Принципових зрушень на краще немає

Стан свободи преси у світі протягом минулого року наочно погіршився – таким є головний підсумок звіту міжнародної організації захисту свободи преси «Репортери без кордонів» за 2001 рік. За більшістю статистичних показників 2001 рік виявився значно гіршим за попередній, говориться у повідомленні Інституту масової інформації, який представляє в Україні цю міжнародну правозахисну організацію. Так у 2001 році заарештовано 489 журналістів (у 2000 — 329), 716 працівників ЗМІ зазнали погроз і насильств (у 2000 — 510), зафіксовано 378 випадків цензури (у 2000 — 295), 110 фактів ув’язнення журналістів (на 4 січня 2001 року — 77). Виняток становить лише кількість вбитих журналістів і то лише на одну жертву менше — 31 у 2001 проти 32 у 2000-му.

У той же час, відзначено у документі ІМІ, вперше за останні роки 2001 рік позначився випадками погіршення свободи преси у країнах сталої демократії. Такими є наслідки терористичних актів 11 вересня і наступної антитерористичної операції для багатьох засобів масової інформації США, Канади і Великобританії. У багатьох країнах позначилась тенденція посилення контролю за діяльністю іноземних журналістів. Китай, Саудівська Аравія, Бірма, Північна Корея і В’єтнам тримають іноземних журналістів під постійним контролем.

Інша небезпечна тенденція, присутня у багатьох країнах, — безкарність злочинів щодо журналістів. Слідства у справах про вбивства журналістів у переважній більшості випадків закінчуються безрезультатно, а їхні замовники не встановлюються і залишаються на волі. До переліку таких країн потрапила і Україна.

Вдруге звіт «Репортерів без кордонів» згадує Україну у переліку семи європейських країн, де протягом 2001 року мали місце випадки вбивства журналістів. «Цього разу йдеться про Ігоря Александрова, трагічна загибель якого забезпечила Україні місце поряд із Північною Ірландією, Косово і Країною басків,» — указується у повідомленні ІМІ.

Сама ж картина по Україні виглядає не надто оптимістично, хоча певні позитивні зрушення зі станом свободи слова є. І судити про це можна за попередніми висновками моніторингу стану свободи слова в Україні, який проводить Інститут масової інформації. Про деякі з них «Дню» розповів редактор інтернет-видання цього інституту Андрій САЙЧУК. За його словами, в Україні протягом минулого року вбито п’ять журналістів (у попередньому році — теж загинуло п’ятеро наших колег), троє заарештовано (як і у 2000), зареєстровано 13 позовів до суду (у 2000 — 10), 39 випадків цензури, прямого або непрямого втручання у роботу журналістів (у 2000 — 16), 28 фактів побиття представників ЗМІ (у 2000 — 13). Серед головних висновків моніторингу — констатація, що ні в діях Генеральної прокуратури України, ні МВС, ні СБУ ставлення до розслідування резонансних справ, пов’язаних з журналістами, радикально не змінилося. Хоча, за оцінкою представника ІМІ, слід відзначити певний позитив у тому, що справи, пов’язані зі ЗМІ, усе ж таки доходять до суду — і вже відомі прецеденти, коли преса їх виграє («Ведомости+» (Кіровоград), «Агент» (Краматорськ)). Це, вважає керівник інтернет- проекту, є показником того, що відносини влада-медіа поступово переходять на новий рівень, де конфлікти вирішуються у судах. Щоправда, відзначив А. Сайчук, тут поки багато що вирішує чесність судді, який виносить рішення. Окрім того А. Сайчук відзначив таку негативну тенденцію, як ліквідація незручних комунальних ЗМІ та активне використання для цього адмінресурсу, непрозорості роботи нинішньої Національної ради з питань телебачення та радіомовлення України.

Серед позитивних тенденцій було названо й зниження кількості конфліктів між ЗМІ та податковою адміністрацією.

КОМЕНТАР

Ніна КАРПАЧОВА, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини:

— Те, що Україна потрапила до переліку країн, де вбивають журналістів, прикро, але це — об’єктивно. Ще у першій доповіді Уповноваженого про стан дотримання прав і свобод людини спеціальний розділ було присвячено цій проблемі, де наголошувалося на загрозливому стані цього явища — як для самих журналістів, так і для самої держави. Тоді Уповноважений звернула увагу на те, що майже усі резонансні справи щодо вбивств журналістів не доведено правоохоронними органами до логічного завершення. Яскравим прикладом тут є справа Георгія Гонгадзе. Як Уповноважений з прав людини я займалась і продовжую тримати на контролі долю цього журналіста та його родини, зокрема матері — Лесі Гонгадзе. Я виступала в суді, коли прокуратура не погоджувалася надати їй статус потерпілої сторони — і тільки через суд вдалося захистити це право матері. Мені довелося вирішувати питання зберігання таращанського тіла. Під час перебування тут влітку пана Р. Менара майже було вирішено питання про приїзд сюди закордонних експертів для проведення на прохання матері додаткової експертизи цього тіла — останньої надії і матері, і родини, й самої України на об’єктивну істину. Під час нещодавньої зустрічі зі мною президент Комітету міністрів Ради Європи пан Валіоніс пообіцяв зі свого боку докласти усіх зусиль до проведення такої експертизи, адже, як відомо, Рада Європи схвалила рішення щодо проведення додаткового розслідування у справі зниклого журналіста, і наш Президент з цим погодився.

У 2001-му вбито журналіста І. Александрова. Відкрийте ту ж мою доповідь на сторінці 214 — і побачите, що там йдеться про факт позбавлення судом слов’янського журналіста права займатися професійною діяльністю. Вже тоді треба було реагувати, а не чекати вбивства. Коли правоохоронні органи запевняють, що це випадкове вбивство, то я не можу в це повірити, адже ще тоді, у 1998-му, існувала загроза професійній діяльності цього журналіста, а у 2001 му з нимфактично розправилися. Ці речі треба аналізувати — і правоохоронцям, і владним структурам, і громадськості. Але як може це робити громадськість, коли вона позбавлена можливості отримувати об’єктивну інформацію з таких резонансних питань?

В Україні існує свобода слова, але яка вона? Чи не є те, у якому стані вона перебуває, дійсно загрозою демократичному устрою країни? Подивимося на справу з тележурналістом З. Антоніком. По ній я звернулася до Голови Верховного Суду України п. Бойка. Існує багато сумнівів щодо об’єктивного розслідування справи і до причетності журналіста до злочину. Тепер судовим органам треба об’єктивно розібратися у цій складній справі. Справа по «Ефіру-1» — тут мова йде про порушення конституційних прав працівників луганського комунального підприємства телекомпанія «Ефір-1». Я звернулась з поданням до Генпрокурора, де вказувала на те, що ще 5 червня Луганська міськрада ухвалила рішення про ліквідацію телекомпанії і створення іншого підприємства і колектив телекомпанії оскаржив рішення у суді за мотивами його нелегітимності. І у відповідності до чинного законодавства це рішення мало бути призупинене, чого не сталося. Дочекались, поки журналісти не почали голодування. Спільно з «Репортерами» Уповноважений виступив на захист прав журналістів «Ефір-1». Коли вже була загроза життю деяких журналістів, то я змушена була безпосередньо втручатися і підключати керівництво МОЗ України. На сьогодні я отримала відповідь з Генпрокуратури на своє подання, де дії Луганської міської ради прикриваються Законом про місцеве самоврядування в Україні, і вказується, що до виключної компетенції міських рад входить ліквідація, реорганізація, перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної форми власності. Вони можуть закривати і відкривати — але підстави мають бути і для того, і для цього. І тому праві журналісти, які звернулися до суду. Що, і зараз будемо чекати, що хтось із цих журналістів загине? Cьогодні навмисне створені перешкоди для діяльності працівників телекомпанії. (До речі, минулої суботи працівники Луганської телекомпанії «Ефір-1» припинили голодування, розпочате ще 14 листопада 2001 року. Як зазначається у їхній заяві, повідомляє УНІАН, «навіть така екстремальна форма протесту, як голодування, не спонукала владу поставити законність вище корисливих інтересів окремих осіб та груп». Проте колектив вважає, що голодування виконало свою мету — на підтримку телекомпанії висловилися мешканці Луганська, громадськіcть, політичні організації, українські й закордонні журналісти, народні депутати, міжнародні правозахисні організації. — ( Ред. ) Така ж ситуація була і по Александрову. Тому усе, що відбувається навколо свободи слова в України, має бути спільним болем не тільки журналістів, не тільки громадськості, але й правоохоронців, владних структур. Найважче в Україні — виборювати справедливість. І журналісти є першою шеренгою тих, хто цим займається. І сьогодні не зброю треба давати журналістам, а забезпечувати їм можливість виборювати цю справедливість.