У тіні
«Тінь» — містке слово. Воно натякає на щось ефемерне і таємниче. На щось приховане. Там, де тінь, уже не непроглядна пітьма, але ще не повне світло. Темрява — зло, світло — благо. Йде це з глибин язичества, коли люди поклонялися Сонцю. Все, що в тіні, підозріле, таїть небезпеку. Воно страшніше за те зло, яке на ясному світлі. Бо вже трохи виявлене, але ефемерне та обманне. Ось і в нашій мові все «тіньове» викликає негативні асоціації, має кримінальний відтінок. Гадаю, цей смисл заданий владою. Государеве око бажає світла. «Світла, більше світла!», — волав колись Ілліч. Світла хоче податкове відомство. Просвіти, тобто ефективного просвічування, жадає митна служба. Для чого, поки що не уточнюватимемо. Влада в цілому хоче світла. Адже не тільки в податках справа, справа в інформації. Влада просто не знає суспільства, яким вона, як їй здається, управляє.
Ці розпливчаті думки про світло та владу породило дивне, на перший погляд, висловлювання Гарольда Ласки з передмови до книжки Алексіса де Токвіля «Демократія в Америці». Ось це висловлювання: «Кращим доказом життєстійкості американського суспільного устрою є той факт, що американці легко обходяться без допомоги уряду, а їхнє суспільство розвивається всупереч діяльності адміністрації». Йдеться, звніть увагу, про суспільний (а не державний) устрій і суспільство, що розвивається (а не державу). Це сказанo про американців того часу, коли вони починали свою історію «з нуля». Чи не відбувається щось подібне в сьогоднішній Україні?
Узагалі кажучи, нормальна влада і не прагне мати вичерпне знання про суспільство. Це про таку владу сказано: «Чим менше в нас уряду, тим краще» (Ральф Емерсон). Влада тоталітарна, навпаки, хоче знати все, бо вона хоче управляти всім. І тоді суспільство як жива система, що прагне до самозбереження, йде в тінь. За тоталітаризму тіньового життя більше. Але це переважно життя тіньових думок і емоцій, а не дій. Це — дуля в кишені.
Влада та суспільство граються в хованки. Кожен гравець прагне якнайнадійніше прикритися. Проінформовані та вільнолюбні індивіди в складі суспільства вимагають відвертості та гласності. І разом із ти до захисту законом права індивіда на privacy, на таємницю. Влада прагне розширити обсяг інформації, що підпадає під визначення державної таємниці. І разом із тим контролювати потоки інформації всередпільства. Віднедавна головного болю додав їй Інтернет. От уже справді світ без кордонів! Або світ у темряві. Тут втратив сенс простір, місце. Тут кожному забезпечене абсолютне алібі.
Припускаю, що нинішня влада за поліпшення справ в економіці часом щиро дивується: треба ж таке, і звідки це покращaння? Їй невтямки, що справа в сприятливих умовах, а не в директивах або указах. А умови ці виникають часом без участі свідомості, що вважає себе керівником. Як у народній приказці про сільське господарство: якщо дощики в маю’, агрономія, нормативно виражаючись, не потрібна. Але ми звикли, що якщо щось поліпшується, то неодмінно завдяки «рідному уряду». Звідки це? Ну, в цьому суть політики взагалі, так — у будь-якій країні. А стосовно наших реалій, це йде ще й від великої науки. Кол вважалося, що є об’єктивні закони суспільного розвитку, і є могутні уми, здатні ці закони відкривати. Їм, згідно з цією теорією, і правити. Перші з таких умів до захоплення державної влади не дожили. Зат дожив, автоматично оголошувалися могутніми умами. Наприклад, кожен генсек вважався мислителем, і його твори, написані борзописцями, вивчали як останнє слово соціальної науки. Вважалося, що там, угорі, знають усе — і куди йти, і що будувати. І що робити тим, хто внизу. А ліберали, на зразок Л. Хайєка, і тоді не втомлювалися говорити, що все знають саме внизу. Не в розумінні того, куди повинна нафта по трубі текти — прямо чи назад, а в розумінні локальних, приватних справ, із яких виткане полотно життя.
Тіні, напівтіні… Не так, що ось — прозора влада, а ось — тіньове суспільство. У владі також тіні. В усіх її галузях, і в тій, що охороняє право, так само. І доводиться створювати внутрішні структури, якіють право від структур, що охороняють право. А що далі? Створювати нові структури? Філософи називають це поганою нескінченністю.
Не факт, що, якщо хтось вийде з тіні, йому відразу стане добре. От Ходорковський вийшов, і що? Він хотів просвітленим йти в політику, націлився на 2008 рік. І почав діяти. На мою думку, все почалося з його виступу на минулорічній лютневій зустрічі бізнес-співтовариства з російським президентом. Від бізнесменів планували три доповіді. В останній момент один із доповідачів захворів, інший відмовився, а Ходковський виступив. І сказав: «Пане президенте, ваші чиновники беруть хабарі». От новина! Що він такого сказав, хто не знає, що чиновники беруть хабарі? Але хто, скажіть, публічно заявив про це президенту? на підтвердження приклад навів. «В інститут Губкіна конкурс — два чоловіка на місце, хоча стартова зарплата після закінчення інституту — 500 доларів, а до Податкової академії — п’ять чоловік на місце, хоча стартова зарплата — 150 доларів». (Навіщо після цього факту скрупульозні соціологічні дослідження про корупцію?) Президент, слід віддати йому належне, не розгубився і висунув іншу гіпотезу — в деяких оліга кшталт «ЮКОСу» є проблеми з податками, тому й конкурс до академії великий. Інакше кажучи, молоді люди вступають до Податкової академії, керуючись патріотичними прагненнями поповнити державну скарбницю. Такий собі обмін думками. Ну, не так прямо, зрозуміло, не саме ця розмова призвела до «наїзду». Усе почалося з думок. Із думок про соціальну відповідальність і політичну роль капіталу. Хороших дум чудових дій, які із них випливають. Але, як свідчить російська дійсність, дещо передчасних.
Не факт, що якщо всі вийдуть з тіні, то всім буде добре. Зібрані через податки кошти влада неодмінно протринькає. Адже не даремно сказано, що слон — це миша, виготовлена на урядове замовлення. Так,да протринькає, а народ у тіні розпорядиться цими коштами, не зібраними, розумніше. Народ мовчить, на вулиці не виходить. На мій погляд, це — вірна ознака того, що люди в тіні зайняті своєю справою.рібно їм заважати. Економіка, вона і в тіні — економіка. А крім економіки, в тіні ще багато чого. І такого, що, на перший погляд, — невинно тіньове. Ось, наприклад, шлюб. Той, який громадяни називаютським, а влада — фактичним. Держава не визнає, то й добре. Головне, щоб мами визнавали. А коли з’являється плід такого, фактичного, кохання, автоматично з’являється й одинока мати. З усіма привілеям не було б у разі законного шлюбу. Я вже неодноразово захоплювався «на лавці філософа» цією істотою — людиною, для якої юридична реальність реальніша за реальність об’єктивну.
Слід, очевидно, розуміти так, що все, не визнане державою, перебуває в тіні. А бути не визнаним для багатьох не тільки небезпечно, а й важко в моральному розумінні. Тому отримати визнання — життєве завдання й індивіда, й усіх інституцій. Про це свідчить, наприклад, доля нашої приватної освіти. Спочатку вона була приватною в точному значенні цього слова. Її створювали люди, які залишили державну систему, які не бажали мати з нею справу. Вони, звільнені, хотіли навчати молодь тому, що вважали за потрібне, і так, як вважали за потрібне. Дуже скоро держава відреагувала акредитацією. Accredere (лат.) — дов інакше кажучи, держава погоджувалася доручити приватним особам освіту суспільства та підготовку фахівців. Але на її умовах, тобто з дотриманням заданих нею стандартів. Тоді, мовляв, воно визнає атестати дипломи приватних вищих навчальних закладів. Я б відреагував на це так: а навіщо нам ваше визнання?! Обійдемося, бо ваші стандарти — це, передусім, безліч «дисциплін», дуже проблематичних стосовно їх потрібності. Якщо вже прагнути визнання, то з боку суспільства і конкурентів. Щоб знайти справжній імідж, а не дутий. Вважаю, що ніхто так не реагував, покірно пішли на акредитацію. Це сумно.
Тіньовою може виявитися навіть сама держава, якщо її не визнали інші впливові держави. У розмовах про глобалізацію частіше присутні теми економіки та торгівлі. Забувають про політику, яка глобалізуєбагато інтенсивніше і визначає економічні реалії. Проблемні правителі починають розуміти, що свій народ можна залякати або обдурити, але сьогодні це не гарантує спокійне життя. Є ще світова спільнотамі організації, визнання яких потрібно добиватися. Останній приклад такого розуміння — поведінка Муамара Каддафі. А приклад нерозуміння — нев’їзний Лукашенко. Полковник Каддафі здався. Він відмовився зброї масового знищення, допустив експертів МАГАТЕ до ядерних об’єктів, погодився виплатити 2,7 мільярда доларів родичам загиблих у авіаційному теракті поблизу шотландського містечка Локербі та виданародному суду двох терористів. Це — прямий результат перемоги США та Британії над Іраком. До речі, з огляду на те, що вибори має признати світова спільнота, їх тепер і не організуєш, як хочеш.
Та що ви кажете, дорікатимуть мені, все тіні та тіні, все обман, підлабузнювання, необхідність викручуватися, метушитися, вирішувати питання, шукати дах. Невже настільки глухо? Ні, чому ж. Моя утопія — лди при яскравому світлі, спільнота тих, хто зневажає владу, сповідає різноманіття вільно обраних стилів життя, безкорисливих, невибагливих, довірливих, вірних слову, і в одному непохитних — у тому, що нем нічого для людини важливішого за вільну працю і товариську розмову. Жителі цієї утопії, на щастя, реальні. Вони становлять невидиме community, розподілене по всій планеті. Ось два яскраві приклади. Америнець Роберт Крайчнан — фізик-теоретик, останній учень Ейнштейна. Нещодавно він отримав наукову нагороду світового рангу. Живе, пишуть газети, на вільних хлібах, тобто на власні кошти, як вільний художник. Не належить до жодного університету, дає консультації, виграє гранти. Інший живий приклад — Мстислав Ростропович. Іноді його учні, розсіяні по білому світу, з’їжджаються, щоб провести фестиваль його імен У Ризі на такому фестивалі в інтерв’ю російському кореспонденту він сказав: «Знаете, это особое ощущение, когда НИ К КОМУ не принадлежишь». А газета дала великий заголовок: «Это особое ощущение, когда НИКОМУ не принадлежишь». Що це? Недогляд? Друкарська помилка, що породила іронію? Чи добре продуманий філософський фокус? Адже, пропустивши прийменник «к», хтось (хто?) трансформував тему індивідуальної ідентичності — сьогодні для філософів вельми хлібну — в тему свободи, що ніколи легких хлібів не обіцяла.
