Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

У Криму культивується «журналістика ненависті»

Чому Мінюст України, прокуратура та Держтелерадіо це допускають?
12 квітня, 2008 - 00:00

Журналістка газети «Кримська правда» Наталя Астахова, випускниця факультету журналістики Московського університету, якій 2007 року кримські органи влади дали звання «Журналіст року», опублікувала у своїй газеті статтю «Принесені вітром». Цей евфемізм, на думку автора, має означати кримських татар, які вважають, що повернулися у Крим на свою батьківщину. Загалом стаття мала великий резонанс, хоча нічого незвичайно нового в ній не було: подібні статті — типове явище для газети «Кримська правда», що позиціонує себе як «Суспільно-політична незалежна російська газета України». Це давня традиція колишнього органу обкому партії, сформована в редакції ще її колишнім головним редактором Михайлом Бахаревим, нині віце-спікером Верховної Ради, який із відходом до парламенту передав кермо влади в редакції своєму синові Костянтину Бахареву, що має до журналістики, скажімо так, вельми віддалений стосунок.

Однак цього разу резонанс стаття викликала незвично емоційними і грубими навіть для цієї газети закидами цілому народу. Ось кілька уривків із тексту, опублікованого на першій шпальті. «Повернулися і зробили своєю професією, національністю, способом життя ось ці протести, колупання ран, розпалювання образ, ворожнечі, розгойдування човна, у якому всі ми знаходимося. «Поверніть нам ваше!» І все. Напевно, слід розуміти «Наше поверніть!»? Але що у вас відібрали, що ви залишили? Що ж тут вашого лишилося? Жалюгідні халупи, кураї у степу? Нещасний той ханський палац, який будували і прикрашали бранці, здобуті вашими предками в набігах?»

На думку автора цієї статті, у народу, «принесеного вітром» у Крим, не може бути святинь: «Які такі святині ви захищаєте, я вас благаю! Бійня на бахчисарайському ринку, досі не забута і не пережита біда, — це боротьба за святиню?», «Зараз протистояння з Сімферопольською міськрадою з приводу будівництва соборної мечеті, найбільшої у Європі й таке інше. І знову все одно вам, що кажуть депутати, про що свідчить закон, чого хочуть жителі. Ви вирішили й будуєте. Тому що місце знову ж біля траси, тому що так вам захотілося. Тому що ви звикли, що абсолютно все вам сходить із рук. Землі хочете? Якої? Яку у вас відняли? А хто й коли вам її давав? Коли виселяли звідси, хіба в когось були земельні наділи у власності? Це за радянської влади? Та й за окупантів, яким багато хто з ваших родичів так віддано служив, щось не наділяли вас землицею. Не для того вони сюди рвалися, щоб вас облагодіяти...»

Автор пригадала всю історію боротьби кримських татар за свої права, але, звісно, в тенденційній і негативній інтерпретації: «Ви заявляєте про національну автономію. Говоріть про її відтворення. Добре знають ваші ватажки, що ніколи жодної національної автономії тут не було. Але чомусь ви вважаєте, що лише вам може належати цей споконвіку багатонаціональний, поліетнічний край. Узурпували любов до нього, повторюючи у вухах нав’язливе: у росіян є Росія, у німців — Німеччина, у болгарів — Болгарія, лише у нас — нічого, крім Криму. Так любите свою історичну Батьківщину? А що зробили, повернувшись сюди з вигнання? Хорошого що? Без крику і пафосу, мирно і працелюбно, цивілізовано і з любов’ю відновлюють тут культуру своїх народів греки, вірмени, болгари, німці. Жодних акцій протесту, жодних «ініціативних» захоплень земель. Це називається «цивілізовано». Та це не про вас, кочовиків, занесених сюди якимсь історичним вітром, повернутих новим вітром змін...»

Закінчує Астахова пророкуванням війни: «Давно вже, за багато років до вашого повернення, мій друг-бард наспівав пісеньку, в якій були слова: «В куполах перевернутых храмов плов сварили вчера чингис-ханы, а иконы им — вместо дров». Чому ця пісня називається «Передчуття», спитала я, вірніше було б — «Спогад». Поживеш — побачиш, була відповідь барда».

Читачі газети оцінили її неоднозначно, є на сайті деякі позитивні відгуки, проте більшість засуджує позицію журналістки і газети: «Я більш ніж певна, що грамотні кримчани з вами не згодні. Ви просто розпалюєте війну, особливо перед сезоном! До цього трюку продажних журналюг ми звикли!»,

«Почитаєш статтю — все зло, яке є у Криму, — від татарів. Таке враження, що російськомовні чи українці п’яними не їздять, у школах поводяться зразково, землю і підприємства ніколи не розкрадали і не захоплювали, і бандитів серед них нема. Зі статті дує ненавистю до всіх, «хто не як ми». Не певний, чи тягне стаття на провокаторську, але на шовіністичну — сто відсотків»,

«Хотілося б застерегти тих, що співають дифірамби Астаховій і смакують статтю на кухнях і в робочих колективах, що в тій м’ясорубці, куди вас цілеспрямовано штовхають, не буде ні правих, ні винних, а дивіденди з півторамільйонного слов’янського населення Криму від уготованого отримають одиниці, всім решті — жах...»,

«А від чийого імені пише автор статті? Від імені росіян? Не треба! Я ось, наприклад, росіянин, щороку відпочиваю в Криму. І особисто мені дуже подобаються татарські чебуреки й пахлава. І ніколи нічого я не їв смачнішого за лагман і шашлики, які татари готують на Ай-Петрі! Та вони хоч працюють, сервіс для туристів хоч якийсь, а ось чим займаються мої російські родичі у Криму — не знаю. Напевно, повні злості, як автор статті, й гасять (а може і розпалюють) свою ненависть горілкою...»,

«Російський фашизм у Криму — це дивина, до якої надто толерантна місцева та київська влада. Автор статті має сидіти у в’язниці за звинуваченням у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Там їй місце».

Кримські коментатори зауважили, що статтю опубліковано саме в день прийняття Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. «Вочевидь, заздалегідь приготувавшись до можливих претензій у суді, Наталя Астахова вхитрилася жодного разу не вжити слово «кримські татари» в тексті обсягом понад десять тисяч знаків. При цьому текст написаний як звернення до кримських татарів від імені автора на «ви», з явним наміром образити їх загалом і кожного, викликати на лайливу реакцію у відповідь, — пише один із кримських сайтів. — Усупереч власному задуму «Журналіст року- 2007» за толерантність (!)» не стрималася і зробила прямий випад проти ісламу і мусульман як таких, що поставило її у вразливе положення перед Законом, попри намагання уникнути законної відповідальності за розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі». Сайт засуджує присудження Астаховій звання журналіст року, оскільки, згідно з положенням, воно надається за «зміцнення морально-етичних принципів і правових норм діяльності ЗМІ; формування громадського суспільства; формування толерантності». Сайт закликає: «Називаймо своїми іменами расистів, нацистів і підбурювачів. Інше слово, можливо, скаже закон. А може, не скаже...»

Газета, однак, не зупинилася на досягнутому. За кілька днів вона розмістила статтю «В логове «бандерлогов» — так автор Юлія Вербицька сприйняла свою поїздку у Львів. «У Галичині та Криму спільного небагато — хіба що регіональні амбіції. В решті — у баченні світу, України й самих себе в її контексті — між нами прірва», — вирішила автор. Статтю цитувати важко, в ній реальні враження змішані з тенденційним ідеологічним тлумаченням фактів. «На трасі — пам’ятники радянських воїнів, а поряд — вояків ОУН-УПА. Квіти лежать і там, і там. Поки що. «Для нас вони всі герої», — кажуть місцеві мешканці», — побачила автор. Однак у всьому відчувається негативна заданість, до якої тяжіє журналістка: «Галичани любовно називають свій край «українським П’ємонтом». Вони собі явно лестять. Хоча географічно Львів, звичайно, ближчий до Європи, ніж Крим чи навіть Київ, але ментально він так само далекий від неї, як острів Пасхи. Здається, що для більшості людей (підкреслю — не всіх), які тут живуть, час зупинився десь у середині минулого століття, коли на цій землі «оунівці» вершили свої чорні справи. Сьогодні в духовних спадкоємцях бандерівців найбільше вражають зашореність, містечковість, печерний націоналізм. Тоді як Європа звільняється від кордонів, а європейські країни об’єднуються для розв’язання глобальних проблем, галичани замикаються у своїх комплексах, а якщо й об’єднуються, то лише з тими, хто думає, як вони. Об’єднуються не для великих справ, а для боротьби з вигаданим ворогом, який нібито винний у всіх їхніх бідах. У той час як весь цивілізований світ дивиться в майбутнє, західняки живуть образами минулого. Ми — інші. І це добре», — пише автор, яка чомусь, як і раніше, вважає, що націоналізм — це синонім шовінізму, а зовсім не патріотизму. Проте відгуків на цю статтю набагато менше, але ось типовий: «Стаття про Львів явно рекомендована. Якось нікчемно й гидко про все. Та і грошей вам виділили мало. Тому «москаликів, смажених на пательні» не замовили. З почуттям гумору у Вас явні проблеми. В цьому місті ходять нормальні російські туристи по висококласних музеях, а не «по забігайлівках» чиїхось татусів і мам. Та й дружбу мають не з тими, кого непокоїть пересування по бруківці на каблуках, а її, бруківки, історія. Шкода, що Ваша обмеженість відображає нібито думку кримчан про це гостинне місто. Люди, не вірте!»

Як вважає Володимир Притула, голова громадського комітету з моніторингу свободи преси у Криму, такі статті, особливо стаття Наталі Астахової, є не свідченням нормальної свободи слова в Україні, оскільки до неї не належить свобода ображати гуртом інші національності й релігії, а свідченням професійної несумлінності. Статті «Кримської правди» явно порушують положення етичного кодексу журналістів, що вимагає від преси толерантності, поваги до інших народів і релігій. Така журналістика — це журналістика ненависті, що неприпустимо ні з точки зору професійної етики, ні з точки зору людської гідності.

КОМЕНТАРI

Рефат ЧУБАРОВ , народний депутат п’ятого скликання, заступник голови меджлісу кримськотатарського народу:

— Я думаю, що є дві визначальні причини того, що ця стаття викликала такий широкий резонанс. По-перше, я тепер бачу, що шовіністичні погляди, викладені в статті — це сутність цієї авторки, саме так вона про нас думає і думала завжди. По-друге, справа в тому, що тепер її внутрішні переконання збігалися із замовленням влади, з тим суспільним татарофобським настроєм, який сформовано сьогодні в Криму. З цього приводу я сказав голові Верховної Ради Криму Анатолієві Гриценку, що обмежувати свободу преси не можна, хай люди пишуть те, що вони думають, щоб сутність кожного було видно, однак поважні керівники державних органів, які думають інакше, мають інші переконання, в таких резонансних випадках публічно відмежовуються від подібних концепцій, публічно засуджують точки зору, які, відверто кажучи, вже засуджені всією світовою громадськістю. Думати саме так сьогодні, на початку ХХI століття, — це дикість. Утім, він не виступив з публічним осудом такої концепції, натомість органи місцевої влади організували посадку навколо пам’ятника Леніну так званої Алеї дружби народів. Яка може бути дружба народів в такій ситуації? Хіба проблеми дружби народів вирішуються алеями? Тому цілком зрозуміло, що муфтій мусульман Криму Аміралі Аблаєв відмовився брати участь в закладці такої «Алеї дружби», натомість він написав їм у відкритому листі: «Невозможность моего участия в указанном мероприятии обусловлена тем, что отношение руководителей Верховной Рады и Совета министров Автономной Республики Крым к правам и нуждам верующих носит избирательный характер в зависимости от вероисповедания и конфессии. Разумеется, вы хорошо осведомлены о продолжающемся противодействии властей города Симферополя в выделении земельного участка по улице Ялтинская, 22, для строительства Джума Джами (Соборной мечети)... Столь несправедливые и незаконные действия властей вынудили духовное управление мусульман Крыма обратиться в судебные инстанции. Но даже после того, как Хозяйственный суд Крыма вынес решение, обязывающее власти Симферополя отвести земельный участок по улице Ялтинская, 22, для строительства Джума Джами, а Апелляционный суд АРК оставил без рассмотрения повторный иск городских властей, ни один из руководителей Крыма не предпринял усилий, направленных на восстановление законности. Как следствие, власти города Симферополя вновь подали иск против духовного управления мусульман Крыма. Не меньшую тревогу и горечь, и не только у мусульман, вызывают действия отдельных чиновников и политиков, направленные на искусственное нагнетание ситуации вокруг места строительства Джума Джами. Наверное, вы имели возможность ознакомиться с некоторыми заказными публикациями в крымских газетах, содержащими оскорбительные и уничижительные утверждения в отношении мусульман. Нам представляется, что своевременное и публичное реагирование руководителей Верховной Рады и Совета министров Крыма на незаконные действия властей города Симферополя могло бы сыграть позитивную роль и способствовать установлению равных отношений между властью и верующими разных вероисповеданий. Но, к сожалению, руководство Верховной Рады и Совета министров АРК предпочло отмолчаться...».

Викликає підозру, що саме після цього випадку в селі Чистенькому зруйнували мусульманське кладовище. Це вже далеко не перший подібний випадок, і, на жаль, схоже, що такі «акти помсти» стають в Криму закономірністю. Після таких статей — це не дивно. Це події одного порядку...

Айдер ЕМІРОВ , директор Кримської республіканської кримськотатарської бібліотеки:

— Мені здається, що Астахова та її газета — це рупор тих сил, які хочуть війни в Криму. Вони вважають, що такі дії, як ця стаття, як руйнування мусульманських кладовищ можуть спричинити вибух в Криму, що вони виведуть кримських татар з рівноваги, почнуться дії у відповідь. А взагалі ця тема — це не для дискусії, а для прокуратури. Даремно Астахова в статті старанно уникає називати предмет свого обурення, боїться сказати прямо, що вона має на увазі саме кримських татар. По-перше, це і так прочитується. По-друге, вона там називає на ім’я всі інші депортовані народи, крім кримських татар, отже — йдеться про нас. Але річ не в цьому, а в тому, що так не можна писати ні про росіян, ні про українців, ні про американців, ні про французів, ні про німців, так не можна писати ні про кого. Ця стаття, з цього погляду, є незаперечним доказом непрофесіоналізму. Засоби масової інформації не повинні бути призвідниками війни.

Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments