Реформаторська активність Леоніда Кучми обмежувалася невтручанням у перетворення
фінансового ринку
Ірина КЛИМЕНКО, «День»
Давно було помічено: чим щільніше густішають хмари з невирішених
проблем і чим сильніше хитаються крісла під чиновниками у владних кабінетах,
тим інтенсивніше працює пропагандистська машина, яка нав’язує обивателеві
думку про незамінність цих самих чиновників.
Починаючи з осені минулого року, громадську думку постійно розбурхують
прогнозами про фінансову кризу, що насувається. При цьому офіційній системі
«public relations» досі вдавалося перекладати відповідальність за стан
справ або на некомпетентних клерків, або на «ліву» Верховну Раду, або на
підступи зовнішніх ворогів. Тим часом навіть поверховий аналіз реальних
дій Президента та уряду не може приховати їхню пряму відповідальність за
невдачу економічних реформ.
«Україна перебуває в стані важкої фінансової кризи», — саме так
ще на початку квітня оцінила політику влади Німецька консультативна група
при уряді України в своїй аналітичній записці. Німецькі консультанти зазначали,
що «причиною фінансової кризи є, власне, не криза в Азії й не політика
стабілізації, що проводилася минулими роками, а припинення структурних
реформ і пов’язана з цим втрата довіри з боку вітчизняних і зарубіжних
інвесторів до стійкої стабільності національної валюти й сприятливих перспектив
економічної політики. У результаті кризу неможливо подолати тільки за допомогою
фінансово-технічних засобів».
Зрозуміло, чому такий вирок у виконанні зарубіжних експертів шокував
і прем’єра, і Президента. Адже фактично він поставив під сумнів здатність
української влади запобігти банкрутству держави, що насувається. Український
державний бюджет опинився в замкненому колі високого дефіциту, зростаючого
навантаження з обслуговування боргів і свободи вибору пріоритетних державних
витрат, що скорочується. Сумно те, що всі без винятку кредитори уряду розуміють
недовговічність такої ситуації й вимагають небачені відсотки за кредити,
«вантаж яких Україні не під силу нести». Тому варто їм якогось моменту
засумніватися — неминучий крах гарантовано.
Однак найприкріше в цій ситуації зовсім не підозрілість кредиторів,
а те, що українська економіка міцно «сіла» на кредитну голку. Тому проблема
зовнішнього й внутрішнього боргу, як і необхідність обслуговування цих
боргів, якось непомітно перетворилися сьогодні на центральну політекономічну
проблему держави. Природно, читач може поцікавитися, хто ж задумав таку
диявольську траєкторію розвитку нашої країни, кому насправді належить авторство?
Виявляється, програма «Курсом радикальних економічних реформ» від 1994
р., з якою звичайно пов’язуються реалії пострадянської трансформації, зовсім
не передбачала такого виходу. Не було такого сценарію і в жодній урядовій
програмі, у жодній ухвалі Верховної Ради. Виходить, в Україні реалізовується
зовсім не той курс, який було визначено Президентом. Але чи так це?
Екс-міністр економіки Віктор Суслов розповів кореспондентові «Дня»,
що початок сповзання в боргове провалля припадає на 1997 р., коли уряд
тричі збільшував обсяги розміщення своїх боргових зобов’язань. Це, своєю
чергою, стало єдино можливою відповіддю на відмову Міжнародного валютного
фонду та Світового банку надати урядові дешеві довготермінові кредити.
Нагадаємо, такому кроку МВФ передували ухвали, що відтягують ухвалення
бюджету, а приводом для останніх була невміло підготована податкова «революція».
Можливо, версією Віктора Суслова можна було б задовольниться, якби фінансова
криза дійсно була наслідком безграмотної позикової політики. На жаль, все
набагато серйозніше, й початок «боргового піке» швидше за все слід відлічувати
від горезвісного 1994 року, що запам’ятався промовою Президента «Курсом
радикальних економічних реформ» і підписанням Меморандуму уряду для МВФ.
Власне, промова Президента була лише усним варіантом Меморандуму, особливість
якого — як жанру кредитної угоди — полягала в необхідності проведення ліберальних
ринкових перетворень. За задумом «донора», саме досягнення промислового
зростання внаслідок послідовних реформ забезпечило б можливість повернути
борги. Очевидно, українська влада мала інший задум, якщо вони ледве зважилися
на половинчасті ринкові перетворення.
Експерти сходяться на думці, що головною причиною нездійсненності проектів
відродження економіки, які регулярно проголошуються, починаючи з 1992 р.,
була єдина, спільна для них усіх вада — реформи в промисловості й сільському
господарстві йшли врозріз з реформами в сфері фінансів. Якщо перетворення
грошово-кредитного й зовнішньоекономічного секторів національного господарства
носили яскраво виражений ринковий характер, то реформи виробничого сектора
було спрямовано не на пристосування до ринкової кон’юнктури, а навпаки,
на обмеження її впливу. Виходить, що вся реформаторська активність Президента
обмежувалася невтручанням у перетворення фінансового ринку. Причому тільки
в тих межах, в яких ці перетворення не зачіпали ключові інтереси промислово-фінансових
груп, що подарували Леоніду Кучмі президентську владу.
Дійсно, хіба можна вважати економічну політику ринковою, якщо вона засновується
на адміністративному втручанні держави в усі сфери економічної діяльності
суб’єктів, котрі господарюють? Під прикриттям гасла про регулюючу роль
держави Президент провокував урядових чиновників займатися звичайною комерційною
діяльністю: організовувати постачання паливно-мастильних матеріалів і добрив
на село, вибудовувати бартерні ланцюжки, що обплутали всі галузі економіки,
торгувати зерном, цукром, газом, вибивати борги підприємств один одному
тощо. Думається, будь-який неупереджений спостерігач ніколи не назве такий
уряд реформаторським, а Президента — реформатором.
Чергове погіршення ситуації в економіці нинішньої весни знову змусило
Президента пригадати про свої обіцянки здійснити структурні реформи в країні.
Проте поки що важко говорити про результативність підписаних наприкінці
квітня — на початку травня президентських указів. Судячи з першої реакції
на них, у Президента немає абсолютно ніякої підтримки в суспільстві. Підприємці
нарікають на свавілля податкової адміністрації та збільшення податкового
тягаря. Партія влади й наближені до неї промисловці стурбовані втратою
пільг і субсидій. Аграрний комплекс (а значить, і бізнесмени, котрі викачують
з нього гроші), теж на грані втрати дармових ресурсів. Не буде підтримки
й від населення, яке чекає підвищення енерготарифів і цін на предмети першої
потреби, сигарети, горілку, бензин. Та найголовніше, що жоден з цих указів
і не натякає на структурні реформи, які є головною умовою подолання фінансової
кризи.
Одне слово, Україна явно не Південна Корея, і її населення не віддасть
свої золоті прикраси для виплати зовнішніх боргів. І зовсім не тому, що
українці менші патріоти, аніж корейці. Просто нашому Президентові страшно
довірити свої кровні.
