Що таке радянська влада?
Початок у №194
6. ВИНИКНЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Розробляючи теорію комуністичної революції, Ленін вважав основною рушійною силою майбутніх перетворень «партію нового типу», побудовану на засадах «демократичного централізму». Однак досвід революції 1905 року змусив його приділити пильну увагу й радам.
Голова російського уряду С. Вітте і вождь більшовиків В. Ленін однаково серйозно підійшли до оцінки жовтневої політичної кризи 1905 року, але зробили протилежні висновки. Під тиском Вітте Микола II підписав 17 жовтня 1905 року маніфест «Про вдосконалення державного устрою», яким «дарував» народу політичні свободи і обмежував власну владу запровадженням парламенту — законодавчої Державної думи. Ленін же закликав перетворити всеросійський політичний страйк у збройне повстання, в ході якого розраховував створити мережу рад на всіх рівнях, аж до загальнодержавного. Майбутній радянський уряд, за заявою Леніна, повинен був поповнюватися представниками непролетарських прошарків. Проте вони мусили бути революціонерами, а не лібералами. Хто ж мав здійснювати селекцію за ознакою їхньої революційності на виборах у Ради робітничих і селянських депутатів? Вождь більшовиків не сумнівався в тому, що виключне право на це має авангард робітничого класу, під яким він розумів власну партію. Це означає, що нова влада повинна була утворюватися не з волі виборців, які делегували своїх представників до рад, а з волі тієї політичної сили, яка монопольно пропонувала виборцям власні кандидатури. Більшовики не розглядали маси як суверенну силу, від якої походить влада.
Влітку 1907 року цар видав без згоди Думи (що означало державний переворот) новий виборчий закон, який ознаменував собою повернення до самодержавної форми правління. За цим законом на поміщиків припадала майже половина виборщиків у Думу, а на багатомільйонне селянство — не більше чверті. Виборці від робітників дістали право направити в Думу депутатів тільки в шести найбільш пролетаризованих губерніях, серед них в Україні — у Катеринославській і Харківській. В очах мас парламентська форма організації влади виявилася скомпрометованою. Недивно, що під час революційної кризи в лютому—березні 1917 року вони негайно утворили власні класові організації — ради. Є авторитетне свідчення Леніна про непричетність політичних партій до виникнення Рад робітничих і солдатських депутатів. У березні 1918 року він заявив: «У лютому 1917 року маси створили ради раніше навіть, ніж будь-яка партія встигла проголосити це гасло».
Після падіння самодержавства в Росії утворилася коаліція ліберальних і соціалістичних партій. Попри гострі міжпартійні суперечності конституційні демократи (кадети) знайшли спільну мову з найвпливовішими серед трудящого населення соціалістичними партіями — соціал- демократами (меншовиками) і соціалістами-революціонерами (есерами) у найголовнішому питанні — щодо організації влади. Протилежної позиції дотримувалися тільки більшовики. 4 квітня 1917 року В. Ленін обнародував документ «Про завдання пролетаріату в даній революції», відомий як «Квітневі тези». У ньому висувалося гасло «Вся влада — Радам!». Ленін був переконаний, що більшовики завоюють у цих органах більшість, внаслідок чого влада рад стане диктатурою його партії. Становище, яке склалося після Лютневої революції, він характеризував як «двовладдя», тобто переплетіння влади буржуазії (Тимчасовий уряд) і революційних мас (ради). Але тільки більшовики поставилися до рад як до влади. Інші політичні партії вважали їх тимчасовими організаціями, поняття «двовладдя» для них не існувало.
На конференції РСДРП(б) у квітні 1917 року вождь більшовиків визначив природу майбутньої радянської влади цілком відверто: «Така влада є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство». На відміну від інших партій, більшовики не бажали покладатися на «формальну волю більшості». Під час виборів до Установчих зборів, які відбувалися вже після жовтневого перевороту, вони зібрали в Росії менше 24% голосів, а в українських губерніях під управлінням Центральної Ради — тільки 10%. Установчі Збори становили загрозу для більшовиків, і Раднарком розігнав їх після першого засідання, що відбулося 5—6 січня 1918 року. Відтоді виборчі кампанії проводилися під пильним наглядом компартійних функціонерів. Перші вільні вибори були проведені тільки в 1989—1990 рр.
У радянській історіографії підкреслювалася народність гасел більшовиків. Але більшовики прорвалися до влади, коли відмовилися від комуністичних гасел і взяли на озброєння радянські гасла Російської революції. Перетворившись на урядову партію, вони за допомогою негайно створеної організації чекістів вичистили з рад конкурентні партії і фактично злилися з ними. Зливаючись з партією, в якій вся влада зосереджувалася завдяки принципу «демократичного централізму» у керівництва, ради зникли як незалежна політична сила. Разом з тим, вони стали владою на всіх рівнях державного управління і місцевого самоврядування. Зберігаючи в собі оболонку рад і називаючи власну диктаторську владу радянською, партія Леніна діставала можливість заглибитися в народні низи.
Носієм диктатури більшовики називали пролетаріат. Разом з тим, вони стверджували, що державною формою диктатури пролетаріату є ради, а революційним авангардом пролетаріату — їхня партія. Із поєднання цих двох тверджень випливало, що в радянській Росії була встановлена диктатура партії більшовиків. Це була своєрідна, ніколи не бачена раніше диктатура. Після злиття з радами РСДРП(б) перетворилася на державну структуру, але зберегла зовнішній вигляд партії. Чисельність її почала гіпертрофовано зростати, але ніхто з рядових членів не відчував себе диктатором. Членська масовка була «передавальним пасом» від вождів до народних низів. Керівні партійні діячі, які не входили в Центральний комітет, теж були лише провідниками диктатури. Номінальними її носіями були члени ЦК, але в різні епохи реальна влада в країні могла належати, залежно від історичних обставин, не всьому ЦК як корпоративному органу, а лише певній частині цекістів («колективному керівництву») чи навіть одній людині. За всіх обставин система влади залишалася колективною. Поява на певний час одноосібного диктатора не суперечила її олігархічній природі.
Компартійні комітети брали на себе лише невелику частину державних функцій. Левова пайка безпосередньої управлінської роботи покладалася на виконкоми рад. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала за собою політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції.
Радянська влада була формально поділена на законодавчу, виконавчу і судову гілки. Та вона не відрізнялася від звичної для підданих царя самодержавної форми правління. Радянські органи влади були поділені на законодавчі (з’їзди рад, аж до Всеросійського, а з 22-го — Всесоюзного) і виконавчі (виконавчі комітети рад, аж до Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету і Раднаркому СРСР та раднаркомів союзних республік). Однак закони (декрети, постанови) приймалися переважно виконавчими органами влади, після чого затверджувалися на з’їздах рад. Як правило, прийняттю законів по радянській лінії передувало прийняття таємних або гласних рішень щодо їхнього змісту партійними органами.
Своєю радянською частиною компартійно-радянський владний тандем обертався до народу. Населення не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з низів. Робітничо-селянське походження стало ознакою вищої соціальної якості, подібно тому, як до революції такою ознакою вважалося дворянське походження. Своєю компартійною частиною владний тандем був повернутий до членів партії. Внаслідок її побудови на принципах «демократичного централізму» керівники й вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоча останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог.
Коли партія перетворилася на державну, однією з важливих функцій парткомів стало «радянське будівництво», тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів. Наскільки свавільно більшовики поводилися з елементарними вимогами демократії, показала практика «радянського будівництва» в Україні у перші місяці 1919 року. Щоб не допустити до влади союзників — українських лівих есерів, за якими йшло село, вони застосували абсолютно довільні норми представництва: на III Всеукраїнський з’їзд рад кожна сільська волость дістала право надіслати лише одного депутата (населення волості становило в середньому від 10 до 12 тис. осіб). По містах і фабрично-заводських поселеннях на з’їзд надсилали одного депутата від кожних 10 тис. осіб. Таким же правом користувався кожний полк або окрема частина Червоної армії (менше 1000 чоловік).
За конституцією 1918 року, Всеросійський з’їзд рад складався з представників міськрад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представників губернських з’їздів рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів. В. Ленін доводив, що «робітничо- селянська» влада не може ґрунтуватися на рівності між робітниками й селянами, поки селянин є одночасно трудівником і власником, який продає на вільному ринку продукти своєї праці як товари. Тобто селяни були політично небезпечні для комуністів, поки залишалися «дрібною буржуазією». Вони не піддавалися нищенню, як велика буржуазія, і тому їх треба було нейтралізувати включенням в радянську систему на нерівних з пролетаризованими верствами засадах.
В Україні, як бачимо, робітники й селяни мали в 1919 році вдесятеро менше представництво, ніж червоноармійці. Причини однаково безправного становища робітників і селян треба шукати в тому, що відрізняло їх від червоноармійців: вони були місцеві, а червоноармійці — в основному прийшлі. Прийшлі апріорі не були пов’язані з українським визвольним рухом.
Владу радянських органів не слід вважати фальшивим фасадом, за яким приховувалася диктатура партії більшовиків. Ради перетворилися на всепроникну владу, нерозривно зрощену з організаційною структурою більшовицької партії. Саме вони надавали партії статус державної.
Диктатура системи «парткоми — радянські органи» трималася не тільки на насиллі, але й на пропаганді. Безпосередній зв’язок з населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання гасел, які партійні вожді вважали першочерговими. Ради, в яких працювали сотні тисяч депутатів, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів державної партії до всього населення. Без організаційних, ідеологічних та емоційних зв’язків з масами більшовики не змогли б перебудувати найглибші основи повсякденного життя.
Питання про розмежування владних повноважень у системі «партія-ради» так розв’язувалося резолюцією VIII з’їзду РКП(б): «Свої рішення партія повинна проводити через радянські органи, в рамках радянської Конституції. Партія старається керувати діяльністю рад, але не заміняти їх». Можливі розходження між двома апаратами влади попереджувалися простим засобом: будь- які ключові посади в радянських установах заміщувалися членами партії. Кваліфікація, досвід і компетентність посадових осіб бралися до уваги в другу чергу.
У житті, однак, бездоганність паперових схем перетворювалася на бюрократизм і сваволю. Радянське суспільство підпорядковувалося не законам, а самовпевненим людям з партквитком і маузером, які керувалися «революційною законністю». Пов’язаність влади з народною товщею мала свої переваги, бо в народі було немало самородків, які за інших політичних режимів залишилися б незатребуваними. Та одночасно вона сприяла висуванню малокомпетентних, часто не підготовлених морально до виконання владних функцій керівників.
Головною вадою, яка органічно властива будь-якій формі диктатури, була тенденція до дедалі більшої концентрації влади на вищих щаблях ієрархічно будованої системи. Вся історія радянського суспільства свідчила про закономірність підміни виборних органів апаратними структурами. Підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади.
7. ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ВЛАДИ В ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТІ РКП(б)
Щоб примусити функціонувати суспільство, в якому людина стала залежною від держави, виявився потрібним фантастично розгалужений апарат. Розв’язуючи проблему створення такого апарату, партія більшовиків зазнала внутрішньої трансформації. Вона перетворилася на нервовий вузол могутньої силової структури.
У листопаді 1918 року в системі влади з’явився надзвичайний орган, керований головою РНК В. Леніним, — Рада робітничої й селянської оборони. Показово, що в ньому ніхто не представляв партію безпосередньо, але всі відомства й організації очолювали керівні діячі РКП(б). У перший склад Ради оборони увійшли Й. Сталін (від ВЦВК), Л. Троцький (від Реввійськради), Л. Красін (від Надзвичайної комісії з постачання Червоної армії), В. Невський (від наркомату шляхів), М. Брюханов (від наркомату продовольства), Г. Мельничанський (від профспілок). Рада здійснювала координаційні функції, об’єднуючи воєнну діяльність усього державного апарату. Вона могла виносити рішення про оголошення в тих або інших регіонах країни воєнного стану або стану облоги, про перехід всієї повноти влади від рад в руки ревкомів. Від імені Ради або з її санкції проводилися мобілізації в армію.
У квітні 1920 року Рада оборони була реорганізована в Раду праці й оборони (РПО). Цей орган влади теж спочатку мав надзвичайний статус і працював під безпосереднім керівництвом Леніна. Від грудня 1920 року йому було надано статус комісії Раднаркому. РПО не мала свого апарату і користувалася апаратом РНК. По радянській лінії право скасовувати її рішення мали ВЦВК і РНК.
Коли управлінцями ставали висуванці рад, які належали до інших політичних партій або були безпартійними, перед ними виникала дилема: або вступати до лав більшовиків, або покинути посаду. Через це радянський апарат став за короткий строк майже тотожним партійному. РКП(б) інтенсивно абсорбувала вихідців з інших політичних партій, використовуючи їх у разі потреби на найбільш відповідальних посадах. За даними обслідування 1923 року, в Україні серед дев’яти голів губвиконкомів налічувалося двоє «некорінних» більшовиків — колишній боротьбист Г. Гринько і колишній есер К. Федотов. Два з дев’яти губкомів партії теж очолювали вихідці з інших партій— колишній меншовик Б. Магідов і боротьбист І. Мусульбас. На менш відповідальних посадах вихідців з інших партій було більше.
РКП(б) у внутрішньопартійному житті спочатку зберігала залишки демократизму. Делегати на партійний з’їзд визначалися в жорсткій конкурентній боротьбі. Ними ставали працівники, які користувалися найбільшим авторитетом в місцевих організаціях. З’їзд справді був верховним органом партії, тому що визначав склад Центрального комітету.
ЦК РКП(б) прагнув управляти партійним життям за допомогою тих же диктаторських методів, якими управляв життям держави. Кандидатури на ключові посади у периферійних органах партії, які давали повноту влади на місцях, спочатку «рекомендувалися» Центральним комітетом, а вже потім формально затверджувалися місцевою організацією. Такий стан справ викликав зростаюче незадоволення. Особливо протестувала фракція «демократичного централізму». Стривожений профспілковою дискусією, яка напередодні Х з’їзду РКП(б) розколола партію на фракції, Ленін домігся від з’їзду прийняття резолюції «Про єдність партії». Ця резолюція забороняла фракції та угруповання. Двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії надавалося право виключати інакомислячих зі свого складу. Отже, Х з’їзд РКП(б) випустив зі своїх рук суверенне право з’їздів вирішувати питання про склад ЦК. Це засвідчило перехід реальної влади від з’їзду до ЦК РКП(б).
На відміну від царського самодержавства, компартійно-радянська система влади не мала в собі самій освяченої церквою та історичною традицією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона не залежала від голосів виборців. Носієм диктатури був Центральний комітет — сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи. У ЦК, обраному VIII з’їздом партії (березень 1919 року), налічувалося 19 осіб (з України — тільки Х. Раковський). У ЦК, обраному IХ з’їздом (квітень 1920 року), налічувалася ця ж кількість осіб (з УСРР — Артем (Ф.Сергєєв) і Х. Раковський). Х з’їзд (березень 1921 року) обрав 25 членів ЦК (з УСРР — Артем, Г. Петровський, Х. Раковський, М. Фрунзе). ХI з’їзд (квітень 1922 року) обрав 27 членів ЦК (з УСРР — Г. Петровський, Х. Раковський, М. Фрунзе, В. Чубар).
Зосередження у верховному органі диктаторських повноважень висувало на передній план проблеми реального лідерства й наступності влади. Ці проблеми не могли бути розв’язані конституційним шляхом, тому що прийнята у липні 1918 року конституція не містила в собі навіть згадки про існування державної партії.
В олігархічній системі влади проблема реального лідерства розв’язується або у боротьбі, або шляхом домовленостей. Поки засновник партії і держави міг виконувати свої функції, боротьби за владу на більшовицькому Олімпі не виникало. Це не означало, що В. Ленін не зустрічав опозиції. Опозиція існувала не як усвідомлений виклик його авторитету, а як матеріалізація відмінних від здійснюваного курсу позицій або настроїв. Зокрема, дуже серйозні опозиційні настрої виникли під час укладення Брестського миру і в ході профспілкової дискусії.
У профспілковій дискусії йшлося про роль і місце профспілок в системі влади. Л. Троцький вніс у цю дискусію гостроту, що її опоненти сприйняли як виклик лідерству Леніна. Вожді сформулювали свої підходи до спірного питання у письмових тезах (платформі) і звернулися до партійних організацій з вимогою визначитися. Вибори делегатів на з’їзд проводилися по платформах. Під час виборів на з’їзд троцькісти зазнали нищівної поразки. Тих, хто співчував Троцькому, назвали троцькістами. Переможці відразу перетворили троцькізм на ідеологічну течію, яка нібито протиставила себе ленінізму.
8. ПОЯВА ПОЛІТБЮРО ЦК
Після VIII з’їзду РКП(б) Ленін утворив всередині ЦК два субцентри влади — політбюро та оргбюро. Політбюро розв’язувало питання політичного характеру. Оргбюро готувало матеріали для розгляду на політбюро, рішення якого вважалися рішеннями Центрального комітету, і самостійно розглядало менш важливі питання, зокрема, кадрові. Рішення оргбюро, не опротестовані ким-небудь із членів політбюро, автоматично ставали рішеннями ЦК. З виникненням політбюро та оргбюро переплив влади від з’їзду до ЦК РКП(б) став означати концентрацію владних повноважень саме в цих субцентрах влади. Значення Центрального комітету в системі влади зменшилося хоча б тому, що періодичність його засідань у повному складі (пленумів) скоротилася з двох на місяць у 1919 році до одного на два місяці у 1921 році.
Відбувався й переплив влади від радянських органів управління до партійних комітетів. Парткоми, починаючи від Центрального комітету, перебирали на себе владні повноваження у кожній ланці управління й у кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, внаслідок чого зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, перш за все — секретарів. Завдяки специфіці організаційної побудови РКП(б) набута влада теж зосереджувалася в головному парткомі — ЦК, а точніше, — в його субцентрах.
Первинний склад політбюро ЦК налічував п’ять осіб — Л. Каменєв, М. Крестинський, В. Ленін, Й. Сталін і Л. Троцький. Персональні зміни у головному більшовицькому штабі відбулися через два роки і були пов’язані з результатами дискусії про профспілки. Людину Троцького Крестинського вигнали з політбюро, а на його місце поставили керівника Комінтерну Г.Зінов’єва. Звільнене місце кандидата в члени політбюро ЦК, яке посідав Зінов’єв, віддали переведеному з України в центральний партійний апарат В. Молотову. У квітні 1922 року ЦК РКП(б) поповнив політбюро О. Риковим, якого Ленін зробив своїм заступником у Раднаркомі, і М. Томським, який очолював профспілки. У такому складі політбюро ЦК проіснувало до червня 1924 року, коли на місце, що звільнилося після смерті В. Леніна, було обрано М. Бухаріна.
Серед п’яти осіб першого і другого складів оргбюро ЦК двоє були одночасно членами політбюро — Крестинський і Сталін. У перший склад оргбюро увійшла також О. Стасова — відповідальний секретар ЦК. Функції секретаря тоді були суто технічними, Стасова навіть не входила до складу ЦК. Після IХ з’їзду партії, тобто з квітня 1920 року, було вирішено мати трьох секретарів, у тому числі відповідального, яким став Крестинський. Членство його в політбюро і оргбюро надало посаді відповідального секретаря політичний, а не технічний характер.
Після Х з’їзду РКП(б) посаду відповідального секретаря зайняв В’ячеслав Молотов. Ще через рік, у квітні 1922 року, Ленін заснував посаду генерального секретаря і реформував секретаріат ЦК. Засідання його стали регулярними, а головна функція полягала у підготовці матеріалів на розгляд політбюро та оргбюро ЦК. Квітневий (1922 року) пленум ЦК вирішив, що рішення секретаріату, не опротестовані ким-небудь з членів політбюро або оргбюро, набуватимуть сили як рішення Центрального комітету.
Зважаючи на близькість функцій оргбюро та секретаріату (у 1952 році секретаріат поглинув всі функції оргбюро, внаслідок чого воно було ліквідоване), а також на принцип персонального суміщення посад секретарів і членів оргбюро, партійна реформа 1922 року не призвела до появи в ЦК третього субцентру влади. Але вона явно зміцнила допоміжний субцентр, тобто оргбюро, а також його главу — генерального секретаря ЦК.
Посилення значення одного з субцентрів ЦК було можливе за рахунок послаблення значення іншого субцентру. Однак суміщення посад внесло корективи в цей очевидний висновок. Якби на посаді генерального секретаря затвердили колишнього відповідального секретаря Молотова, комбінація мала б технічний характер. Молотов, однак, залишився другим секретарем, а генеральним став Йосип Сталін — член обох субцентрів ЦК з моменту їхнього утворення.
Поки в політбюро ЦК були обидва вожді — Ленін і Троцький, посада генерального секретаря була другорядною. Для обох мало неабияке значення, чия людина визначатиме порядок денний в роботі найвищого партійного органу. Троцький раніше Леніна потурбувався, щоб в оргбюро ЦК працювали його люди. Коли він зазнав поразки в дискусії про профспілки, Крестинський та його підлеглі були звільнені з оргбюро і Ленін організував роботу ЦК так, як було йому потрібно.
9. ЛЕВ ТРОЦЬКИЙ ПРОТИ «ТРІЙКИ»
26 травня 1922 року Ленін зазнав першого удару хвороби, внаслідок чого на кілька місяців втратив можливість упливати на діяльність органів влади. За його відсутності на перший план в партії висувалася фігура Троцького. З метою протидії йому Каменєв, Зінов’єв і Сталін об’єдналися в «трійку». Сталін діяв особливо ефективно, розставляючи підконтрольних йому працівників на відповідальні посади в партійному апараті.
На порозі смерті Ленін зрозумів, що для забезпечення стабільності влади потрібні організаційні реформи. Він запропонував збільшити кількість членів ЦК РКП(б) до 50—100 осіб за рахунок найбільш авторитетних представників робітничого класу. Це могло запобігти розколу, яким у його відсутність загрожувало протистояння Троцького і Сталіна. Він також запропонував перетворити пленуми ЦК, які збиралися за регламентом один раз на два місяці, у партійні конференції за участю Центральної контрольної комісії. Саму ЦКК пропонувалося з’єднати в одне ціле з основною частиною Робсельінспекції, розширеної на 75—100 нових членів. Поповнити РСІ вимагалося робітниками й селянами, які добре проявили себе в контрольній роботі.
Розширення складу ЦК і ЦКК за рахунок неапаратної частини партії і наділення спільних засідань обох вищих органів партії правами партконференції різко обмежувало компетенцію неформальних субцентрів вищої влади, які утворилися всередині ЦК. За нових умов політбюро, оргбюро і секретаріат втрачали право самостійного розв’язання політичних питань. За ними залишався тільки обов’язок готувати питання на розгляд конференції. Двомісячний інтервал між конференціями дозволяв розв’язувати не тільки проблеми стратегічного значення, як це робилося на конференціях та з’їздах, але й поточні питання.
Критикувати засновника партії ніхто не наважився, але й випускати зі своїх рук владу не бажали ні Сталін, ні його суперники. Ідея про збільшення членів ЦК була реалізована, проте замість робітників компартійне керівництво поповнилося апаратниками. Як і пропонував Ленін, ЦКК була об’єднана з РСІ і збільшилася у своїй чисельності, але — за рахунок апаратників. Пропозиція щодо скликання об’єднаних засідань ЦК і ЦКК РКП(б) теж була втілена в життя, але їх не наділили правами конференцій. Об’єднані пленуми ЦК і ЦКК партії збиралися в основному для того, щоб придушувати за допомогою ленінською постанови «Про єдність партії» опозиціонерів в політбюро та інших керівних органах партії.
На чолі компартійно-радянської системи влади в тодішній столиці України Харкові стояв, як і в Москві, голова уряду. Десяток губпарткомів, з’єднаних в один кулак — партійна організацію України, користувалася підвищеною увагою в Кремлі. За статутом РКП(б) величезна партійна організація України мала не більше прав, ніж губпартком. Але на чолі її стояв Християн Раковський — старий друг Л. Троцького. Пануюча в політбюро ЦК РКП(б) «трійка» у червні 1923 року прийняла рішення поставити на чолі Раднаркому УСРР Власа Чубаря. Раковському було запропоновано перейти на дипломатичну роботу.
У жовтні 1923 року Троцький звернувся з листом до ЦК і ЦКК РКП(б), в якому звинувачував секретаріат ЦК у маніпулюванні складом делегатів ХII з’їзду партії. Цей лист підписали 46 провідних діячів партії, в тому числі ті, хто в цей час або раніше працювали в Україні — В. Антонов-Овсієнко, Є. Бош, Я. Дробніс, Г. Пятаков, Х. Раковський, Т. Сапронов, Рафаїл (Р. Фарбман), Т. Харечко та ін. У заяві 46 ти вказувалося, що партія всебільше поділяється на призначуваних зверху професійних партфункціонерів і членську масу, яка не бере активної участі в політичному житті. Стверджувалося, що секретарі парткомів під диктовку оргбюро ЦК РКП(б) штучно підбирають склад конференцій та з’їздів, в результаті чого останні перетворюються на розпорядчі наради партапарату.
Троцький та його однодумці апелювали до верхівки, що не співчувала демократизації внутріпартійного життя, явно не сумісній з диктатурою партії в суспільстві. Усі розуміли, що до початку протиборства зі Сталіним Троцького цілком влаштовувало всевладдя компартійного апарату. Тому Сталін досить легко домігся засудження заяви 46-ти в партійних комітетах. У жовтні і грудні 1923 року відбулися розширені засідання політбюро ЦК КП(б)У з участю членів і кандидатів в члени ЦК, членів ЦКК КП(б)У. На обох засіданнях проти засудження виступив тільки нарком внутрішніх справ УСРР І. Ніколаєнко. Через кілька днів після другого засідання ЦКК КП(б)У наклала на нібито авторитетного наркома, якому підпорядковувалася й міліція, партійне стягнення із звільненням з роботи в НКВС «за появу на вулиці у нетверезому стані і бешкетування в районній міліції». Доля цього наркома служила уроком для тих, хто насмілився підтримати Троцького.
Остаточна поразка Л. Троцького визначилася у січні 1924 року на ХIII конференції РКП(б). Конференція прийняла рішення посилити вербування в партію робітників з виробництва, забезпечивши цим приплив не менш як 100 тис. нових членів. Через кілька днів помер В. Ленін, і кампанія була оголошена «ленінським призовом». Чергове масове вербування було здійснене з нагоди 10-річчя Жовтневої революції у листопаді 1927 — січні 1928 рр. («жовтневий призов»).
Поділ РКП(б) на апаратну меншість, яка персоналізувала компартійно-радянську систему влади, і багатомільйонну членську масу розпочався після її приходу до влади, але посилився в середині 20-х. Масовими призовами і регулярною вербувальною роботою апарат на чолі з генеральним секретарем ЦК створював «під себе» цілком нову організаційну структуру. Поповнення партії істотно відрізнялося від попереднього складу за соціальним походженням і життєвим досвідом. Державна партія розщепилася на дві майже не сполучних одна з одною організації: будовану у формі середньовічного ордену нечисленну внутрішню партію і масову зовнішню партію. Правлячій олігархії зовнішня партія була потрібна. По-перше, вона маскувала перетворення РКП(б), а з грудня 1925 року — ВКП(б) в інструмент влади, надаючи їй вигляд звичайної політичної партії. По-друге, зовнішня партія була першим з «передавальних пасів» (поряд з радами, профспілками, комсомолом та ін. організаціями) від влади до населення. Без них диктатура ґрунтувалася б тільки на грубій силі, тобто швидко виродилася б. По-третє, рядова членська маса була резервом, з якого поповнювався апарат.
10. НАЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав можливість вибудовувати державу в довільних формах. Видимі конструкції не мали особливого значення, тому що за ними ховалася не відображена в конституціях диктатура жорстко централізованої партії. Така особливість дозволяла вибудувати національну радянську державність, не ставлячи під загрозу централізований характер держави, яку більшовики заново створили після розпаду Російської імперії. Опанована ними країна могла існувати навіть у вигляді формально незалежних від Кремля держав.
Ленінська національна політика відпрацьовувалася і випробовувалася на Україні. Спочатку «незалежна» радянська Україна була створена з тактичних міркувань — тільки щоб полегшити поглинання УНР. Після громадянської війни В. Ленін мав намір позбавити радянську Україну незалежного статусу й перетворити її на автономну республіку Російської Федерації. Виявилося, однак, що радянську державність цінували навіть в українських компартійно-радянських колах. Наприкінці 1920 року з ініціативи Леніна радянська Росія й радянська Україна уклали договір про воєнний і господарський союз як рівноправні незалежні держави.
У 1921—1922 рр. опанована більшовиками колишня Російська імперія існувала як країна без назви, що складалася з дев’яти (включаючи Далекосхідну Республіку) формально незалежних держав. У передостанній день 1922 року була утворена єдина союзна держава. Щоб підкреслити рівноправність союзних республік, всі вони у складі нової федерації дістали рівні з Росією права. Серед інших фігурувало право на вільний вихід з СРСР. Як і попередня «договірна» федерація, Радянський Союз скріплювався не прописаною в конституціях диктатурою державної партії. Цього було досить.
Відразу після утворення СРСР головним змістом національної політики була проголошена коренізація, український різновид якої дістав назву «українізація». Цю політику не слід ідеалізувати, головним в ній було укорінення радянської влади в україномовному середовищі. Коренізація переслідувала мету змусити чекістів, професорів і пропагандистів перейти на мову того населення, у середовищі якого вони працювали. Однак радянська кампанія коренізації не могла не зближуватися у певних вимірах з українізацією, яку здійснювали національні уряди. Спільним знаменником для обох типів українізації — національного й радянського — була дерусифікація. Переслідувану сотні років рідну мову українці тепер почули у школах і закладах культури.
Далi буде
