Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Полтава, Мазепа і козацьке бароко

25 липня, 320 років тому, був обраний на посаду найзнаменитіший гетьман України
25 липня, 2007 - 00:00

Є люди внутрішньо невичерпні — і за своєю сутністю, і за масштабами ними зробленого. Іван Степанович Мазепа належить саме до цієї когорти унікальних творців української Держави (і водночас українського Духу). Обсяг здійсненого цим найзнаменитішим, мабуть, з усіх гетьманів України — бо недарма народ казав: «Від Богдана до Івана не було гетьмана!» — і в сфері державного будівництва, і в царині культуротворення є таким, що навіть багатьом освіченим і патріотично налаштованим українцям ще належить осягнути масштаб справ Мазепи.

І справді, вагомою подією на цьому інтелектуальному шляху став вихід друком книги Ростислава Радишевського та Володимира Свербигуза «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко» (Видавничий центр «Просвіта», 2006). Важливо навіть не те, що за вельми короткий час ця праця вже встигла отримати дуже престижні нагороди на форумах книговидавців (про що — трохи далі). Це — мало не перша у вітчизняному інтелектуальному просторі успішна спроба проаналізувати діяльність Мазепи в усіх її аспектах комплексно, з «голографічною» об’ємністю та грунтовністю. І спроба ця вдалася.

Про нову книгу, що вже стала подією в науковому та духовному житті тих українців, хто цікавиться нашою національною історією, кореспондент «Дня» розмовляв зі співавтором цієї праці — істориком Володимиром СВЕРБИГУЗОМ.

— Спочатку, суто «для розминки», пане Володимире, прохання коротко розповісти про себе. Якою є сфера ваших професійних інтересів? Як ви, образно кажучи, «прийшли до Мазепи»?

— Я працюю завідуючим редакційним відділом Міжнародної школи україністики Національної академії наук України. Протягом останніх чотирьох років пан Радишевський, один із керівників цієї школи, і я зосередили свої зусилля на вивченні гетьмана Івана Мазепи та його часу (в суто історичному, культурно-мистецькому, духовному, державно-політичному вимірах). Ми як автори користувались винятково авторськими першоджерелами цієї доби (це я хотів би підкреслити), не виходячи за межі епохи. Йдеться про гетьманські універсали, актові книги, тогочасні літературні твори (так, вперше введено в науковий обіг низку творів Пилипа Орлика, Стефана Яворського, Івана Орновського, Івана-Петра Армашенка). Особливою є заслуга професора Ростислава Радишевського у зібранні цих першоджерел з усього світу.

Безперечно, і попередні мої наукові зацікавленості були пов’язані з Мазепою. Очевидно, має значення й те, що я народився в місті Полтаві, де, незалежно від ідеологічних уподобань, завжди (або в позитивному забарвленні, або в негативному — то вже інша річ) лунало ім’я Мазепи. Про знамениту Полтавську битву нагадують пам’ятники (здебільшого, російські...), про неї розповідають у музеях, в полтавських школах. Отже, «тема Мазепи», тема, поза сумнівом, дидактична, виховна (можливо, у чомусь і підсвідомо), була близькою мені, починаючи вже з шкільного віку. Додам, що я вже мав свого часу честь представляти свою книгу «Старосвітське панство» — вона вийшла друком українською мовою у Варшаві 1999 року. Тема того дослідження — українське шляхетство, його історія, традиції, світогляд.

Мені дуже приємно сказати й про те, що нещодавно на Всеукраїнському конкурсі книговидавців, що відбувався в Українському домі, книга «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко», співавторами якої є професор Ростислав Радишевський і я, була визнана кращою книгою року в номінації «Минувщина».

— Пане Володимире, ви й професор Радишевський формулюєте тему вашої нової книги так: система цінностей епохи високого бароко. І в центрі цієї системи — грандіозна постать гетьмана Мазепи. Не могли б ви сформулювати, по можливості, коротку відповідь: то якою ж була ця система цінностей і як «вписується» в цю систему особистість самого гетьмана?

— Перед тим як перейти до безпосередньої відповіді, зауважу, що книга наша, власне, писалася на замовлення Наукового товариства імені Тараса Шевченка (США).

— Виходячи з визначеної теми книжки, а саме: «Іван Мазепа як будівничий української культури», постать гетьмана, зрозуміло, розглядалася в контексті цінностей доби високого українського бароко. Ця тема є воістину неосяжною за своїми обсягами, я хотів би наголосити лише на головних цінностях.

Це був дуже неспокійний час, коли мало не вся Європа була охоплена війнами. Тому на тлі загальної руїни виник ідеал доби: сильна особистість, схильна й здатна до активних дій. Саме таким і був гетьман Іван Мазепа. Він втілював образ українця в усій його суперечливості; разом з тим, він ніс елементи європейської культури. На цьому я хотів би зупинитися докладніше.

Передовсім гетьман відзначався дуже високим рівнем індивідуальної культури (і це, зауважте, було покладено в основу державної політики тогочасної України!). За період перебування Мазепи при владі — 22 роки (найбільший час легітимного правління будь-кого з українських гетьманів) наша країна розквітла. Розквітла барокова культура (іноді це називають простіше — козацьке бароко, а іноді знаходять і складніші відповідники згідно з європейською науковою термінологією). Саме за часів Івана Мазепи було сформоване «барокове» обличчя дуже багатьох українських міст, починаючи з самого Києва. Мова йде і про барокові церкви, які й досі прикрашають українську землю, і про книгодрукування (між іншим, найпишніші й найкращі видання про українських гетьманів, в яких є відчутною світська тематика, сягають якраз часів гетьманів Самойловича та Івана Мазепи).

Дуже багато можна говорити про українську міську культуру того часу — це дивовижний феномен, дивовижний зразок україномовної культури, яка є певною мірою й дидактичною, виховною; тож не дивно, що навіть відомий «скрипниківський» правопис 20-х років минулого століття, можна стверджувати, брав за основу українську ділову і розмовну мову, яка вживалася за часів Івана Мазепи.

Варто також зазначити, що саме в часи Мазепи розвинулася політична доктрина «тисячоліття» української гетьманщини. Це була гіперболічна доктрина, яка виводила гетьманську ідею з київських великокняжих часів; але сама постановка питання була надзвичайно популярною. Думаю, саме з тих часів бере свій початок оте «замилування» козацтвом, яке так багато важило для історії та культури України.

— Якщо не помиляюсь, у книжці є теза про те, що Пилип Орлик, знаменитий соратник Мазепи, відшукував й «хозарські» корені козацтва?

— Згадування про хозарів є частиною такого прецікавого явища, як український сарматизм (не випадково і в назві нашої книжки йдеться про «сарматсько- роксоланський вимір» українського бароко). Взагалі, термін «сарматизм» вживається не завжди з належною чіткістю — ним позначають і назву окремих азіатських племен, і явища побутового життя. Отож я спробую дати точну термінологію. В нашому випадку сарматизм — це є ідеологія гетьмана та козацької старшини, спрямована проти поширення мусульманських впливів в Україні. Інакше кажучи, це тогочасна національна ідеологія. Взагалі, ця тема пронизувала всі державні церемоніали кінця XVII — початку XVIII ст., дуже хвилювала козацьку верхівку. А в літературі «сарматизм» ототожнюється з українцями, «русинами», «роксоланами»; він вживається навіть в титулах чиновників Генеральної військової канцелярії тих років. Звичайно, це треба розглядати, зокрема, і в контексті нападів кримських ханів, які були доволі частими на той час.

Сарматизм — це іще й особиста культура козака на побутовому рівні. Якщо порівняти, скажімо, сарматизм московський (і про це ми можемо говорити), сарматизм польський та український, то український сарматизм справді є найближчим до народної традиції. Він увійшов до культури рядового козака; ознакою його є, наприклад, тлуста їжа (приміром, куліш або капусняки; дуже цікаво, що на основі цих страв народився український борщ!), в убранні — шаровари, серед елементів зовнішньої форми козака — всім відомий оселедець.

— Наскрізно через вашу з паном Ростиславом Радишевським книжку проходить ще одна, винятково важлива тема: Мазепа і цінності європейської демократії його доби. Яким є ваше бачення цієї проблеми?

— Відповідь тут слід, мабуть, почати з внутрішньої політики гетьмана, оскільки його реформи (а це були воістину революційні реформи в галузі держави і права) змінили саме обличчя Гетьманщини, яким воно було до Хмельниччини або на початку Хмельниччини, і перетворили країну на зразок європейської держави, яка хоч і перебувала в підданстві московського царя, але була побудована за прикладом передових на той час західноєвропейських країн.

Власне, тут потрібно говорити про ті речі, які могли б звеличити Україну та українців. Можна стверджувати, що ще за часів Мазепи ним були розроблені конституції для України (причому, ймовірно, не одна!); на відміну від уславленої Конституції Пилипа Орлика 1710 року, вони недоступні для дослідників, але про них є згадки — в документах Петра I, московських воєвод, та, зрештою, і в документах наступників Мазепи (є відповідні посилання у гетьмана Івана Скоропадського).

Який зміст цих конституцій? Оборона українських національних прав і «вольностей». Це було те підгрунтя, на якому зростали традиції українського права, нашої держави. І в цьому зв’язку — другий, теж дуже важливий момент. Засновуються, виникають легітимні владні органи управління знизу догори (в першу чергу — органи місцевого самоврядування); натомість геть зникають сумнозвісні «чорні ради» з притаманним їм хаосом, анархією, безладом та насильством. Це вже були цивілізовані установи європейського типу! Не випадково в документації зустрічається така назва, як «Батуринська рада» (або навіть «Батуринський сейм»); а придворний письменник Іван Бурновський оспівує в літературній формі цей сейм і участь у ньому Мазепи.

Дуже важливо, що саме в часи Мазепи Україна стала відомою в різних європейських країнах, про неї говорили скрізь, про неї писали найвідоміші європейські газети. І, безумовно, рідкісний талант гетьмана, його багатий досвід (цікавили європейців, зокрема, і його романтичні пригоди в молоді роки) відіграли тут неабияку роль. Хист гетьмана був поставлений на службу державній політиці.

Водночас не менш важливим (і хотілося б це підкреслити) є й інше. Іван Мазепа не тільки ставив питання про впровадження здобутків Європи, європейської культури та освіти в Україні. Він водночас реально залучав народний інтелект до розбудови модерної Української гетьманської держави західноєвропейського зразка. Ось про що варто нам пам’ятати; ось в чому причина багатьох успіхів та здобутків гетьмана!

— І наостанок таке запитання. Очевидно, «мазепіана» у вашому творчому житті ще далеко не вичерпана й «далі буде»?

— Поза сумнівом — принаймні мої наміри є саме такими. Адже Мазепу та його добу можна досліджувати все життя і постійно знаходити для себе щось нове, творче. А крім того, історія великого гетьмана й зараз є для нас найвищою мірою повчальною; а для чого ж ми і замислюємось над драмами минулого як не для засвоєння насущних уроків, що з нього випливають?

До речі, хочу нагадати, що сьогодні виповнюється 320 років від дня обрання Івана Мазепи гетьманом України (на Коломацькій раді). І у зв’язку з цим у Полтаві намічені певні заходи — вечір на честь гетьмана у художньому музеї (галерея мистецтв) відбудеться о 17-й годині.

Розмовляв Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments