналістів, інтелектуалів чи літераторів, але ми намагалися почути широкий зріз того, що думає Україна з приводу українсько-німецьких відносин, — запевняє пан Еберт. — Звичайно, професіонали теж могли взяти участь у конкурсі, адже він був від початку відкритий для всіх. Усі роботи оцінювалися анонімно, кожна з літературних робіт отримувала номер і передруковувалась для того, щоб навіть почерк учасника не міг якось вплинути на думку журі. Запропонована тема торкнулась якихось таємничих куточків душі близько 250 українців — і при цьому вони не мали автоматично заповнити якусь анкету, а творчо попрацювати. У конкурсі взяли участь люди різні за віком — починаючи від 16-річної школярки і закінчуючи 80- річним дідусем, який надіслав написану від руки роботу, та різні за фахом — тут є і студент, і режисер. Роботи надійшли з найдальших куточків країни — і це було нашою метою.

Що стосується журі, яке мало переглянути від 15 до 20 фінальних робіт, для нас було найголовнішим, щоб у журі конкурсу творів німецькою мовою був включений українець, а у жюрі по роботах українською — німець, тому що завдяки такому складу журі виникає зовсім інша точка зору. Другим принциповим моментом у складі цих журі було те, що їхні члени представляють різні професії і тому дивляться з різних позицій. Тут були не тільки письменники і журналісти, але й представник німецької економіки, відомий літературознавець та мистецтвознавець, а також представниця німецької дипломатії — і, думаю, це було важливо.

За підсумками конкурсу ми плануємо видати брошуру кращих робіт. Майже в усіх роботах (я мав нагоду поки що ознайомитися лише з тими, що надійшли німецькою мовою) побачив цікаві думки. Але, з іншого боку, повинен відмітити, що деякі роботи трошки стандартизовані, навіть коли там є досить оригінальні думки — вони не доведені до кінця.

— Окрім загальної організації конкурсу, ви особисто брали участь в оцінці творчого змагання фотографів. Які ваші враження?

— Для фотоконкурсу ми обрали іншу тему, яка не так, як тема літературного конкурсу, стосувалась українсько-німецьких стосунків. Тут слід пригадати, що вихідним моментом для нинішнього конкурсу була наша минулорічна виставка, де були фотографії одних і тих же німецьких родин у 1989 році, коли відбулося об’єднання Німеччини, і через десять років у 1999 році. Нам було цікаво встановити, як це виглядало в Україні за 10 років Незалежності. І ми обрали тему «Зміна епох — зміна образів». Надійшло дуже багато цікавих, на мою думку, робіт. Наприклад, фотомонтаж, коли змонтовуються старі й нові моменти українського життя. Це могла бути подорож містом, де на зміну старим будовам приходять нові. Дуже часто зустрічалась комбінація рекламних проспектів з класичними монументами соціалістичного періоду.

— Що нового продемонстрував цей конкурс у стосунках наших країн на особистісному рівні?

— Для мене було показово те, що в Україні багато знають про Німеччину й зацікавлені в новій інформації про неї. Звичайно, є стереотипи. Але це нормально. Є ідеї, яким, може, чогось трошки не вистачає. Після остаточної систематизації — що ми і збираємося зробити під час роботи над брошурою, — можна буде конкретно подумати, як ми маємо краще інформувати про Німеччину, що важливо для Гете-інституту. Окрім того, ця робота дасть можливість зрозуміти, які моменти чіткі й прозорі в наших взаєминах.

— Які недоліки у цих взаєминах виявив конкурс?

— Думаю, що існує проблема, що Україну не сприймають на Заході, як слід. Цей критичний момент був помітний у творах. Відносно ж тих особистих відносин, які були відображені у творах, — це часто такі цікаві міжкультурні непорозуміння, які існують між будь-якими націями, і вони, на мою думку, є нормальними. Але саме тому цікаво, як це конкретно відбувається між нашими країнами.

Отже, до оголошення переможців залишилося менш, ніж місяць. А тим часом співробітники Гете-інституту розшифровують конкурсні роботи, готують їх до друку. Очікується, що підсумкова брошура вийде наприкінці року, й з нею зможуть ознайомитись не тільки учасники конкурсу.

Олександра ЛАВРІНЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments