«Потрібна процедура пошуку кращих з найкращих»

21 листопада добігає кінця особливий рік у новітній українській історії. Впродовж цього року українці завадили планам Москви перепинити їм шлях до Європи, за що наразилися на військову агресію й анексію територій; повалили авторитарний режим Януковича й здійснили повне перезавантаження центральної влади, провівши де-факто в умовах війни дострокові президентські й парламентські вибори. Іншими словами, підготували передумови для втілення ідеалів, задля яких збирався Майдан. Чи готові будуть до реалізації справжніх змін новообрані депутати Верховної Ради і в який спосіб громадськість спроможна контролювати їхню діяльність? Щодо цих питань говоримо з львівським політичним експертом, соціологом, президентом Українського фонду «Громадська думка» і ведучим однойменної передачі на телеканалі «Львів-ТБ» Володимиром ПОДГОРНОВИМ.

- Почнімо з підбиття підсумків виборів. З чим пов’язана низька явка виборців?

- По-перше, війна. По-друге, апатія, розчарування. Але головне те, що ми не знаємо реальної кількості виборців. Це досить умовна явка. Й так само умовно може йтися про те, що хтось подолав п’ятивідсотковий бар’єр, а хтось ні. Я передбачав, що «Громадянська позиція», не маючи великого електорального запасу, може не потрапити до парламенту. Але я сподівався, що за більшої явки, хоча б на рівні 65%, вона пройде. Через низьку явку деякі партії, які мали бути в парламенті, не пробилися. Це біда для демократії. Приміром, «Свобода» дуже багато зробила для Революції Гідності, багато вояків від цієї політичної сили добровільно воюють в АТО, але партія залишилася поза парламентом.

Для перемоги в таких виборах треба мати великий електоральний резерв. Тому я особисто проти прохідного бар’єру. Якщо набирається за перший номер у списку достатня кількість голосів для проходження в парламент, він повинен там бути. Нехай буде двісті партій, представлених одним депутатом, але це буде парламент, який виражатиме інтереси всіх верств населення і всі настрої. Сьогодні у нас більшовицький парламент. Є більшість, яка тисне на меншість. В Європі консенсус: там меншість заявляє про свої права, і більшість домовляється з нею. До цього європейського бачення ми, на жаль, не дійшли навіть психологічно, на рівні громадської думки.

- Чому «Громадянська позиція» зазнала невдачі?

- Я гадаю, забракло телевізійної реклами. Є технології, яких необхідно дотримуватися – певна кількість візуальної реклами, відеороликів, друкованих текстів, робота в «Фейсбуці». Якщо порівняти, наприклад, «Громадянську позицію» і «Самопоміч», то остання в цих ритуальних речах виглядала на голову вище.

- Можете змалювати політичний портрет «Самопомочі»?

- Радше треба говорити не про портрет, а про протест. Аналогічною колись  була перемога «Свободи» – приблизно з такими ж відсотками. Всі, хто волів не зв’язуватися з «Народним фронтом» чи «Блоком Порошенка» – це люди і з заходу, і зі сходу, – обрали партію, що виглядає центристською, так би мовити, господарчою. Вона говорила про наші проблеми: водопостачання, каналізацію, ремонт. Реформаторська, молода партія. Тим більше, це був непоганий хід із боку лідера партії, коли він не поставив себе першим номером. Тому якщо партія працюватиме так, як задумала, якщо збереже технологічність – а вони дуже технологічні й сучасні, – то може стати реальною реформаторською опозицією до діючої влади. А сам Андрій Садовий наступного разу зможе претендувати на балотування у Президенти, ба більше – виграти вибори.

Разом із тим, до списку «Самопомочі» потрапило багато випадкових людей, тож вона може втратити потенціал ще до місцевих виборів. Більшість депутатів Верховної Ради – це політичні заробітчани. Будуть і тушки, і перебіжчики, будуть продаватися за посади, бюджетні канали. Вони не хочуть жодних справжніх реформ, бо реформи позбавляють можливості заробити чи відбити витрачені на виборах гроші.

- Гадаєте, нове скликання Верховної Ради не матиме волі до здійснення справжніх змін?

- Ніколи не треба сподіватися на доброго царя чи доброго князя. Це всього-на-всього Верховна Рада. 450 людей, які роблять собі кар’єру. Якщо ми їх змусимо працювати на нас, вони будуть на нас працювати. Якщо ми не будемо контролювати їх, не надсилатимемо їм чіткий месидж, задля чого провели їх до парламенту, вони робитимуть свої справи й збагачуватимуться за наш рахунок. Тому питання у тому, які завдання ми їм даємо.

У нас є завдання? Не фрази, не гасла, а реальні проекти. Покажіть мені хоч щось, що би створила якась молода ініціативна група. Яка б напрацювала пакет законів, що виводять Україну в передові країни світу. Якщо у нас буде такий інтелектуальний продукт, то знайдуться політичні сили, які зареєструють його у Верховній Раді. Знайдуться депутати, які проголосують. Бодай заради свого іміджу. Але немає продукту. Потрібно сідати, прописувати такі закони, а питання спонсорства й оплати праці – то друге питання. В нас достатньо мислячих і багатих людей, які все розуміють і хочуть, щоб їхні діти жили в безпеці, щоб капітали були у безпеці. Якщо вони побачать, що хтось працює, то гроші знайдуться. Вони самі прийдуть і запропонують.

- «Реанімаційний пакет реформ» Ганни Гопко – це саме така ініціатива.

- Я б сказав, що це хороший план. Непоганий план, який ще потрібно дискутувати. Бачите, навіть за цей план вона отримала перше місце в непоганому списку. Але над усім цим іще треба дуже багато працювати, й одна Ганна Гопко весь об’єм роботи не витягне.

- Ви сказали про контроль депутатів. Як ви це бачите?

- У нас є чимало громадських діячів, за яких проголосували на виборах півтори, дві, п’ять тисяч виборців. У Австрії такі люди не пропадають – вони контролюють діючих політиків. Нам теж треба йти до такої практики. Вони мають об’єднатися в певний політичний клуб і разом іти на місцеві вибори. Негайно починати виборчу кампанію до місцевих рад. Місцеві ради – єдина можливість щось протиставити олігархічним змовам, бо місцевих депутатів легше контролювати.

Ми повинні дійти тієї свідомості, що місцевий депутат – це не абихто. Потрібно вивчати його біографію так само скрупульозно, як кандидата на будь-яку іншу роботу. Ми ж доручаємо йому свою долю! А в нас депутату достатньо вміти виголошувати красиві промови. Я в Австрії запитував: «Навіщо вам у кріслі мера міста професор, якщо містечко має три тисячі людей?» Відповідають: «А навіщо нам мер одного рівня із нами? Нам потрібен кращий за нас, кращий із нас». Українцям теж потрібна процедура із пошуку кращих із найкращих.

- Принцип мерітократії?

- І це теж. Нам потрібно, щоби людина склалася як особистість, показала свої досягнення. Саме це має бути критерієм, а не абстрактна люстрація. Нам нав’язують якісь критерії: крав – не крав і так далі. Як це можна довести? На практиці наша люстрація – це боротьба кланів, які розбираються між собою, звільняючи теплі місця для своїх родичів. Нам потрібні антикризові менеджери, менеджери в екстремальних ситуаціях, які були б свідомі своєї відповідальності й мали інтерес – як громадянський, так і матеріальний. Адже не буде професіонал працювати в адміністрації за півтори тисячі гривень. То, може, слід скоротити адміністрацію в п’ять разів й призначити п’ять зарплат одній людині? Але не тій, у якої кум а чи родич, а тій, яка справді займатиметься ділом.

У нас та влада, яку ми собі уявили. Наші нездорові фантазії матеріалізуються. Щойно ми уявимо собі, як мають виглядати наші політики, що мають із собою нести, вони з’являться. Але наразі з’являються популісти, які пропонують видовища. У нас склалася ціла політична поп-культура, шоу, безкінечний серіал по телевізору. Ми бачимо одних і тих самих персон, які періодично гамселять одне одного по обличчю, можуть образити. Як у бразильському чи аргентинському серіалі. Але в результаті вони всі лізуть нам у кишеню. Із кожною зміною курсу вони залазять нам у кишеню, і це – та ціна, яку ми сплачуємо за шоу. На жаль, сьогодні доводиться платити ще й кров’ю. Шоу потрібно завершувати і братися до праці.

- Show must be off.

- Отож. Перемога полягає не в тому, щоби всіх повбивати. Перемога полягає в тому, щоби встановити такі справедливі правила гри, коли і росіяни, і поляки, і румуни – всі, хто нас оточує, – із заздрістю дивитимуться на нас і говоритимуть: ось вона – ідеальна схема, за якої всі заробляють, всім добре – і державі, й громадянину, всі захищені, всі займаються справами. Ми вже дозріли до цієї схеми, але те, що нам заважає, – це те, що у нас у голові. На жертви можна йти, якщо розумієш: так, трагедія відбулась, але далі є світло в кінці тунелю. Поки що на нас очікує лабіринт із цим парламентом. Але я думаю, що ми все одно переможемо, бо ми праві.