Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Про баланс відповідальності

Чи вчили історію ті, хто сьогодні і у владі, і в опозиції розхитує державний човен?
9 квітня, 2013 - 12:52
МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1996 р.
РАЗОМ... / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
НЕДІЛЬНИЙ МІТИНГ ВИЯВИВСЯ МАСОВІШИМ, НІЖ ПОПЕРЕДНІЙ, І ЗНАЧНО ЩИРІШИМ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Влада нарешті зважилася на помилування Юрія Луценка. Справа Луценка дуже явно доводила вибірковість правосуддя в Україні. Адже якби аналогічні вимоги, вжиті до Луценка, застосувати до нинішнього складу уряду, навряд чи хтось із урядовців залишився б на волі.

Хоча, напевно, якби влада не пішла шляхом переслідування Тимошенкоі Луценка, 80% міжнародних проблем України не існувало б, а, натомість, були всі умови для реалізації міжнародного потенціалу країни. Проте, звільнення Луценка — це той випадок, коли діє правило «краще пізно, ніж ніколи». Влада пішла на це, і в цьому можна її лише вітати. Бо проти були і особисті мотиви , і пам’ять, і страх, і впертість.

Звичайно, не слід мати зайвих ілюзій, але аналізувати мотиви влади. Вочевидь, у влади все-таки є реальне бажання довести історію з асоціацією з ЄС до успіху, це не просто риторика. На тлі проблем країни асоціація і, особливо, зона вільної торгівлі з ЄС, можуть стати великою світлою плямою. Адже зона вільної торгівлі з ЄС дозволятиме бізнесу України поступово, але неухильно виходити на європейський ринок, отримуючи більш гідне місце у світовому розподілі праці.

Крім того, ймовірно, владі вже набридає бути світовим і європейським ізгоєм. Адже так усе добре починалося — на інавгурацію до Януковича приїхало ледь не все керівництво Євросоюзу, і левова частка потенціалу міжнародної політики було розтринькано за рік-півтора .Тим більше це образливо, коли є всі передумови, щоб голос країни (і, відповідно, її влади) був досить вагомим у регіоні.

По-третє, американський Держдеп натякав, що питання співпраці з МВФ і політичних в’язнів можна пов’язати. В умовах, коли падіння промвиробництва в січні — 3,2%, у лютому — 6%, співпраця з МВФ може бути не те що не зайвою, а життєво важливою. Тим більше, що фонд дає кредити під 4—4,5% — утричі дешевше, ніж російські банки.

Нарешті, ймовірна значно цинічніша мотивація. Нині влада, судячи з багатьох ознак, готується до узурпаційного референдуму, і їй терміново потрібно покращити власний імідж, а з ним додати і легітимності цьому референдуму.

27 листопада ц. р. президент Віктор Янукович підписав Закон про референдум, який встановлює позаконституційний порядок зміни Конституції.

Партія регіонів прийняла це надзвичайно важливе рішення рішення підступно, нишком, в останні дні роботи Верховної Ради, коли, програвши опозиції на пропорційних виборах, вона чітко показала, що не має підтримки суспільства для будь-яких доленосних рішень.

При цьому статті 154—158 Конституції України вичерпно визначають, як можна міняти Конституцію. Все інше — узурпація.

Слід відзначити, що нині у влади є всі повноваження для покращення життя людей. Бери і роби, якщо можеш і вмієш. Єдиного, чого справді дещо бракує в Конституції — це механізмів стримувань і противаг.

Але влада могла б уже просто сьогодні самообмежити і стримати себе, якби хотіла. Натомість, вона приймає узурпаторські закони про Кабінет Міністрів, судову реформу, нарешті, закон про референдум. Які зовсім не запроваджують механізми стримувань і противаги, а навпаки — демонтують їхні зародки.

Формування комісій, що рахуватимуть голоси, віддані на референдумі, повністю перебуває у руках влади. А як влада вміє рахувати, ми прекрасно знаємо, хоча б на прикладі останніх виборів чи виборів 2004 року.

Ухвалений Закон про референдум не виключив цілком можливість винесення на нього питань, що порушують незалежність країни. Хоча наша країна — це зв’язок «і мертвих, і живих, і ненароджених «, і ставити його під загрозу популізму категорично не прийнятно.

Головна ціль запланованої конституційної реформи — закріпити назавжди руйнівне для України панування, та забалакати наявні проблеми черговою облудою. Мовляв, у нас в країні проблеми не тому що влада неефективна, жадібна і безвідповідальна, а тому що Конституція погана.

Такий інструментальний підхід до Конституції — руйнівний, адже підриває саму легітимність держави. Це прекрасно розуміють у світі, де конституційне законодавство може бути стабільним протягом століть, і, як правило, чим стабільніша конституція, тим успішніша держава.

Чи вчили історію ті, хто сьогодні розхитує державний човен? Чи треба нам рівнятися на держави Африки, де кожен переворот супроводжується кардинальним переписуванням конституції? Може, українській владі саме час замислитися, що саме тому так легко проходять ці перевороти, що влада сама своїми руками знищила повагу до закону?

Ось наприклад, що сказав з приводу спроб змінити Конституцію Росії її президент Володимир Путін, все ще популярний серед деяких «регіоналів»: «Розмивання, розхитування основного закону означає предтечу до розмивання і розхитування самої держави. Основний закон має бути стабільним. У цій стабільності — значна частина стабільності самої держави».

На жаль, у 2004, у питаннях НАТО і т. д. нинішня влада продемонструвала рідкісний рівень безвідповідальності. Тому досить легко уявити, що влада знову колотиме Україну, коли її знову відтягуватимуть від державної скарбниці. Тим більше, якщо зараз влада, по-суті, безсоромно і жорстоко риється в кишенях виснаженої, напівпритомної і свідомої себе країни.

Нині бачимо наростання активності опозиції. Недільний мітинг виявився значно масовішим, ніж попередній, і, треба сказати, значно щирішим. На боці опозиції настрої киян, чимало з яких обурені позбавленням їх права вибору. Крім того, опозиція на мітингу виглядала на рідкість єдиною: Тягнибок хвалив Яценюка, а Яценюк Кличка. Опозиціонерам для того, щоб згуртуватися, крім тиску влади, допомагає їхня молодість — наступні вибори для кожного з них зовсім не останній шанс.

З іншого боку, опір узурпації має бути гранично мудрим — тобто і відповідальним і рішучим водночас. Опозиція кожного дня має пам’ятати, що, попри всі докори, в України немає іншого президента й уряду. Тому іноді слід і наступати на горло власній пісні, коли цього вимагають інтереси держави, її цілісності та безпеки. Чи досягла опозиція такого балансу відповідальності і рішучості?

Достеменно на мітингу стало відомо те, що опозиція далі говорить з людьми гаслами. Хоч, по правді, можливо, це й відповідає стилістиці мітингу, але й демонструє певну зверхність. Невідомо звідки опозиціонери взяли собі в голову, що українцям потрібен рожевий сироп про неіснуючі «перемоги», які дисонують з реальністю. Між тим, українці не бояться труднощів. Людям не потрібні заспокійливі казки про чергову «перемогу» (тим більше коли вона прийшла сама). Українцям навпаки, доцільніше показати ситуацію в більш темних тонах, аби вони взялися за справу з більшим рвінням. Активні громадяни вже доросли до того, щоб їм треба без прикрас, чесно окреслити ціль і шляхи, як туди йти.

Звідси ж і популістичність окремих вимог опозиції. Коли вона ставила вимогами виконання Конституції — особисте голосування і вибори в Києві — це було бездоганно. Коли «приліпила» до цих питань скасування пенсійної реформи (у яке навряд чи вірять самі пенсіонери, і на яке точно немає грошей в бюджеті, при тих таки падінні промвиробництва на 3,2 і 6% у січні і лютому) — це виглядало не надто серйозно.

Схоже, опозиція все ще розглядає мітинги як декорацію до своїх заяв. Хоча громада — це не декорація, а щось значно більше. Це — колосальний кадровий резерв і рушійна сила, що при правильній організації здатні нівелювати всі переваги влади, включно з грошима, адмінресурсом і силовими структурами. Той же Юрій Луценко нещодавно висловив прекрасну думку, порадивши опозиції «з вогнем» шукати по країні безліч організаторів (командирів) на місцях, які стануть мотором змін і перетворень. Пам’ятаю, як дивувався обличчям купки десь із 3-х тисяч людей, коли прийшов на Майдан зранку 23 листопада 2004 року. Цим людям нічого не було потрібно від країни, вони несли себе їй! А потім усіх цих людей, їхню енергію злили у пісок. Бо одні опозиціонери боялися конкуренції, інші — щирості, якої в них самих не було. І після цього ще й заявляли про «кадровий голод». І винен у тому був, до речі, не один Ющенко, хоч він і найбільше.

Чи усвідомлює опозиція, що без задіяння сотень тисяч реальних активістів вона зможе забезпечити максимум лише хорошу телекартинку? Чи готові опозиційні лідери зранку до вечора спілкуватися з реальними людьми, фільтрувати їх за здібностями, знаходити кожному з них своє місце у лавах? Це питання, на яке немає відповіді. Між тим, накал пристрастей в Україні знову досяг такої межі, що, як і в 2004 році сотні тисяч людей по країні готові працювати за ідею. Чи вповні використовує опозиція їхню енергію? Відповідь очевидна, якщо навіть на успішний недільний мітинг киян скликали, витрачаючи переважно електроенергію — через «Фейсбук». А де була така елементарна річ, як заклики хоча б кожного представника опозиції в телевізорі?

Інша річ, якої не вистачає опозиції — яскравої, чіткої візуалізації змін в Україні після нинішньої влади. Опозиція чомусь, при всій молодості своїх лідерів, зовсім не фонтанує ідеями, не демонструє їхнього надлишку.

Хоча могла б попросити експертів надати рекомендації: що можна зробити терміново і невідкладно, вже зараз для громадян і країни а) без грошей; б) з невеликим бюджетом; в) із серйозним фінансування. Прикладів того, як влада вміє і може працювати на людей (часто навіть без великих ресурсів, а лише маючи добру волю й бажання) — безліч, особливо на нашому континенті, в Європі. Треба лише вільними від шорів очима поглянути на світ. Коли опозиція задасть такий порядок денний, влада не зможе на нього не реагувати. І тоді конкуренція між ними, можливо, зміститься в більш конструктивний, і, головне, безпечний для країни бік.


КОМЕНТАРI

НАШІ ПОЛІТИКИ ОПЕРУЮТЬ ТИМИ ПОНЯТТЯМИ ТА УЯВЛЕННЯМИ, ЯКІ ЗАСТАЛИ В 1960-х, 1970-х, 1980-х РОКАХ

Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, історик, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Я вважаю, що політики вчили історію. Але яку? Більшість людей, які працюють сьогодні у парламенті, з різних таборів, — це люди, які мають різне уявлення про історію. Більшість із них — це вихованці радянської історичної школи, яка була заснована на книжці міфів і легенд, штучних пропагандистських кліше і штампів, де розглядали історію через призму парадигми, де в центрі стояла Росія, СРСР і глобальні проблеми світової революції. Цих міфів є досить багато. Вони значною мірою перейшли у свідомість тих людей, які сьогодні біля керма. Говорю, зокрема, про міф триєдиного народу, спільної колиски трьох братніх слов’янських народів, збирання земель Московською державою, українців, які є штучним твором Австрії, Німеччини або інтриг Польщі, возз’єднання України з Росією тощо. Причому що цікаво... Досить стійкими є радянські міфи, які підтверджували й російські міфи, й ті, які були штучно створені у часи радянського режиму — міф Української Радянської Республіки, яка є твором українського народу, міф про громадянську війну, міф Другої світової війни як Великої вітчизняної... Тобто те, що Україна сьогодні перебуває в постінформаційній політиці Росії й пострадянських діячів, як нею керують, засвідчує, що вплив цих міфів і цієї історії залишається.

Я би ще хотів додати таке. Як ми розуміємо історію? Історію можна розуміти як науку про те, що відбувалося в минулому. Але здебільшого виховна історія, історія легітимаційна — це історія, яка творить біографію. Чию біографію творить сучасна (навіть значною мірою — українська) історія, яку викладають у школах, у вищих закладах освіти? Здебільшого — біографію Росії, Радянського Союзу й радянського народу. Через призму цієї біографії намагаються оцінювати минуле. Одночасно, незважаючи на те, що є Грушевський, Дорошенко та багато інших українських істориків, навіть у них ця ідея біографії України, погляду на минуле з точки зору України й українського народу, на жаль, представлена дуже слабо. Якщо ми хочемо бачити свою, України й українців, біографію, то ми повинні виокремлювати цей суб’єкт історичного процесу від найдавніших часів до наших днів. Очевидно, не модернізуючи, а оцінюючи цей суб’єкт у його історичному розвиткові. Це не означає, що українці були здавна, від найдавніших часів. Ні! Українці — модерна нація, а біографія її пишеться від найдавніших часів. І те, наскільки вона буде науково прийнятною з точки зору сучасної біографії України, — дуже важлива проблема, яка стоїть сьогодні й перед істориками, й перед громадськістю в цілому. Якщо ми хочемо біографії України, відповідно, треба розглядати минуле України з точки зору сучасного суб’єкта. Бо історія пояснює минуле, теперішнє й якоюсь мірою прогнозує майбутнє. Без цього не обходиться жодна національна, регіональна, глобальна історії. В цьому розумінні, мені здається, наші політики історії не знають. Причому різні політики — і правого, і лівого, і центристського толку. Вони, на жаль, оперують тими поняттями, тими уявленнями, які застали у 1960-х, 1970-х, 1980-х роках.

МИ ВЛАСНИМИ РУКАМИ ЗАПРОВАДЖУЄМО ПЛАН ПЕРЕТВОРЕННЯ УКРАЇНИ НА «ХУТІРНУ РЕСПУБЛІКУ

Артем ПЕТРИК, історик, Херсон:

— Чи не найголовнішою проблемою сучасного українського політикуму є відсутність інтересу до української історії. Попри це, дуже часто ми можемо чути у виступах представників різних політичних угруповань звертання до вітчизняної минувшини. Однак сама історія нашого народу для них залишається «темним лісом». Особливо це стосується періодів незалежного або напівсуверенного існування українських державних формацій. Ігнорується сам факт історичної державності українців. Політична еліта зустрічає мовчанням або й відкрито погоджується з нав’язаними чужоземними концептами. Замовчується епохальне значення українства у становленні сучасної Європи. Пасивно сприймаються намагання заангажованих закордонних політиків та науковців «позичити» наше велике минуле (як це відбувається зі «спадщиною Святого Володимира», тобто Київською Руссю) чи навіть заперечити цілі епохи суверенного життя (найбільш болючий приклад — Гетьманська Україна XVII—XVIII століть). Найстрашніше, що люди публічні, обтяжені владою, не проявляють жодної активності на ниві захисту національної історії, а значить — і національних інтересів. Поводячись таким чином, ми просто власними руками впроваджуємо в життя план по перетворенню України на «хутірну республіку» без будь-яких державницьких амбіцій. Питання: чи можна назвати інертну псевдоелітарну групу насправді національною?

ЧИМ ДАЛІ ВІД ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО ПОЛЯ, ТИМ РЕАЛЬНІШИЙ ЕКСТРЕМАЛЬНИЙ СЦЕНАРІЙ

Юрій САС, заступник голови Черкаської обласної організації Комітету виборців України:

— Парламент потрібен діючій владі лише для законодавчого закріплення принципу «переможець отримує все». Для опозиції ж це єдина зачіпка за можливість не маргіналізуватися. Тому все, що там відбувається, має винятково політичний вимір. Цілий ряд кроків опозиції можна визнати вдалими. За умови, коли формальна меншість нав’язує свою волю формальній більшості, користуючись моральною перевагою та рішучістю, такі дії іноді можна вважати тактичним успіхом. Те, що сьогодні президентське оточення шукає варіантів повної зміни формату законодавчої гілки влади, говорить про безвихідь, в якій перебуває Президент і правляча партія. Ні шулерські зміни виборчої системи, ні свавілля в округах не дали реального контролю над Верховною Радою. Тому починається моральний тиск на опозицію. Вишукуються позапарламентські або квазіпарламентські варіанти збереження Януковича при владі попри зниження рівня підтримки у виборців. Але чим далі від реального політико-правового поля віддалятимуться стратеги Банкової в бік чергового «розводу кошенят», тим реальнішим ставатиме екстремальний сценарій розвитку подій. Яких монстрів надалі народжуватиме сон раціонального розуму влади, залишається лише здогадуватися.

РАЗОМ ІЗ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ РАДИКАЛІЗУЄТЬСЯ І ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, старший викладач кафедри політології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Луцьк:

— Загалом, абсолютна більшість наших громадян знають дуже погано історію, адже у тяжкі комуністичні часи СРСР історія з науки була перетворена на політику, на її найгірший вид політичної тоталітарної пропаганди. Тому сьогоднішні українські громадяни з великою підозрою та недовірою ставляться до історичної науки взагалі, або й не вважають історію повноцінною науковою дисципліною. Для покращення ситуації потрібен час та нові покоління, які не зазомбовані якоюсь однією офіційною ідеологією. Адже європейські народи дуже спокійно сприймають наукові дискусії місцевих науковців щодо трактування власного історичного минулого. На відміну від європейської спільноти в Україні вже є нормою те, що підручники з вітчизняної історії із кожною зміною влади «переписуються», тобто фальсифікуються, але саме в цьому випадку і відбувається знищення історії як науки. Тому об’єктивно вивчити історію тим, хто «розхитує човен», було важко. Але це при тій умові, що в них було бажання її вчити, проте тут самі собою напрошуються слова великого Кобзаря:«Якби ви вчились так, як треба...»

Історичні дискусії особливо бурхливі в суспільствах, які відносно нещодавно отримали незалежність після століть панування окупаційних недемократичних режимів. Століття суспільного підкорення й залежності від завойовників формують такі непривабливі національні риси, як психологічний комплекс національної меншовартості, бажання повернутися «під сильну руку, щоб був порядок», домінування дрібних приватних інтересів над національними і постійний пошук власного місця й ролі в минулому процесі світового історичного розвитку. Тому ми спостерігаємо в сучасній Україні тривалий спалах війн історичної пам’яті. Але наша специфіка ще й у тому, що до цього внутрішньонаціонального непростого процесу боротьби за історичну свідомість та загалом за знання історії найактивніше долучаються сусідні країни з ультимативними вимогами до українців сприймати саме їхню, зовсім неукраїнську точку зору на нашу власну історію і наших національних героїв, які частенько із зброєю в руках боролися проти окупаційної влади саме цих країн. Якщо ти не займаєшся політикою власної історичної пам’яті, то хтось чужий точно нею займається — це загальне правило стовідсотково діє сьогодні в Україні. Тому краще самим робити і вчити власну історію, ніж чекати, що хтось інший пояснить тобі, хто ти такий, як мусиш жити сьогодні і з ким мати справу.

Парламент України є прямим віддзеркаленням загальнонаціональної ситуації в країні. Саме тому три комітети Верховної Ради вже висловили недовіру діючому уряду. І знову в суспільстві активно заговорили про реформування парламенту на двопалатний і обрання всіх депутатів за мажоритарною виборчою системою, а український соціум продовжує поляризуватись, а не консолідуватись, як це було гаряче обіцяно під час виборчої кампанії нинішньої влади. Ситуація в державі нестабільна, бурхливо непередбачувана, а на фоні повзучої економічної кризи і постійного зростання цін на практично всі товари і послуги першої необхідності починає бути революційною. Радикалізується разом із Верховною Радою і все українське суспільство. Постійні мантрові заклинання верхнього ешелону влади про регулярне покращення життя пересічних українців викликають у наших громадян лише озлоблення, яке за такого розвитку подій може перерости в масові радикальні протестні акції, але вони вже не будуть такими виваженими, поміркованими та інтелігентними, як під час помаранчевої революції.

НА ІСТЕРИЦІ ТА ПРОТИСТОЯННЯХ ЇМ УСЕ ОДНО ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЦЯ СИСТЕМА УТРИМАЄТЬСЯ... КОРОТКА ПАМ’ЯТЬ

Андрій БАУМЕЙСТЕР, кандидат філософських наук, доцент кафедри КНУ ім. Т. Шевченка:

— Якщо казати про певні культурні чесноти, то у нас чомусь відсутні чеснота солідарності і вміння підтримувати один одного. Про це давно кажуть, але я не знаю, що треба зробити, аби врешті виробити ті стандарти солідарності і взаємопідтримки. Ми вже бачили кілька прикладів, коли парламентарі спочатку мали такі наміри, однак потім щось чомусь не спрацьовувало. А це невміння сконсолідовуватися, об’єднуватися, навіть якщо йдеться про опонента, постійно призводить до того, що ми стаємо країною-аутсайдером. Останнє є актуальним, навіть якщо порівнювати Україну з деякими країнами Азії та Африки.

Мені як гуманітарію і науковцю дуже неприємно усвідомлювати, що доки точаться такі суперечки, Україна програє. А щодо знання історії, то для цього мало вивчити певні факти, слід їх спроектувати на себе, відчути певну спадкоємність. Необхідно зрозуміти, що за тобою стоїть історія культури, традицій, і намагатися спроектувати низку тодішніх подій на дії теперішні. Тому я вважаю, що знати історію занадто мало, треба навчитися застосовувати історичні знання у конкретних ситуаціях і розуміти, що тоді була помилка, а отже, зараз варто вчинити по-іншому. У іншому випадку з нами просто перестануть рахуватися.

Щодо українських парламентарів, то я думаю, всю безвихідність сьогоднішньої ситуації вони розуміють, але все ж сподіваюся, що їх це омине. У них, як на мене, занадто коротка пам’ять. На істериці, на протистояннях їм усе одно здається, що ця система втримається. Останнє є прикладом відсутності відповідальності — другої чесноти, якої не вистачає народним депутатам. Вона полягає в тому, що ти відповідаєш за вчинки, які зробив сьогодні, бо розумієш, що завтра через твою безвідповідальність країна може зникнути. Варто щоразу пов’язувати свій вчинок із майбутнім держави. І це повинні робити не лише депутати, а й кожен із нас.

У іншому випадку Росія може скористатися своїм шансом і за дуже низьку ціну отримати значний вплив на Україну. Так на її місці вчинила б кожна країна, адже було б просто нераціонально не використати такої чудової можливості. Плюс до всього Україна, так би мовити, є сильним ресурсом для втримання певних проросійських впливів, і влада країни навряд чи відмовиться від такої можливості.

ІДЕТЬСЯ ПРО КОНЦЕПТУАЛЬНЕ НЕРОЗУМІННЯ ВЛАДОЮ СВОГО МІСЦЯ В СУСПІЛЬСТВІ

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів:

— Судячи з коментарів і висловлювань, які ми чуємо від наших депутатів, їхня абсолютна більшість сприймає історію за радянськими канонами або узагалі не надто нею переймається. Звісно, серед народних обранців є й ті, що можуть достатньо грамотно, фахово прокоментувати ту чи іншу подію, однак таких людей на всю Раду набереться всього кілька. З ними можна не погоджуватися щодо певних питань, але з їхніх слів, принаймні, зрозуміло, що вони є людьми обізнаними. Для решти історичні питання не мають ніякої цінності. У них — інша система координат, інша система цінностей.

Так, на межі 1980—1990-х років ми говорили про деідеологізованість влади, а зараз варто вести мову про її редеологізацію і концептуальне нерозуміння свого місця в суспільстві. Сьогоднішня влада підтримує абсолютно інші цінності, які ми можемо зрозуміти з точки зору звичайної людини, але домінування яких є неприпустимим для державного діяча. Для прикладу, у часи УНР були ідеї, і люди виступали за їхнє втілення. Зараз же дуже важко знайти особу з дійсно ідейними переконаннями, яка хоче чогось не тому, що це її статки, соціальний статус чи майно, а тому що вона ладна чимось пожертвувати заради свого ідеалу. Упевнений — зараз таких людей набереться небагато.

Щодо Росії, то в кожної держави є свої інтереси. Було б дуже дивно, якби сусід на сусіда не впливав. Однак у зв’язку з цим у мене виникає питання, чому ми є об’єктом впливу, а не навпаки. Мабуть, з нами не все гаразд, якщо ми від самого початку відчуваємо себе суб’єктом чийогось впливу. Адже питання можна ставити й по-іншому. Ми, до речі, бачили це на початку 2000-х років, коли відчували по тій нервовій реакції з боку російського керівництва, що вплив був очевидно зворотнім. Можливо, вони й зараз того впливу побоюються і намагаються нам накинути ту модель, яка притаманна насамперед Росії. Але я сподіваюся, що їм це не вдасться в силу специфіки України.

Тому, гадаю, до цих впливів треба ставитися дещо спокійніше, бо вони були, є й будуть. На жаль, зараз ми нікуди не подінемося і не втечемо від прагнення нинішнього керівництва Росії та російської влади якимось чином підлаштовувати Україну під себе. Але, знову ж таки, я вважаю, що ключове питання не до них, а до нас.

ВОНИ ПСИХОЛОГІЧНО НЕ ГОТОВІ ДО ТОГО, ЩОБ ЗНАХОДИТИ ВИХІД ІЗ СИТУАЦІЇ

Кирило ГАЛУШКО, історик, публіцист:

— Наша політична ситуація, тобто те, як політики поводяться, як вони себе мотивують тощо, дуже нагадує період, який передував Руїні, зокрема гетьманування Івана Виговського. У ті часи в нас конкурували, з одного боку, політики, які прагнули модернізації, європеїзації України, що Виговський намагався зробити в межах західної орієнтації. А з іншого боку, з ними вели постійну демагогічну боротьбу представники так званих сьогоднішніх партійних угруповань чи кланів козацької старшини, частина з-яких не мала того державницького бачення та мислення, які мав, наприклад, Виговський. Саме через таке протистояння зводилися нанівець будь-які успіхи, яких удавалося досягти на той час. Можна згадати, що козаки перемогли московську армію під Конотопом, але здобутки цієї битви були втрачені, позаяк розпочався внутрішній розлад, боротьба за владу, за гетьманування. Врешті, українці втратили тоді набагато більше життів, гноблячи одне одного, аніж захищаючи власну країну. Тому, в принципі, у нашій історії є багато подібних прикладів і до них варто звертатися, щоб не повторювати в майбутньому.

А щодо того політичного класу, який представлений у парламенті, то вони живуть в умовах руїни і не можуть створити власного політичного проекту на ґрунтовному історичному досвіді. Якби вони знали історію, то мали би набагато більше можливостей, щоб виправити нинішню ситуацію. Я так розумію, що вони просто не бажають цього робити, не хочуть думати про майбутнє, аби не ускладнювати свого спрощеного бачення нашого сьогодення.

Я, наприклад, досить скептично ставлюся до тих сил, які сьогодні представлені у парламенті. На мою думку, вони психологічно не готові до того, аби знаходити вихід із ситуації, яка склалася. Це пояснюється тим, що опозиція, яка складається з кількох частин, насправді не є ідеологічною. Тобто люди можуть розраховувати на якісь дії вперед на майбутнє, якщо в нас буде чітка система цінностей і пріоритетів, а зараз цього їм не може дати жодна політична сила.

А що ж до порад для парламентарів, то радити треба тим, хто може цим скористатися, а я не маю впевненості, що в українських реаліях це можливо.

Олександр ПАЛІЙ, політолог, історик, кандидат політичних наук
Газета: 
Рубрика: