Україна—Польща: журналісти руйнують стереотипи взаємосприйняння
Як запевняють соціологи, протягом останніх двох років явно виявилася тенденція до покращання уявлень одних про одних українців і поляків. Особливо це відчувається в молодіжному середовищі, яке більше, ніж старше покоління, що знаходиться під впливом історичних стереотипів, залежить від того, як подають сусідів вітчизняні ЗМІ. І водночас редактор української редакції Польського радіо для зарубіжжя Анджей Рибаут не виключає, що польські ЗМІ ще мало зробили для подолання негативного стереотипу українця, віддаючи перевагу над позитивною інформацією з нашої країни негативній або сенсаційній, часом забуваючи, як це було у випадку з Личаківською проблемою, подати іншу думку. Чого вартий, на його думку, наприклад, заголовок у «Виборчій», де стаття про останні події називалася «Україні не вистачає тільки іскри».
За даними Центрального інституту досліджень громадської думки (Варшава), кількість польських респондентів, які відчувають антипатію до українців (34%), поки переважає над тими, хто декларує свою симпатію до нас (23%). Водночас уявлення українців про своїх найближчих західних сусідів базуються на реформах і змінах, які активно проводить Польща, і тому житель цієї країни в наших очах (55% респондентів) виглядає дисциплінованим, працелюбним і сучасним. Самі польські соціологи вважають, що тут багато що залежить не стільки від ЗМІ, скільки від того, що для багатьох українців Польща асоціюється iз Заходом. Усі ці викладення свідчать про одне — нам треба більш реально сприймати одне одного. Роль ЗМІ в цьому процесі не можна переоцінити. І тут справедливе зауваження Андрія Шевченка (Новий канал), що прозвучало під час обговорення: ми мало знаємо одне про одного, а цікаво все — аж до того, який склад асфальту на польських дорогах, адже вже в 2004 році ці дороги «пропишуться» в ЄС. Про завдання, які ставить перед собою в цьому аспекті П’ята програма Польського радіо — «Радіо «Полонія», що мовить на зарубіжжя, — в інтерв’ю «Дню» її нового керівника Малгожати РАЧИНСЬКОЇ.
— Пані Малгожато, нещодавно у наших медіа з’явилося повідомлення про закриття української редакції вашого радіо, що безсумнівно позначилося б на тому, яку інформацію отримували б українці про вашу країну. Як насправді йдуть справи?
— У нас вироблено чітку концепцію — і нею керується не тільки українська редакція, але й усі етнічні редакції нашого радіо. Ми подаємо Польщу країною, яка відкрита світу, яка націлена на інтеграцію в Європейський Союз. (Щоправда, така визначеність курсу не означає, що хтось із владних структур нам підсовує теми, пише тексти для коментаторів.) Тому ми будемо якнайбільше приділяти уваги питанням євроінтеграції та повідомляти про це німецькою, англійською і — хоч це для декого смішно звучить — есперанто. Есперанто розуміє весь світ — а ми і хочемо, щоб увесь світ знав про Польщу. Водночас наша країна в багатьох сферах була і залишається союзником України. Тому запитання, чи закриваємо ми українську редакцію, ніколи не буде доречним. Лист, опублікований у «Виборчій», містить помилкове припущення, що хтось під виглядом змін у дирекції «Радіо «Полонія» хоче закрити її «східні» редакції. Це не так. До кінця року ми працюватимемо в режимі, який визначило колишнє керівництво (сьогодні українська редакція «Радіо «Полонія» мовить годину на добу. — Ред. ). Але ми вже ведемо переговори про надання нам мовлення на коротких хвилях, думаємо про перегляд умов роботи зі станціями, з якими співпрацює українська редакція, а також про розширення подачі наших програм через супутник. Розраховуємо розширити свою присутність в Інтернеті: інтерактивність дозволяє з’ясувати, чого саме чекає від нас слухач. У своїй роботі ми спиратимемося на компетентних і динамічних журналістів — і в цьому пункті українська редакція вигідно відрізняється. Припинення роботи цієї редакції неможливе.
— Як, на ваш погляд, ЗМІ наших країн допомагають формувати позитивний образ сусіда?
— По-моєму, польські медіа — і громадські, і комерційні — витримують рівновагу в цьому питанні. Я не знаю такої країни, де висвітлення міжнародної ситуації свідомо концентрувалося б на одній країні, якщо в ній немає конфлікту, якщо ця країна не загрожує комусь. Водночас ми в українській редакції намагаємося ставитися до інформації з України якнайбільш уважно — і бачимо в цьому наше завдання. При цьому дотримуватимемося критеріїв об’єктивності і ретельності у викладі фактів. Я не вважаю, що Україна відсутня в нашому ефірі. І ми робитимемо все, щоб Публічне радіо (а це Перша, Третя програми Польського радіо, а також його інформаційне агентство) максимально використало нашу інформацію. І ще один аргумент на нашу користь: інформація про цю конференцію прозвучить не тільки на радіо для зарубіжжя, але й на всіх програмах Публічного радіо. Це свідчить не тільки про інтерес, але й про потребу інформування, яку ми сповідуємо.
— Ваші враження від того, що ви побачили на вулицях Києва? Вони збігаються із тим, про що останнім часом розповідали польські ЗМІ?
— Не можу коментувати це питання вже тому, що бачила війну зблизька — як кореспондент «Вільної Європи» в Югославії. Бачила її вночі, але якби ви приїхали з камерою вранці та побачили виставлені на вулиці столики, за якими люди пили каву, то також ніхто б не повірив, що я вночі бачила варварство. Варварство, коли солдати були як скривавлені пси. Думаю, що це можна зрозуміти тільки в порівнянні. Вам здається, що я не бачу того «бродіння». Але подібне «бродіння» часто носить характер підшкірний, болісний. Ми повинні поставити діагноз, де саме запалене місце. І це неможливо зробити відразу, тому що зовні це непомітно. Коротка прогулянка вечірнім Києвом — це дуже мало для того, щоб оцінити політичну ситуацію. І дуже банально, щоб розповісти те, що я бачила. Бачила спокійні вулиці. Не чула, щоб хтось говорив про політику. Але де я була? На службі в церкві. Зрозуміло, що мені важко було б судити.
— І останнє запитання до вас — більше як до звичайного споживача продукції польських ЗМІ, ніж до журналіста: чи не боялися ви їхати до України?
— Я є невдалим адресатом для такого запитання, тому що була на війні в Анголі, Еритреї, Югославії, проїхала всю Південну Африку. (Свого часу пані Рачинська прославилася репортажем із найстрашнішої американської в’язниці — Синг-Синга. — Ред. ) І не боюся таких ситуацій. Я не боюся натовпу — зазвичай бояться саме цього. Свого часу Польща пережила і значно більш складні моменти — і мені, як і кожному поляку, треба було визначатися. Коли мала намір сюди їхати, навіть не думала про страх, оскільки знаю, що Україна — цивілізована країна, яка має свої проблеми. Але з цим українці самі можуть упоратися. Вони не мають потреби у зовнішніх коментаторах і так званих експертах. Я не намагаюся коментувати цю ситуацію. Єдине, що можу відповісти на ваше запитання: я не боюся. Для мене Україна — нормальна цивілізована країна. І я дуже задоволена, що змогла вперше тут побувати і за кілька годин перебування отримати такі сильні враження від архітектури, міста, щирості його жителів.
