Політична нація: Бісмарк був би задоволений...
Напевно, ніхто не сперечатиметься з тим, що будь-яке суспільство повинно мати об’єднавчий стрижень, спільну мету. Тоді (за умови, що це суспільство сформоване як демократична держава) таку спільноту можна назвати політичною нацією. Сьогодні говорити про нації як етноси (архетипові культурні спорідненості) не доводиться, адже в сучасному світі майже не залишилося моноетнічних країн, за винятком арабських та, наприклад, Ісландії. Можна багато дискутувати про місце цього поняття в системі людських взаємин або, наприклад, про його практичну цінність. Але те, що саме об’єднавчих засад не вистачає сучасному українському суспільству, — факт. Соціологи вже давно констатують регіональний розкол України на Схід і Захід, який стає відчутнішим і використовується саме напередодні виборів. Мало того, останнім часом спостерігається значна девальвація поняття «українська нація», вже немає такого пієтету в ставленні до власної держави, про що свідчать неодноразові соціологічні опитування з цієї проблематики.
Саме цій проблемі й присвячена колективна монографія «Українська політична нація: генеза, стан, перспективи», нещодавно представлена в Національному інституті стратегічних досліджень (НІСД). Монографія є творчим доробком не тільки фахівців НІСД, але також науковців із Київського національного університету імені Т. Шевченка та інших авторитетних ВНЗ України. Провідною думкою дослідження, як зауважив у вступному слові директор НІСД Анатолій Гальчинський, «є теза про необхідність активізації зусиль, спрямованих на політичну консолідацію громадян України навколо спільних національних інтересів та культурних цінностей, подолання існуючих суперечностей і досягнення належного рівня життя». У праці досить докладно розглядається історичний досвід формування української політичної нації, робиться ґрунтовний аналіз проблем сучасного націєтворення.
Є три головні умови, за яких певну людську спільноту можна вважати політичною нацією: по-перше, політична організація суспільства (держава); по-друге, представницька демократія як механізм реалізації інтересів громадян; по- третє, рівність усіх громадян перед законом. Сьогодні, як зазначив перший заступник директора НІСД, доктор економічних наук Олександр Власюк, політична нація властива не кожній державі. Інакше кажучи, якщо для політичної нації існування держави є невід’ємною умовою, то зворотна залежність — не обов’язкова. Тобто держава може існувати й без політичної нації. Головною умовою тут, на думку завідувача відділу етнополітики НІСД, доктора філософських наук Валентина Крисаченка, стає відповідний державний лад. Тоталітарні та недемократичні держави за своєю сутністю несумісні з народовладдям, і політична активність громадян відсутня, а отже, немає повноцінного громадянського суспільства. Але саме в таких жорстких умовах, як свідчить історія, й зароджуються елементи ймовірної майбутньої політичної нації як результат опору тиранії та розвитку політичної свідомості народу.
Водночас доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Микола Михальченко вважає, що на основі політичної національної ідеї об’єднати сучасне українське суспільство неможливо, а от подолати суперечності та знайти порозуміння між різними етнічними групами — так. «Українська політична нація — це абстрактна ідея», — підкреслив професор, додавши, що об’єднувати українських громадян було б краще за умови реального економічного зростання, забезпечення гідного рівня життя та нормального добробуту, дотримання й захисту прав і свобод. «У такому випадку українське громадянство має стати найвищою цінністю в суспільній свідомості», — резюмував Микола Михальченко.
Не заглиблюючись у дискусію навколо об’єднавчих мотивів будь-якої людської спільності, можна зробити один зрозумілий висновок: саме суспільство є творцем, але водночас і критерієм створених ним політико-владних структур. Давня істина, яку любив повторювати німецький канцлер Отто Бісмарк: «Кожен народ заслуговує такий уряд, на який заслуговує».
