Сьогодні головна ритуальна дата Радянського Союзу й Радянської
України — 7 листопада. Святкові дні, дати вводяться у свідомість суспільства
не лише як інструмент ідеологічної пропаганди. Це об’єктивована пам’ять,
жива історія, інструмент підтримки певного рівня готовності до сприйняття
сучасності. Історія — це «спогад про майбутнє», позаяк усе повторюється.
І справді, нині, так само, як і після Жовтневої революції, зносять пам’ятники,
перейменовують вулиці, створюють безліч політичних, громадських і комерційних
організацій, учені виїжджають на Захід, в уряд приходять нові й нові люди,
реформують армію, грабують на вулиці й у поїздах тощо... (Ясна річ, є також
відмінності сучасної «революційної доби»). Проте сказане про епоху після
революції 1917 року звучить надзвичайно сучасно. Так, російський філософ
Микола Бердяєв, котрий народився й виріс у Києві, пережив три революції
та дві світових війни, писав: «Мені довелося жити в епоху катастрофічну
і для моєї батьківщини, і для всього світу. На моїх очах рушилися цілі
світи й виникали нові. Я міг спостерігати надзвичайну мінливість людських
доль. Я бачив надзвичайну трансформацію, пристосування і зради людей, і
це, можливо, було найважке в житті...» (Бердяєв М.О. «Самопознание», Москва:
Книга. 1991, с.9.)
У зв’язку з цим доречно пригадати один показовий факт.
Під час експертного опитування представників різних організацій, лідерів
політичних партій, проведеного в Донецьку 1997 року, пропонувалося порівняти
сучасне соціально-політичне й економічне становище в регіоні з різними
періодами історії. У результаті виявилося, що для 39% респондентів сучасне
соціально-політичне й економічне становище найближче до ситуації 1917 —
1920 років. Очевидно, воно асоціюється з післяреволюційною дезінтеграцією
суспільного, політичного й економічного життя, і пов’язаною з цим, втратою
населенням соціальних орієнтирів, руйнуванням системи цінностей, розгулом
бандитизму, засиллям бюрократії тощо. Цікаво, що 8% респондентів вважали,
що сучасна ситуація нагадує 1933 рік — період індустріалізації, супроводжуваний
різкою трансформацією соціально-економічної структури суспільства з ініціативи
влади, голодомором, наростанням авторитаризму.
І сьогодні люди продовжують ставити вже тривіальне запитання:
регрес в економіці, соціальній, гуманітарній сферах — це аномалія чи неминучість?
Іноді з’являється підозра, що лідери суспільства, держави не знають стану
справ. Проте виявляється, що всі все чудово знають. У згаданому вище опитуванні
управлінці, менеджери, політичні лідери оцінили стан майже всіх сфер національних
інтересів України як критичний або такий, що перебуває у стані краху. Аналогічні
результати було неодноразово отримано в Києві при опитуваннях керівників
підприємств, відомств, представників державної влади, політичних лідерів
ще в 1993 — 1994 роках. І практично всі учасники опитувань вважали, що
становище необхідно терміново змінювати, потрібні екстрені заходи, що в
розпорядженні є максимум півроку. Та минуло 4 — 5 років і ситуація не змінилася
на краще. Скоріше, вона стала більш очевидною.
Сьомого листопада всі політичні діячі мають нагоду спробувати
запитати в себе: як більшовики втримали владу і чому їхні численні опоненти
програли? Після перемоги революції 1917 року в більшовиків була могутня
опозиція. Чому провалився Білий рух? На думку самих учасників цього руху,
основна причина невдачі полягала у відсутності ідейної єдності у власних
лавах, у відсутності концепції, доступної та зрозумілої всім його учасникам,
у відсутності перспективного плану дій. Напевне, ці самі чинники вiдіграли
важливу роль у невдачі українського національно-визвольного руху 17 — 20
років двадцятого століття.
І нині чимало громадян України, котрі багато місяців не
отримують зарплату, змушені займатися дрібною торгівлею, бачать колапс
виробництва, розвал національної науки й освіти, шукають відповідь на запитання
типу: навіщо існує держава, у якій вони живуть, чим вона керується у своїй
діяльності, як вона будує своє життя і як керує ним, які мета і сенс створення
й існування цієї держави?
Ключовою концепцією для молодої держави може стати система
уявлень про національні інтереси не у вузькому етноісторичному, а в соціально-політичному
розумінні, як система інтересів політичної нації. Система національних
інтересів усвідомлювана і визнана широким загалом державних і політичних
діячів, суспільно-політичною та промисловою елітою, бізнесменами й журналістами,
«пересічними» громадянами країни як мета державного розвитку. Ці інтереси
повинні бути орієнтиром в їхній повсякденній діяльності, у сенсоутворенні
їхнього життя, бути частиною їхньої актуальної системи цінностей, а відтак,
впливати на їхню реальну поведінку, на програми їхніх дій.
Національні інтереси можна розглядати як ноти, для гри
по яких можна разом зібратися в оркестр і зіграти нову мелодію, яка примушує
кожного рухатися так швидко, як він може. Як сказала Емма Голдман кілька
століть тому: «Якщо я не можу танцювати, то я не хочу брати участь у вашій
революції». Що, власне, і робить сьогодні більшість населення, зокрема
й еліта України, бо для них таких нот, мабуть, не існує.
На тлі нерозробленості ідеї національних інтересів управлінці-практики
й політики-практики з величезними труднощами сприймають завдання визначення
національних інтересів, їх обговорення й оцінки. Це вказує на те, що в
їхній свідомості ця ідея скоріше існує як розпливчасте ідеологічне поняття.
Тому сучасні публічні реформатори продовжують обіцяти змінити все відразу
або дуже швидко, тобто, іншими словами, зробити революцію. У більшості
сучасних програм практично відсутня диференціація короткотермінових, середньотермінових
і довготермінових планів. Але при малій диференціації різнорівневих цілей
політичні суб’єкти бачать у кожній ситуації начебто безпосереднє випробування
своєму «я». Тож вони дуже залежать від зовнішніх оцінок, відкрито й гостро
реагують на успіхи й невдачі. У результаті в них часто немає вміння поглянути
об’єктивно на свою поточну діяльність, на самих себе, на всю ситуацію загалом.
Відсутність цієї, як кажуть психологи, «коригуючої позиційності» призводить
до численних малих і великих невдач. Причому політики з дивовижною сталістю
знову й знову повторюють свої помилки і зовсім необов’язково в екстремальній
ситуації.
Чим можна пояснити нерозробленість концепції національних
інтересів України? Можливо, причина у відсутності традиції усвідомлення
процесу розвитку суспільства й держави, можливо, для цього бракує часу,
можливо, немає відповідних фахівців, можливо, причина в культурних особливостях
народів України. Проте, найвірогідніше, все значно прозаїчніше й цікавіше.
Можливо, чітке визначення системи національних інтересів нікому й не потрібне,
адже нині важливішим є питання нагромадження первинного капіталу в руках
обмеженого кола осіб. Можливо, це і є основний «національний інтерес» влади?
Шлях пошуку причин гнітючого стану економіки й державного
управління в тоталітарному минулому, в непідготовленості керівництва, у
дії зовнішніх сил й інших «не» — це шлях в нікуди. Наслідки культивованого
таким чином психічного дискомфорту можуть бути вельми тяжкими. Аби зберегти
самоповагу, захистити перед самим собою своє «я», рівень своїх претензій,
суспільство й держава починають дедалі більше знімати з себе відповідальність
і перекладати провину на зовнішні обставини. Винними стають інші, інше,
а не конкретні люди, відомства, не ми самі. Чудові у цьому зв’язку слова
Льва Толстого: «Не бійся хвороби, бійся лікування, і не в розумінні гірких
ліків, а головне, лікування в розумінні визнання себе хворим — і тому звільненим
від моральних вимог».
№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»







