Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

Про новизну «старої правди»

Клоуни «кувалдами разносят цирк»
26 серпня, 2009 - 00:00

Освоєння практики гамселити кувалдою по опорних стінах цирку, схоже, досягає вершини масовості. Нещодавнє осквернення київських пам’ятників — спершу постраждав гранітний Ленін навпроти Бессарабки, потім, ніби у відповідь, меморіал загиблим активістам ОУН у Бабиному Яру — можна кваліфікувати як просте хуліганство, але зовсім не лише так. Адже воно, це явище, яке стало вже ледве не звичним, демонструє одразу три істотні моменти, ключові для цього етапу історії. Перший — що Київ, як такий, який презентує українську державність, продовжує залишатися виключно вульгарним, позакультурним містом, де кожному дозволено демонструвати свою емоцію у найрадикальніший і при тому — найбільш варварський спосіб. Другий момент — що саме столиця України є тим прикордонним районом, тією розділовою смугою, де дуже міцно зчепилися мертвою хваткою два погляди на історію — західний (назвімо його приватно-буржуазним) і східний, проросійський, якщо не сказати — прокомуністичний. Нарешті третє, що варто підкреслити, — що Київ жоден із цих поглядів рішуче не готовий прийняти; власне, існує два Києва (і в цьому плані він унікальний — не дві Одеси, два Донецька, два Львова, Івано-Франківська — а два Києва), наче розрубані мечем сіамські близнюки історії в цьому місці зійшлися, підплигнули, готуючись битися, та так і зависли у просторі, без вітру й часу.

Залишмо історію; видається зайвим нагадувати, що було «з того боку», що «з іншого», — в будь-якому випадку ризикуєш накликати хулу з ворожого табору; кожен нині конструює з підручних засобів свій варіант історії. Хочу лише зазначити, що люди, які так уперто стверджують про геноцид минулого, забувають про те, що він, геноцид, може бути в тому числі й ось таким — геноцидом цілковитої розгнузданості. Коли б «життя краще», коли б нормальні пенсії, кваліфікована медична допомога, робота й інфраструктура в селах, коли б культивувалася людська гідність — пам’ятники і меморіали виглядали б лише гарним продовженням такого стану справ, вінцем і гордістю державної політики, зримими символами її успіху. А так, кому вони потрібні? Ось і не потрібні, вочевидь, до певного часу пам’ятники — не треба підбурювати полюси історії, доки «минувшее не веет лёгкой тенью, а под землёй, как труп, лежит оно»! І хто зносить, хто оскверняє ті пам’ятники? Статистичні дані показують, що більшість актів вандалізму здійснюється молодими людьми, котрі не досягли 25 років. Це молодь, яка, як кажуть, історії і не нюхала, якій лише здається, що емоційна перевага того чи іншого полюса щось означатиме у їхньому житті, що по тих чи інших розірваних струнах вони, ці хлопці й дівчата, зберуть свої долі... Та ні. Бо руйнування є формою розваги, що також підтверджує статистика! Форма небезпечна, не тільки перспективою потрапити за ѓрати, але й тим, що ці «клоуни» підточують самі підвалини, розбирають підмурок свого ж будинку, пиляють гілку, на якій сидять, або, говорячи їдкими словами Бродського, «кувалдами разносят цирк».

Ось лише мала хроніка цього «пінг-понгу», тихої війни ідей... Напевно, всі пам’ятають, як у Києві напередодні Дня Перемоги невідомі залили фарбою меморіальну дошку на честь маршала Георгія Жукова. Реакція у відповідь: у Харкові група невідомих знищила пам’ятну дошку на честь патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого. А ось іще приклад: нещодавно було створено реєстр меморіалів вождям тоталітаризму. Він включав 29 пам’ятників і пам’ятних знаків, зокрема, 18 монументів Леніну, по два пам’ятники Крупській, Дзержинському й Петровському, по одному — Косіору, Мануїльському, Чубарю та Калініну, а також чекістам, загиблим за Власть Совєтів. Реакція у відповідь: встановлення в Одесі пам’ятника російській імператриці Катерині, ліквідація в Полтаві каменя, закладеного на місці майбутнього монумента Петлюрі, акт вандалізму на Говерлі, осквернення пам’ятника Шевченку в Харкові, наруга над Державним Гербом України на Верецькому перевалі, встановлення в Сімферополі пам’ятника жертвам ОУН-УПА... Перелік можна без великих зусиль продовжити.

Очевидно, що політика передбачає високий градус емоцій. Це завжди гаряча, запалена точка, де небезпечні пари газових витоків легко займаються від іскри, навіть від наведеної лінзи; але вона ж, політика, зобов’язана бути місцем, де сходяться всі людські культури: ментальна, емоційна, психологічна; і якщо вже довкола політики коїться таке — то можна сказати про явища іншого ѓатунку: про буття сучасної людини, про рівень її розваг — який розбрід, яке троглодитство панує там?

Хочу нагадати, що оцінка історії, якості епохи дається «по нижньому краю» — ось такий у нас, значить, нижній рівень: підйомний кран і кувалда поряд. Ми ніби відчайдушно тицяємося у м’якій пустці, у темряві, намагаючись намацати, де ж стіни української культури — адже важко жити без стін, без Акрополя. Та все колом просідає, все рихле, м’яке й податливе. Як тут не пригадати блискучий афоризм російського філософа... Прийшли мужики ліс рубати. Зрубали ліс. Час би схаменутися та будувати; озирнулися — а в руках самі сокири!

Часи інфернальні, коли не без переконання утверджували доцільність зла будь-якого масштабу, постулювали, що зло — це добре, якщо воно слугує вірній меті, — такі часи виявилися поховані під власними руїнами, «проростаючи» крізь землю пам’ятними знаками й символами. Наша ситуація набагато складніша: вона строката й каламутна. Теперішнє нічого не стверджує. Воно радше говорить про те, що сама відмінність між добром і злом застаріла, що все навколо, що все спостережене — і не добро, й не зло, а щось змішане та невиразне, частково хороше, частково погане, як усі ми. Насильство стає непримітним, носії його — анонімними. Хто, власне кажучи, є тираном ліберального суспільства? Хто — жертвами? А жертв і зовсім не видно.

Мені випало якось дивитися в запису блискучу виставу за твором Булгакова «Собаче серце», поставлену в Единбурзькому театрі. Шариков був живий, знайомий до болю: як тільки шотландський актор зміг так перевтілитися в нашого люмпена та його торжество! Зала сміялася, а мені було не до сміху: на екрані — на очах — розгорталася наша історія, де були виявлені й переможці, і владарі, чий діагноз — хуліганство; хуліганство як історичний феномен. Він виникає щоразу, коли закінчується аграрна цивілізація, і люди з села приходять до міста. Вони вириваються зі своєї культури й не долучаються до міської. Тут — родовище люмпенства, якому «нічого втрачати», якому нічого не шкода, бо оточує його чуже, чуже, ставитися до якого слід явно насторожено, якщо не агресивно.

Можна справедливо зауважити: ось, мовляв, у російській літературі жаліли «маленьку людину», а тепер нами ця маленька людина і править. Людина, яка пригноблює інших, тому що вона сама безмежно пригноблена: вона пригноблена страхом — це людина залякана. І чим більш фарсових форм набуває її торжество, тим очевидніше, що вся її сила — від глибинного, нечуваного страху; все, що вона робить, є превентивною агресією.

Втім, слід обмовитися: на іншому полюсі справи йдуть анітрохи не краще, хоча це вже інша тема. Тут, на протилежному полюсі від «вандалів», котрі розхитують хистке шапіто, стоїть нова людина — успішна людина. Це спокійний, неагресивний цинік і агностик, котрий убачає комфорт у тому, що нічого не можна пізнати, що «все складно». Тому зручніше, корисніше бути обивателем, який не має агресії, в якому не лишилося вже навіть жодної пасіонарності, а все, чого він потребує, — це гарантії, відсутності ризику, комфорту і безпеки. Якщо такий тип урешті-решт переможе, ми, кажуть, житимемо у цивілізованому суспільстві!

Люди культури, які ще залишилися, намагаються ставитися до обох типів не- всерйоз, часто, проте, не упускаючи можливості на цьому заробити, займаючись обслуговуванням самого процесу, його регулюванням, — вони грають, зрештою, проти самих себе. Натомість на ділі, даруйте мені певний пафос, — «Правда знайдена давним-давно // І пов’язала союзом шляхетні душі; // Міцно тримайся за неї — цю стару правду», — як писав Ѓете 1828 року. Ця «стара правда» настільки глибинна, глибоководна, що сюди не проникають гультяйські сіпання, що походять від зміни політичної розстановки. Шукати її не варто, вона знайдена й відкрита давним-давно. Але що слід і необхідно шукати — це себе, здатного її зустріти. До цієї правди не можна прийти шляхом байдужості, установки «мене це обходить»; та однаково згубний й інший — також тупиковий — шлях: відламування носів, викидання хрестів, спотворення обличчя історії.

Владислав СІКАЛОВ
Газета: 
Рубрика: