Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

«Страх втратити свої позиції на Україні»

(про дискусію українських і російських марксистів: рік 1913)
30 липня, 2008 - 00:00

Російська демократія закінчується на українському питанні.
В. Винниченко

Нинішні дискусії про український Голодомор 1932—1933 рокiв потребують, переконаний, ширшого історичного контексту. Адже все починалося задовго до того, як Сталін і його оточення влаштували терор голодом. Отож — потрібно збагнути ВИТОКИ диявольської політики, яка призвела до загибелі мільйонів людей.

Зупинюся в цьому зв’язку на характерному епізоді 1913 року — на гострій полеміці українських і російських соціал- демократів щодо національного питання взагалі й українського, зокрема. Враження таке, що сценарії 1932—1933 рр. писалися більшовиками вже тоді...

ЖУРНАЛ «ДЗВІН» — ПРОТИ К. СТАЛІНА І КО

1913 року національне питання в колах європейської соціал-демократії дебатувалося надзвичайно гостро. На порядок денний його висунуло саме життя: національні рухи активізувалися в країнах як Західної, так і Східної Європи, в тому числі й у Росії. У центрі уваги виявилася Австрія, зокрема, запровадження в цій країні «національно-культурних автономій». Ідея федералізму, про яку свого часу М.Драгоманов говорив як про демократичну форму національно-державного устрою, ширяла в повітрі. У Росії наболілі питання прав народів почали звучати з трибуни Державної Думи. Національне питання з’явилося у програмах політичних партій.

Саме в цей час один із російських марксистів констатував, що «хвиля націоналізму все сильніше насувалась, загрожуючи захопити робітничі маси» (Сталін Й. Марксизм і національне питання //Твори. — Т.2. — К., 1947. — С.285). Ім’я його згодом стане відомим у всьому світі. СТАЛІН. У партії більшовиків він вважався головним «спецом» із національних проблем.

Кажучи сталінськими словами, «хвиля націоналізму» тоді, 1913 року, «накрила» й українських соціал-демократів. Характерною з цього погляду була позиція журналу «Дзвін», що його видавали такі помітні в УСДРП діячі, як Л.Юркевич, В.Винниченко, Ю.Тищенко, Д.Антонович, В.Левінський. Це саме їх мав на увазі В.Ленін, коли писав: «По линии всей политики литераторской группы «Дзвона», проповедующей выделение украинских рабочих в особую национальную организацию» лежит «отчуждение украинской демократии от великорусской» (Ленин В.И. О праве наций на самоопределение //Ленин В.И. Избранные сочинения: В 10 т. — Т.6. — М., 1985. — С.163). Хоча самі видавці й автори «Дзвону», часопису УСДРП, декларували свою відданість марксизму. Тож, здавалося, не повинні були б мати принципових політичних розбіжностей із більшовиками («Загальний наш світогляд — ортодоксальний марксизм», — писав Левко Юркевич від імені «літераторської групи»).

Насправді ж, розбіжності були, й досить глибокі.

Того ж таки 1913 року Л.Юркевич надрукував на сторінках «Дзвону» (№7) статтю «Російські марксисти й український робітничий рух», головна думка якої зводилася до вимоги признання «повної національно організаційної волі робітничим рухам поневолених націй» (Юркевич Л. Паки і паки. ( справі української робітничої газети) //Дзвін, 1914. — №6. — С.542). Це означало, що УСДРП готова була взяти на себе роль політичного провідника українського робітничого руху. Л.Юркевич добре знав, що російські марксисти виступають категорично проти того, що вони називали «зруйнуванням єдності робітничого руху». Він розумів, що головні його опоненти — Ленін і Сталін.

І все ж, Л.Юркевич розпочав дискусію, полемізуючи, зокрема, зі статтею К.Сталіна «Марксизм і національне питання» (ж. «Просвещение», 1913, №№3- 5), в якій викладалися програмні погляди російських марксистів на національне питання (К.Сталін — один із псевдонімів Йосифа Джугашвілі).

У чому суть цих поглядів?

Про неприйняття національних робітничих рухів уже сказано. Національні рухи, повторює раз у раз К.Сталін, в суті своїй буржуазні, оскільки в їх основі — бажання буржуазії «забезпечити собі «свій», «рідний» ринок». Тому російські марксисти — за класову солідарність пролетаріату різних націй, за «неподільність класової боротьби», у ході якої слід скористатися «випробуваною зброєю інтернаціоналізму». Все, що суперечить такому погляду, К.Сталін оголошує «буржуазним націоналізмом», застерігаючи від нього «окраїнних соціал-демократів», — це означає, що й Л.Юркевича з В.Винниченком та їх однодумцями також.

Отже, ніяких специфічних національних завдань. Вони лише відвертають увагу «широких верств від питань соціальних, питань класової боротьби в сторону питань національних, питань, «спільних» для пролетаріату і буржуазії», тоді як «робітники зацікавлені в повному злитті всіх своїх товаришів в єдину інтернаціональну армію».

А як же з національним гнітом, невід’ємним від самої суті Російської імперії? На це К.Сталін відповідає, що пролетаріат «проти політики гноблення національностей», проте гноблення, це знесе соціалістична революція. Саме так: на реформи нам у Росії розраховувати немає підстав, каже К.Сталін, всі надії на «імовірну корінну зміну», себто — на революцію.

Це головне в позиції російських марксистів: національне питання в Росії виступає «не як самостійне й вирішальне, а як частина загального і більш важливого питання розкріпачення країни». Успіх же революції залежить від вирішення аграрного, а не національного питання. Що ж до національного, то воно, як уявлялося марксистам, вирішиться мовби саме по собі, «автоматично», — ось тільки дайте здійснити соціалістичну революцію! У кожному разі думки К.Сталіна «добігають» лише до цього моменту «корінної зміни». А далі декларація: тільки в царстві соціалізму може бути встановлений цілковитий мир».

Яким чином встановлений? Відповіді на це питання у Сталіна немає. Є, щоправда, гасло про право націй на самовизначення. Але як тлумачить це право марксист К.Сталін?

Здавалося б, демократично: «Право на самовизначення, тобто: тільки сама нація має право визначити свою долю, ніхто не має права насильно втручатися в життя нації, руйнувати її школи та інші заклади, ламати її нрави і звичаї, утискувати її мову, урізувати права»; «нація має право влаштуватись автономно. Вона має право навіть відокремитись...» Проте далі, після всіх прекрасних декларацій, настає черга для знаменитого сталінського: «Але це ще не значить...»

Нація, нагадує К.Сталін, не однорідна, вона «складається з різних класів»; отже, соціал-демократія, виражаючи інтереси робітничого класу, буде вести «агітацію проти шкідливих (! — В.П. ) звичаїв і установ цієї нації, щоб дати можливість трудящим верствам даної нації звільнитися від них». Зверніть увагу: мова йде про соціал-демократію як таку. Себто — агітацію «проти шкідливих звичаїв та установ» може вести не лише соціал-демократія, яка є складовою частиною «даної нації», а й та, яка перебуває поза межами цієї нації!

Чи не правда, за цією тезою криється привласнене російською соціал-демократією право втручатися у справи націй, використовуючи як плацдарм своїх однодумців «на місцях»? Чи не тут — одна з перших спроб теоретично обгрунтувати «експорт революції», «братню допомогу», яку Радянська Росія в 1920 р. намагалася надати польському пролетаріату, що її в наступні десятиліття СРСР надавав вигідним для нього режимам в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані? Або й ще раніше: хіба не за тим же сценарієм більшовицька Росія здійснювала «експорт революції» в Україну наприкінці 1917 року (по суті, мала місце ОКУПАЦІЯ України)?

К.Сталін вітає руйнування всяких «національних перегородок», як ознаку «гігантського росту капіталістичного виробництва», за якого відбувається «перетасовка національностей». Він явно радіє цій тенденції, оскільки вважає, що, «перетасовуючи національності», капіталізм тим самим... працює на соціалізм! Які там «культурно-національні» чи просто «національні» автономії, коли «царство соціалізму» уявляється авторові як злиття національностей. Він тільки за те, щоб це злиття відбувалося добровільно, без насильства, і вірить, що так і буде.

Складається враження, що Сталін (а його вустами промовляли російські марксисти загалом) право націй на самовизначення розуміє як право націй на добровільне злиття, а не на відокремлення. Більше того, він не сумнівається, що встановлення соціалізму взагалі зніме з порядку денного будь-яке питання про відокремлення; через те — «дайош» неподільну класову боротьбу за соціалізм! Головне — пристати до соціалістичного берега, а там...

Гай-гай — ще за 15 років до появи статті К.Сталіна Іван Франко іронічно коментував наївні ілюзії галицьких соціалістів 1870 років, застерігаючи тим самим і щодо відтворення цих ілюзій: «Під впливом непереварених соціалістичних теорій одна часть найгарячішої й найздібнішої молоді доходила до повної негоції всякої народності, до погляду, що в Елізіумі будущого, недалекого (як тоді вірили) соціалістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми і що загалом розв’язання економічних питань безмірно важливiшим від усіх інших. «І що ви пишете та друкуєте! — згірдливо говорив мені один з приїжджих українців. — Усе, що треба було написати, написали вже Маркс і Чернишевський. Тепер треба тільки виконати те!» В кругах тої української молодіжі — та й не лише молодіжі — панувало переконання, що розвій іде до зливання народностей до купи і що плекання якоїсь національної окремішності — то регрес» (Франко І. З остатніх десятиліть ХIХ віку //Франко І. Твори: У 50 т. — Т.41. — К., 1984. — С.472).

Чим не коментар до статті К.Сталіна?!

«МОЖНА», АЛЕ «НЕ ТРЕБА»

В ідеологічних, політичних та й психологічних настановах російських марксистів початку століття залишилося оце «упованіє» на «Елізіум будущого» («царство соціалізму» — за Сталіним), не вивітрилося поверхове і навіть насторожено-підозріливе ставлення до «всяких національних партикуляризмів».

Л.Юркевич мав рацію, коли відзначав політичне лукавство російських марксистів у національному питанні: «Російські марксисти, ... стоячи за право націй на державне самовизначення (ми вже знаємо, що вони стоять за нього тільки на словах), хоч і роблять вражіннє людей, що надзвичайно радикально розв’язують національне питання, в дійсності ухиляються від принципіальної і програмової відповіді на проблеми національних рухів, котрі так живо починають тепер хвилювати Росію». Теза про право націй на самовизначення використовувалася В.Леніним і його прибічниками як тактичне гасло в момент боротьби, яке ні в якому разі не могло бути реалізоване в напрямку дійсного державного самовизначення. Відділятися можна, але ні в якому разі не треба; самовизначення — тільки в бік злиття націй, оскільки саме таке злиття російські марксисти вважали вигідним для трудящих мас (зрозуміло, з настанням «царства соціалізму»). Найбільше, на що погоджувався К.Сталін, викладаючи позицію більшовиків, — це «обласна автономія, автономія таких визначених одиниць, як Польща, Литва, Україна, Кавказ і т.п.».

Українські марксисти (з УСДРП), як це видно зі статті Л.Юркевича, і не претендували на державну самостійність України, домагаючись лише «культурного і політичного самовизначення». Йшлося, по суті, про культурно-національну автономію на зразок тих, які запроваджувалися в Австрії. Домагатися в 1913 р. більшого — означало б «вистрибувати» з реальності (порівняйте ситуацію з Рухом у 1989 р.). «Підходити тепер до національного питання з самостійницькою програмою —все одно, що хотіти розглянути сонце з ліхтарем в руках», — писав Л.Юркевич.

Категоричне невизнання російськими марксистами «національних форм робітничих рухів поневолених народів» змушувало Л.Юркевича зробити невтішний висновок, що «російські марксисти ставляться в суті зовсім байдуже до права націй на вільний культурно-політичний розвиток. І хоч вони визнають, правда, необхідність боротися проти національних утисків, але разом з тим самі вони є учасниками тих утисків...» А все «через страх втратити свої позиції на Україні»...

Ці останні слова Л.Юркевича варто закарбувати в пам’яті: вони пояснюють політику Кремля стосовно України і в часи сталінського «великого перелому».

Українські марксисти не заперечували, що демократизація країни є умовою успішного розв’язання національного питання, але й не вважали саме національне питання лише частиною «загального і більш важливого питаня розкріпачення країни» (К.Сталін). Національному визволенню вони надавали самодостатньої ваги, намагаючись синхронізувати у своїй політичній практиці одне й друге завдання як рівновеликі й рівноважливі — емансипацію соціальну і емансипацію національну. Звідси їхні неоднозначні взаємини з російськими більшовиками, складні зближення-відштовхування, які в часи УНР стануть причиною суперечливої політичної поведінки В.Винниченка і політиків з його кола.

Стаття Л.Юркевича, в якій російським марксистами було кинуто докір за лукаве централізаторство, викликала, як відомо, різку критику з боку В.Леніна (стаття 1913 року «Критичні замітки з національного питання»). Його позиція один до одного збігається з тим, що написав про «марксизм і національне питання» К.Сталін. Основні постулати її такі:

1) «безумовна єдність і повне злиття (знову злиття! — В.П.) робітників усіх національностей в усіх робітничих організаціях» на основі класової солідарності (Ленін В.І. Критичні замітки з національного питання //Ленін В.І. Повне зібр. тв.: Вид.5. — Т.24. — К., 1972. — С.116). Така єдність — противага «всякому буржуазному націоналізму», а також принципу федерації у будові партії (РСДРП);

2) Пролетарська справа — передусім; національна справа — лише її частина. Головна мета «всесвітнього пролетаріату» — соціалізм, через його встановлення тільки й можливе вирішення національного питання;

3) Всі нації рівноправні; ніяких привілеїв жодній із націй. Надавати російській мові статус державної не потрібно: навіщо відлякувати «націоналів» примусом і тим самим тільки віддаляти час, коли під впливом потреб економічного співжиття все одно запанує єдина мова;

4) Асиміляція націй — це «величезний історичний прогрес»; вона — «один з найбільших рушіїв, що перетворюють капіталізм у соціалізм». Тому пролетаріат буде підтримувати все, що веде до злиття націй;

5) Гасло національної культури — буржуазний обман. Альтернатива, яку висувають російські марксисти: «Інтернаціональна культура демократизму і всесвітнього робітничого руху» (це означає, що є «дві культури в кожній національній культурі» — демократична й буржуазна);

6) Великі централізовані держави — краще, ніж федерація («Марксисти ні в якому разі не будуть проповідувати ні федеративного принципу, ні децентралізації», адже на великих, «державно-злитих і об’єднаних територіях» інтернаціональній армії пролетаріату простіше досягти торжества соціалізму у всьому світі). Правда, централізм цей демократичний: він передбачає розвиток місцевого самоврядування, допускає створення обласних автономій.

Що ж до права націй на самовизначення, то воно, пояснює В.Ленін, означає право націй на відокремлення, на утворення самостійних національних держав. Але в тім-то й річ, що вождь більшовиків говорить лише про гасло, про деклароване право, роблячи одну дуже суттєву ремарку: «Визнання марксистами всієї Росії й насамперед великоросами права націй на відокремлення анітрохи не виключає агітації проти відокремлення з боку марксистів тієї чи іншої пригнобленої нації». Знову, як і в Сталіна: можна, але не треба.

І тут з усією ясністю починає проглядати стратегія й тактика російських марксистів. Всі думки Леніна спрямовані на одну-єдину мету: Карфаген російського самодержавства має бути зруйнований. А щоб досягти цієї колосальної політичної мети, він робить блискучий тактичний хід: висуває (ще в 1903 р.!) гасло про право націй на самовизначення. Уявімо собі: на початку ХХ ст. загальноросійська політична атмосфера отруєна «великоросійською отрутою націоналізму» (В.Ленін); Пуришкевичі й Кокошкіни в Державній Думі заходяться від «єдинонеділимських» чорносотенних промов, «цькуючи інородців за «сепаратизм»; духом поневолення націй сповнена вся політика російського уряду, а більшовики в цей час кажуть: ми — за право націй на відокремлення! Навіть не за федерацію. Куди вже радикальніше...

Але в чому сенс такого незвичайного гасла — незвичайного, бо навіть «окраїнні соціал-демократи», як ми бачили на прикладі «Дзвону», воліли лише культурно-національної автономії (щоправда, на ділі, а не на словах)?

«КОНСТРУКЦІЇ БУДУЩИНИ»

Більшовицька тактика розрахована була на досягнення максимального політичного ефекту. Проголошуючи право націй на самовизначення, більшовики виставляли різку альтернативу самодержавному режиму, яка не могла не прихилити до них національні рухи. Розколюючи Росію ідеєю створення самостійних національних держав, коли завдавали страшного удару російському Карфагену — монархії Романових. Це, між іншим, нагадує ситуацію 1990 року, коли Б.Єльцин, аби розхитати комуністичний режим, закликав суб’єкти РРФСР брати суверенітету стільки, скільки вони витримають.

Отже, В.Ленін використовував енергію національних рухів як таран, що влучав у підпори самодержавства. І тут же нагадував, як марксистську молитву, про класову солідарність пролетаріату, «злиття робітників усіх націй»...

У цьому заклинанні В.Леніна — вся суть його плану: головне — повалити самодержавство, а далі до відокремлення не дійде. Запобіжником буде та сама інтернаціональна єдність пролетаріату, сильна централізована соціал-демократична робітнича партія, яка тепер не повина дати Юркевичам (УСДРП) і Лібманам (Бунд) роздробити себе на національні організації. «...А нам треба б тепер мати свою українську соціал-демократичну групу, хоч невелику», — писав В.Ленін Інесі Армад у 1914 р. (Ленін В.І. Повне зібр. тв., вид.5. — Т.48. — С.266). Свою — тобто, ручну, без усяких претензій цієї групи бути політичним провідником українського робітничого руху.

Л.Юркевич мав рацію, коли дорікав російським марксистам за те, що їхнє гасло про «право на самовизначення націй, коли його розуміти в державному значінню, ... є пустою і нікому не потрібною фразою». Лукавою фразою, яка означала: говоримо одне, робимо друге, а друкуємо третє...

Значно відвертіше про суть своєї тактики В.Ленін висловився в листі до С.Шаумяна (6 грудня 1913 р.) — лист цей можна сприймати як його автокоментар до статей «Критичні замітки з національного питанн» та «Про право націй на самовизначення». «Ми за право відокремлення (а не за відокремлення всіх!). Автономія є наш план устрою демократичної держави. Відокремлення зовсім не наш план. Відокремлення ми зовсім не проповідуємо. Загалом ми проти відокремлення. Але ми стоїмо за право відокремлення з огляду на чорносотенний великоруський націоналізм, який так споганив справу національного співжиття, що іноді більше зв’язку вийде після вільного відокремлення!

...Нічого, абсолютно нічого, крім права на відокремлення, тут нема і бути не повинно». І на завершення: «Ми проти федерації. Ми за якобінців проти жирондистів» (Ленін В.І. Повне зібр. тв., вид. 5.— Т.48. — С.230-231).

Відвертість на межі з цинізмом. По суті, ці слова з листа до С.Шаумяна остаточно підтверджують правоту Л.Юркевича щодо централізаторства російських марксистів. Але ж із якою непримиренністю, нетерпимістю пише В.Ленін про свого опонента: Л.Юркевич — «хлопчик без штанів», «паршивий, поганий міщанин», «український опортуніст», «горе-марксист»...

Іван Франко, згадуючи М.Драгоманова, серед його історичних заслуг визнавав те, що він «не раз остерігав молодих гарячих соціалістів не надто діймати віри соціал-демократичним конструкціям будущини, бачачи в них значну пайку жидівської зарозумілості» (Див.: Франко І. З остатніх десятиліть ХIХ віку //Літ.-науковий вісник, 1901. — Кн.7-9). У В.Леніна з його «конструкціями будущини» теж є оця зарозумілість — абсолютизація принципів класової боротьби, класової солідарності «всесвітнього пролетаріату». Життя згодом спростовуватиме це євангеліє більшовиків, каратиме їх за самовпевненість і доктринерство. У 1920 р., наприклад, провалився похід Червоної армії (військ Західного фронту, яким командував М.Тухачевський) на Польщу: радянський уряд, розраховуючи на класову солідарність польського пролетаріату, хотів здійснити таким чином «експорт революції». Але сталося «чудо на Віслі». Спрацював принцип національної солідарності поляків, а не класової єдності «всесвітнього пролетаріату». Нав’язати полякам силою свій лад не вдалося навіть при тому, що уряд Польщі тоді очолювали керівники селянської та робітничої партій. Проти армії М.Тухачевського виступила більшість польського народу, в т.ч. робітників та селян. Патріотичний порив, бажання захистити незалежність своєї держави виявилися сильнішими за класові «інстинкти». Маршал Й.Пілсудський «провчив» голову Раднаркому В.Леніна, який у своїй доповіді на IХ партконференції закликав «пощупать штыком готовность Польши к социальной революции», «прощупать, какова готовность польского рабочего к революционному действию» (Цит.за: Новый мир, 1993. — №11. — С.250).

Український соціал-демократичний журнал «Дзвін», його публіцисти (Л.Юркевич) у 1913 р. відчули загрозу маккіавелізму, що йшла з табору російських марксистів. Національне питання виявилося для останніх мовби пробним каменем. Як пізніше сказав В.Винниченко, «російська демократія закінчується на українському питанні». «Дзвін» Л.Юркевича й В.Винниченка підхоплював з рук М.Драгоманова й І.Франка традицію опору асиміляторам від марксизму. І в цьому розуміні епізод 1913 року виявився преамбулою до тієї драми, яка спіткає як покоління творців УНР, так і українських більшовиків типу М.Скрипника, О.Шумського, Ю.Коцюбинського, В.Блакитного, зокрема, й таких «романтиків революції», як Микола Хвильовий і Микола Куліш. Драма ця загострювалася своєрідним «дуалізмом» української соціал-демократії — адже вона теж зараховувала себе до марксистського табору, отже, сповідувала євангеліє класової боротьби. Звідси її роздвоєність, блукання між двох сосен, намагання узгодити ідеали соціальної революції з надіями на національне визволення України. У цій роздвоєності знайшла вияв тактика більшовиків з їхнім замаскованим під гасло про право націй на самовизначення планом світової революції: її здійснить пролетаріат, у якого немає батьківщини.

Історія незабаром покаже, що план цей здійснити більшовикам не вдалося. Проте «червону імперію» ціною великої крові вони звести таки зуміють. На цілих сімдесят років...

P.S. Власне, це найважливіший для наших нинішніх дискусій висновок: більшовики будували «червону імперію», в якій рано чи пізно має відбутися «злиття націй». Право націй на самовизначення могло бути реалізоване аж ніяк не через відокремлення держав: інакше для чого тоді КПРС із її республіканськими підрозділами, а також специфічний набір засобів, характерних для «диктатури пролетаріату»?

Уже в 1913 р. більшовики залишали за собою право втручатися в справи націй, що вони й зробили наприкінці 1917 р., інспірувавши створення маріонеткового радянського «уряду» в Харкові й відправивши на його підтримку «інтернаціональне» військо. Що зробила з Києвом «червона» армія Муравйова на початку 1918-го, може свідчити хоч би відкритий лист С.Єфремова до Ю.Коцюбинського. За українську мову, вишиту сорочку, портрет Шевченка (контрреволюційний «компромат»!) — розстрілювали. Проте більшовизувати Україну В.Леніну вдалося тільки з третьої спроби. Відчувши неабияку силу національних прагнень українців, більшовики намагатимуться спрямувати цю силу у вигідне для них русло (звідси — їх згода на політику «українізації»). Проте страх втратити Україну вже в другій половині 20-х рр. став настільки великим, що влада вдалася до репресій (процес СВУ, який мав на меті знищення однієї частини національної інтелігенції й залякування іншої).

Це почерк геноциду: спочатку винищується інтелект нації. Для цього Кремль активно використовував ярлик «українського буржуазного націоналізму». Боротьба з «націоналізмом» була боротьбою з Україною, кривавим засобом її підкорення. Голодомор 1932—1933 рр., пiд час якого винищувалося селянство, довершував справу (як каже героїня повісті В.Гроссмана «Все тече», «приватна власність у хохла в голові хазяйнує», через те «на Україну й більше всього злоби було»).

Втім, попереду був ще страшний рік 1937-й із його Сандармохом...

Одне слово, феномен Голодомору 1932—1933 рр. не збагнути поза КОНТЕКСТОМ ГЕНОЦИДУ, який виходить далеко за рамки цих двох років... Розібратися з цим контекстом належить нам самим, українцям. Тим паче, що росіяни, здається, поминати своїх мертвих не збираються. Росія надто захоплена вишукуванням імперії в собі. Їй дороге все імперське у власній історії — романовське, ленінське, сталінське...

Що ж: «Мы за ценой не постоим!» — російське гасло...

Володимир ПАНЧЕНКО, професор НаУКМА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ