Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Синдром залежності

«Європейська хартія регіональних або мов меншин» у контексті українських реалій
12 березня, 2008 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

У продовж усіх років незалежності мовне питання перебуває в центрі політичних баталій. Після подій 2004—2005 років конфлікт на мовному ґрунті набув ще більшої гостроти і нині, поряд із питаннями про федералізацію і вступу до НАТО, належить до тих, що визначають лінію розколу країни.

Постійне, уже хронічне, розігрування мовної карти й політичні спекуляції навколо проблем українсько-російської двомовності уможливили як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. До об’єктивних належить специфічний характер двомовності, зумовлений статусною зміною українсько-російських міжмовних стосунків після того, як Україна стала незалежною.

До цього російська мова як мова, що інтегрувала населення всіх союзних республік в єдину спільноту, посідала панівні позиції — без володіння нею тоді годі було досягти життєвого успіху, знання ж української для цього не було обов’язковим. Відтак, попри фальшиву радянську пропаганду рівноправності мов і «гармонійності» українсько-російської двомовності, україномовні й російськомовні групи соціуму перебували в нерівному становищі. Це й зумовило перехід значної частини українців на російську мову спілкування.

Ситуація кардинально змінилася після 1991 року. Українська мова в межах України набула того юридичного статусу, який фактично мала російська в межах всього Радянського Союзу — статусу державної мови, що передбачає і функцію мови міжнаціонального спілкування. Російська ж закономірно опинилася, поряд з усіма іншими на українській території у становищі мови національної меншини.

Очевидно, що певні групи російськомовних громадян України без ентузіазму сприйняли зміну статусної ролі своєї мови. Проте, оскільки значну частину цієї групи становили українці, а надання українській мові функції державної є, крім іншого, відновленням справедливості, більшість населення сприйняла цей факт лояльно.

Не виявило, однак, доброї волі для утвердження української мови в її консолідуючій державотворчій ролі керівництво України. Її правову функцію, до найголовніших норм якої належить обов’язковість вживання в адміністративно-управлінській сфері, було знехтувано.

Це відкрило шлях до законодавчих і виконавчих органів влади не лише тим, хто, попри свою російськомовність, лояльно ставиться до держави, але й чиновникам, котрі не ідентифікують себе з Україною як своєю батьківщиною, а трактують її як територію для експлуатації.

Наполеглива боротьба цих чиновників за надання російській мові статусу, рівного українській, попри їхні постійні запевнення в тому, буцімто вони опікуються правами людини й демократичними принципами розв’язання проблем двомовного соціуму, насправді нічого спільного з демократією не мають. Риторика про рівноправність двох мов з боку таких захисників російської має єдине призначення — приховати в дусі кращих традицій радянської пропаганди справжні наміри зберегти панівні позиції на території України за російською мовою, а мовний фактор використати, як необхідну передумову повернення країни в лоно Російської імперії. Показовим тут є єднання комуністів з регіоналами. Різниця між ними в уявленнях про відновлення «братерського союзу» полягає лише в тому, що для комуністів це — реставрація Радянського Союзу, а для регіоналів — Великої Росії.

Реальні цілі захисників російської мови виявляє, як і в радянську добу, не фальшива політична й публіцистична риторика, а створені ними офіційно- ділові документи. Завдяки видавництву «К.І.С.», яке минулого року опублікувало в додатку до перекладу праці Івон Больман «Мовні війни в Європі», присвяченій аналізові Європейської хартії регіональних або меншинних мов, тексти рішень низки обласних і міських рад східних і південних регіонів України про надання російській мові статусу регіональної, маємо можливість проаналізувати ці тексти. (Наступні цитати подано за цим виданням).

Ось які аргументи, спираючись на Закон України про ратифікацію Європейської хартії, наведено на користь утвердження російської мови як регіональної у першому ж абзаці відповідного рішення Харківської обласної ради від 3 червня 2006 року: «Завдяки історичним обставинам і умовам, що визначали і визначають соціально-економічний, і культурний розвиток Харківської області, російська мова завжди була і залишається, як свідчать переписи, дослідження і опитування, найбільш вживаною в усіх сферах суспільного життя» (с.211. — Л.М .).

Твердження про те, що російська мова «завжди була» найбільш вживаною, важко кваліфікувати інакше, ніж безпардонне перекручення історичних фактів, адже і школярам відомо, що в минулих століттях абсолютну більшість населення Слобожанщини становило українське селянство, яке говорило українською мовою.

Не менш відверту підтасовку вже сучасної статистики бачимо в першому абзаці тексту рішення Луганської обласної ради від 25 квітня 2006 року, де зазначено: «Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 91% жителів Луганської області вважають рідною російську мову і вільно нею володіють, з них 38% є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31% — представники інших національностей, але вказали в якості рідної російську мову, 22% — окрім рідної мови вільно володіють російською» (с.217).

Цей текст також може бути взірцем маніпулятивних словесних технологій. Сполучник «й» у визначенні «вважають рідною російську мову й вільно нею володіють» об’єднує дві різні за мовною ідентифікацією групи в одну. Це дає змогу долучити до 91% і 22% тих, хто не вважає рідною російську мову, а лише вільно нею володіє. Показово, що українці, які становлять найчисельніший етнос Луганщини, в цьому документі не згадані, наче якась не варта уваги маргінальна група, а зараховані до 31% представників інших націй, хоча Луганську область важко назвати поліетнічною. Натомість підкреслено присутність великої групи етнічних росіян.

У контексті постійного наголошування на тому , що російська мова — це мова демографічної більшості, яка буцімто була такою і в минулі історичні епохи, обґрунтування відповідних рішень посиланням на Європейську хартію регіональних або меншинних мов виглядає особливим блюзнірством, оскільки, як відомо, її створено для захисту мов, що мають обмежену кількість носіїв. Водночас застосування положень хартії жодною мірою не має перешкоджати консолідуючій загальнонаціональній функції державних мов.

А таким прямим порушенням конституційного статусу української мови як державної є рішення Одеської обласної ради від 5 липня 2006 року, згідно з яким «забезпечується вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування» (с.222). Нагадаємо, що саме цю функцію виконувала російська мова в Радянському Союзі, що й робило її ефективним знаряддям русифікації неросійського населення країни. Чи не планують у такий спосіб місцеві депутати перетворити окремо взяту територію Одещини на радянський заповідник?

Водночас ряд формулювань у відповідних рішеннях обласних і міських рад сходу і півдня свідчать про те, що депутати, які представляють в цих органах законодавчу владу, не збираються обмежуватися регіональним статусом російської мови, а планують домогтися надання їй функції загальнодержавної.

У зверненні Донецької міськради до Президента, прем’єр-міністра і Тернопільської та Львівської міських рад від 21 лютого 2007 року депутати підкреслюють, що, хоча вони і використовують Хартію для надання російській мові статусу регіональної, вони не визнають російську мовою меншості, відтак їх не задовольняє офіційне поширення її функцій лише на Донеччині, вони домагатимуться аналогічного статусу для неї в загальнодержавному масштабі.

Загалом весь текст звернення демонструє доволі специфічне розуміння з боку донецьких депутатів прав російськомовної частини населення. Досить сказати, що Російській Федерації дано в цьому документі доволі ризиковане визначення «могутнього єдинокровного сусіда» донеччан. В екскурсі про історію краю зазначено, буцімто Донеччина належала до російських земель, а першопоселеннями її були вихідці з Курської, Тамбовської та інших губерній. Про активну участь українців, зокрема, запорізького козацтва, у заселенні Донецького краю не згадано жодним словом.

Слід звернути увагу й на такий момент. У тексті звернення, присвяченому переважно мовному конфлікту (уже на початку зазначено, що «Восток и Запад страны в прямом и переносном смысле «говорят на разных языках»), жодного разу не згадано українську мову. Водночас певні твердження його наводять на думку, що в цьому документі зроблено спробу реанімувати шовіністичну імперську ідеологему півторастолітньої давності, згідно з якою українська мова не належить до самостійних, а є тією ж російською, тільки зіпсованою західним польським впливом.

Боротьба за державність російської мови, отже, є важливим чинником не тільки збереження російськомовності, а й реанімації старих імперських проектів.

На жаль, демагогічні запевнення регіоналів і комуністів у справедливості розв’язання мовного конфлікту шляхом узаконення двомовності на регіональному або й загальнодержавному рівні знаходять відгук не тільки в проросійськи орієнтованій частині регіональних еліт cходу й півдня, а й серед лібералів, які вважають, що в такий спосіб можна забезпечити право людини на вільний вибір мови спілкування.

Так, політолог Володимир Кулик у статті «Мовна політика України після помаранчевої революції» (збірник «Україна в пошуках себе: національна ідея, проблеми розвитку». — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — c. 270— 285), доволі ґрунтовно проаналізувавши мовну політику останніх років, зокрема, й бездіяльність влади в утвердженні української мови, у підсумкових рекомендаціях пропонує фактично той же варіант вирішення мовних проблем, що його обстоюють регіонали. Мовне протистояння, на його думку, можна нейтралізувати лише в компромісний спосіб, а компроміс має полягати у «відмові захисників російської мови від орієнтації на загальноукраїнську двомовність і готовність захисників української узаконити двомовність у тих регіонах, де шансів на україномовну монополію все одно немає».

Але, як свідчать тексти розглянутих офіційних документів, захисникам російської мови не йдеться про двомовність ані на регіональному, ані на загальнодержавному рівні. Їм йдеться про збереження у східних і південних областях й подальше територіальне розширення російської одномовності, а разом з нею і стану провінційної постколоніальної асимільованості, культурної, розумової й економічної залежності населення України від Росії.

Лариса МАСЕНКО, професор, завідувачка кафедри української мови Києво-Могилянської академії
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments