Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

«Право потребує захисту»

Російський правозахисник: Доки українське громадянське суспільство не почне займатися тим, що відбувається в Росії, глобально воно нічого не зможе змінити у своїй власній країні. Те саме стосується Білорусі
16 травня, 2013 - 12:28
ГРОМАДЯНИ НА КОЛЕСАХ НА РОСІЙСЬКІ МАСОВІ ЗІБРАННЯ НЕ ДОПУСКАЮТЬСЯ... НА ФОТО — БОЛОТНА ПЛОЩА, МОСКВА, 6 ТРАВНЯ 2013 р. / ФОТО МАРІЇ ТОМАК
ДМИТРО МАКАРОВ

17 травня о 14:00 в київському готелі «Воздвиженський» відбудеться зустріч правозахисників пострадянських країн — Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України. Ці люди з’їжджаються до Києва спеціально, щоб обговорити звіт про переслідування своїх колег, який було підготовлено українським Центром Громадянських Свобод у партнерстві з 12-ма провідними правозахисними неурядовими організаціями пострадянського простору. Незважаючи на досить широкий діапазон стратегій держав щодо правозахисників — від відносно нешкідливої Молдови до вкрай агресивно налаштованого Туркменістану, в якому не існує жодної правозахисної організації. В цілому можна дійти висновку, що справи наші погані. Останніми роками пострадянський простір усе більше тяжіє до авторитаризму. Ситуацію в таких країнах як, наприклад, Росія, Азербайджан, Таджикистан, Узбекистан автори звіту кваліфікують як «особливо небезпечну для правозахисної діяльності, таку, що несе безпосередню загрозу життю правозахисників». Україна, до речі, недалеко пішла. У звіті, який представляє найгучніші й найрезонансніші справи, фігурує 15 українських кейсів. Чи здатні громадянські суспільства так званих країн «нової демократії» якісно протистояти цим тенденціям? Чи розуміють вони, принаймні, що цей виклик існує?

Об’єднану групу громадського спостереження (ОГГС) можна назвати спробою протистояти таким тенденціям в Росії. Ініціатива створення ОГГСа народилася в російському правозахисному середовищі після розгону мітингу на Болотяній площі у Москві в травні минулого року. На масових акціях необхідна присутність певної «третьої сили», яка б виступала не на боці протестувальників або влади, а на боці права, вирішили активісти, й заявили про намір давати об’єктивну оцінку тому, що відбувається. ОГГС — просто спостерігає — за протестами, громадсько важливими судовими процесами, діяльністю правоохоронної системи в Росії. Потім робить висновки про відповідність побаченого, не лише законодавству РФ, а й — що принципово важливо — міжнародним нормам і стандартам. Згодом — ОГГС дає свої рекомендації всім учасникам подій — як владі, так і представникам громадянського суспільства. До речі, в Україні з нещодавнього часу також існує подібне об’єднання зі співзвучною назвою «ОЗОН». У Білорусі аналогічний рух тільки формується.

Нині до діяльніості ОГГСа залучено декілька сотень учасників. Цифра, треба визнати, мізерна, особливо враховуючи населення Росії й виклики, що стоять перед цією країною. Проте, зберігаючи тверезий погляд на невтішну реальність, ініціатори створення ОГГСа налаштовані рішуче. Вони впевнені (швидше за все, небезпідставно), що ситуація з дотриманням прав людини в Росії є визначальною для всього пострадянського простору. А тому, зокрема, українські активні громадяни приречені до небайдужого ставлення до того, що відбувається в Росії.

До речі, авторові також довелося взяти участь в роботі ОГГСа, і у складі міжнародної команди моніторів з Росії, України й Білорусі спостерігати за акцією 6 травня цього року на Болотяній площі в Москві. А напередодні — поспілкуватися з Дмитром МАКАРОВИМ, членом координаційної групи ОГГС, співголовою міжнародного Молодіжного правозахисного руху (МПР) (Росія).

Впродовж останнього року в Росії сталося багато малорадісних подій. На зразок закону про «іноземних агентів», справи Навального, справи Pussy Riot, Болотяної справи, «антимагнітського закону», зараз намагаються прикрити телеканал «Совершенно секретно». Що дає вам підстави вважати, що ОГГС може якимось чином поліпшити клімат? Хіба ще не пізно?

— Можливо, й пізно... Інше питання: чи означає це, що треба припинити спроби що-небудь зробити. У людей має бути можливість реагувати на події, що відбуваються, в якійсь іншій формі окрім тієї, яку пропонує політична опозиція. Залишатися в стороні від того, що відбувається, просто неможливо. Я як і раніше вірю, що громадянська участь здатна змінити багато речей. Можливо, не на цьому етапі, не в поточних умовах, але, в принципі, здатна, і ми відпрацьовуємо ті моделі, які принесуть зміни при певному збігу обставин в майбутньому і знизять масштаби свавілля у відносинах суспільства і держави.

Чи є позитивні сигнали, які йдуть від суспільства, і які дозволяють вам думати, що все це не даремно?

— Насправді, мене мучать ті самі сумніви, які були озвучені вами. У Росії ситуація дуже нестримно розвивається в гіршу сторону, і незрозуміло, що цьому можна протиставити. Напевно, я б злукавив, якби сказав, що є маса позитивних сигналів, що суспільство позитивно реагує на ідеї громадянського спостереження і контролю. Насправді це не так. Проте, є певна кількість людей, яким це здається важливим, потрібним, необхідним. І нам важливо з цими людьми працювати. Можливо, з їхньої спільноти з часом народяться інші важливі ініціативи.

Повертаючись до досить поширеної метафори про запаяний чайник на вогні. Днями в «Новой газете» вийшла стаття доктора політичних наук Володимира Пастухова, в якій він, зокрема, описує сумний сценарій розвитку подій: «Траєкторія польоту турбіни з пристебнутим до неї народом загалом і в цілому зрозуміла. Вона ковзатиме по поверхні катастрофи доти, доки руки Путіна, які слабнуть, утримують її від падіння, а потім впаде в штопор». Чи здатний, скажімо, ОГГС, або інші громадські ініціативи, в таких умовах зіграти каналізуючу роль, перевести той самий російський бунт в русло правової цивільної дії?

— Здатний. Якщо це буде дійсно масова ініціатива. А чи може вона стати такою в нинішніх умовах — незрозуміло.

Суспільство до цього готове?

— Суспільство взагалі мало до чого готове. І навіть феномен масових протестів — Сахарова, Болотна 2011—2012 років, — був поверхневим явищем, як мені здається. Ті люди, які готові були двічі вийти на площу, виявилися в більшості своїй неготовими до довгострокових громадянських ініціатив. Необхідно, щоб виникла критична маса.

Судячи з досліджень «Левада-центру», більше 50% росіян вважають «Єдиную Россию» «партією шахраїв і злодіїв». І чому ж на цьому фоні не формується критична маса? В Україні, до речі, схожа ситуація. Неприязнь по відношенню до влади існує, але у щось якісне вона не конвертується.

— Це питання філософське. Можна посилатися на історію. Можна говорити про соціологічний феномен певної незадоволеності, яка не трансформується в активну дію. Можна знайти багато пояснень. Зокрема — відсутність альтернативи. Як і в будь-якій країні, що наближається до диктатури. Народ схильний міркувати, мовляв, краще вже Така стабільність, що віддає мертвечиною і гнилизною, ніж соціальні катастрофи, якими часто людей і лякають. Частково, до речі, це небезпідставно. Адже альтернативи дійсно немає. Поле зачищене, хоча і не настільки як у разі середньоазійських диктатур і Білорусі. Пояснень поведінки суспільства можна знайти безліч, але для нас тут важливим є те, що ми, так або інакше, продовжуватимемо вибудовувати альтернативу. Адже ОГГС за задумом — це своєрідна альтернативна сила, яка необхідна, зокрема, для розв’язання конфліктних ситуацій.

Крім того, це, як мені здається, ще й альтернативний образ для суспільства — образ громадянина.

— Так. І тому ми говоримо про громадянський моніторинг не лише масових акцій, але й про контроль над поліцією, суспільно значущими судовими процесами, закритими установами. Всюди, де свавілля найчастіше проявляється. Питання, за великим рахунком, у тому, чи беремо ми відповідальність на себе за те, що це свавілля — не лише підступи Кремля, і воно не зникне одразу, коли Путіна змінить хтось інший. Воно залишиться частиною нашого життя, і ми або беремо відповідальність на себе за подолання свавілля, або не беремо. Якщо беремо, то для цього зовсім необов’язково йти в політику. Достатньо бути активною людиною. І почуватися громадянином.

 «НАШІ АКЦІЇ ДОЗВОЛЯЮТЬ ПОДОЛАТИ СТРАХ»

Створюючи ОГГС, ви спирались на керівні принципи про свободу мирних зібрань ОБСЄ. А досвід конкретних країн і схожих ініціатив використовували?

— Що стосується спостережень за акціями — ми надихалися прикладом Північної Ірландії. Там відбуваються постійні зіткнення між католицькою і протестантською громадами, і система громадського спостереження за масовими акціями діє вже досить давно. Також ми використовували досвід так званих legal observers у США й Німеччині. Що стосується контролю над поліцією, то аналоги мені невідомі, за винятком України, де існує Асоціація моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів. Щоправда, вони спираються здебільшого на експертну думку, а ми робимо ставку на масову участь. У спостереженні за судовими процесами у нас є власний досвід: наша команда стежила за процесом у справі учасників мітингу 19 грудня 2010 року в Мінську.

Чи можете назвати сексес-сторі, які можуть переконати скептиків, що інститут громадського спостереження справді важливий?

— Я назвав би успішною історію нашого контролю над поліцією. Коли ми запускали так звані Дні перевірки документів у представників правоохоронних органів, багато хто нам говорив, що ми займаємось повною нісенітницею, абсолютно даремною в наших умовах. Але упродовж кількох місяців співробітники поліції раптом починають носити нагрудний знак — як і приписує їм закон. На мій погляд, зв’язок між нашою ініціативою і такою позитивною зміною — очевидний. Те ж саме з Днем перевірки відділень поліції. Нам говорять: мовляв, це закрита зона, вас туди не впустять, а якщо і впустять, то не випустять. Проте ми навіть зустріли такий собі відгук серед керівництва правоохоронних органів, а громадські ради при управліннях поліції раптом пригадали, що до їхніх функцій також входить контроль над тим, який вигляд мають відділення.

 Так, це невеликі історії успіху, але, з іншого боку, скільки людей ви знайдете, які готові одразу писати заяви про тортури в поліції, людей, у яких відсутній страх перед поліцейським? А наші акції дозволяють цей страх долати. Те ж саме з масовим спостереженням. Для багатьох людей моніторинг за акціями протестів стає першим досвідом громадянської участі. Чи приводить це до корінних змін? Поки що ні. Зокрема, через ті причини, з яких ми починали нашу розмову.

Цікава реакція на громадських спостерігачів не лише з боку влади, але й із боку суспільства. Не всім протестувальникам подобається, що з’являються люди ніби одного з ними кола, але при цьому вони говорять не лише про те, що «менти — гади», але й про те, що активісти теж не завжди праві...

— Як повелося, в політичному протистоянні першою жертвою стає Право, яке насправді не потрібне жодній зі сторін. Саме Право потребує захисту, і саме тому ми заявляємо про ОГОН як про таку собі правозахисну ініціативу, яка приймає сторону Права. До принципів ОГОНу ми від самого початку закладали ймовірність бути не зрозумілими обома сторонами — як протестувальниками, так і силами правопорядку.

 «ПОСЛІДОВНІ ПРАВОЗАХИСНИКИ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ»

Для участі в спостереженні за акцією на Болотній площі 6 травня ви запросили активістів з України і Білорусі. Як вам здається, чи готові громадянські суспільства на пострадянському просторі співпрацювати і протистояти авторитарним тенденціям?

— Я бачу в цьому єдиний шанс. Але за нинішнього рівня взаємодії громадянські суспільства, на мій погляд, взагалі нічому протистояти не здатні. Хоча вибудовувати певний громадянський інтернаціонал, який відстоюватиме принципи верховенства права на всьому пострадянському просторі, — необхідно. Більш того, це наш єдиний шанс на те, щоб вибудувати лінію захисту від дедалі більш явних авторитарних тенденцій.

Чому ви вважаєте, що громадянські суспільства на це не здатні?

— Тому що довгі роки вважалося, що «ми самі якось розберемося», що Україна вже однією ногою в Європі, що Білорусь ось-ось позбавиться від Лукашенка і теж опиниться у Європі, що від російського громадянського суспільства краще триматися подалі, тому що у нього імперський синдром...

Але хіба це неправда?

— Я не говорю, що неправда. Все правда! А російські громадські організації говорили: навіщо нам займатися сусідніми країнами, у нас своїх проблем вистачає. Але ті негативні процеси, які ми спостерігаємо сьогодні, вже давно вийшли за межі національних кордонів. Події в Росії, безумовно, впливають на те, що відбувається в Україні і Білорусі. І поки українське громадянське суспільство не займеться тим, що відбувається в Росії, глобально воно нічого не зможе змінити у своїй власній країні. Те ж саме стосується Білорусі. Точка розділу наразі проходить не по національних кордонах. Боротьба триває, умовно кажучи, між силами авторитаризму, фундаменталізму і силами гуманізму, прав людини. Сили авторитаризму чомусь знаходять можливості об’єднуватися, і роблять це доволі успішно.

А роль Європи?

— Я вважаю, що між політиками різних країн значно більше спільного, ніж нам здається. Якщо захист прав людини, тих цінностей, які для нас важливі, ми віддамо на відкуп політикам, ми стикнемося з тим, що на чільному місці опиняться їхні корпоративні інтереси. Зрозуміло, що ЄС не потрібні жодні права людини...

Це сильно...

— Що саме?

«ЄС не потрібні жодні права людини»...

— На мій погляд, саме так. Чиновникам точно не потрібні. Я з ними регулярно спілкуюся, наприклад, у рамках консультацій РОСІЯ-ЄС із прав людини, міжнародних форумів з прав людини. Для мене очевидним є те, що ціни на нафту і газ набагато важливіші, ніж рівень прав і свобод. Політики вважають за краще домовлятися з авторитарними правителями, які, у свою чергу, цим користуються, а громадські організації нічого значного протиставити таким тенденціям поки що не можуть. У цьому сенсі послідовні правозахисники справді нікому не потрібні... Але я вірю в те, що міжнародна солідарність і об’єднання наших зусиль здатне змінити ці тенденції.

Марія ТОМАК
Газета: 
Рубрика: