А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Український Крим

18 лютого, 2009 - 00:00

19 лютого 1954 р. президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР у склад УРСР». Цей день раніше асоціювався з царським указом про скасування кріпосного права. Тепер же в Росії його частіше згадують як день втрати Криму.

Насправді Крим втратила не Росія, а Російська імперія, коли вона стала Радянським Союзом. Це відчуття втрати можна порівняти з фантомним болем в ампутованій нозі. Такий біль безпомилково показує, що людина ще не позбавилася імперської свідомості. І справді: що заважає росіянам їхати на відпочинок у Крим? Такі поїздки збільшують вітчизняний ВВП, нам буде легше розрахуватися за російський газ. Задоволеними мають бути всі.

Ми живемо в світі, який переріс імперські форми політичної організації. Вимогу повернути Росії Крим потрібно розглядати в ширшому аспекті. Чому тільки Крим, а не всю Україну разом із країнами Балтії, Середньої Азії, Закавказзя, Казахстаном і Молдовою, навіть з Аляскою та південним узбережжям Каспійського моря?

Через 55 років після появи державного акту про передачу Криму Україні корисно простежити перипетії його минулого й розвіяти деякі історичні міфи.

1. КРИМ В 1917—1920 рр.

Територія Криму невелика — 26 тис. км2. Проте цей чорноморський півострів впродовж сотень років привертав увагу багатьох держав. Від 1425 р. він був базовою територією Кримського ханату. Саме тут в добу середньовіччя сформувалася кримськотатарська народність.

Кримський ханат від 1478 р. перебував у васальній залежності від Османської імперії. З кінця ХVII ст. він став об’єктом російської експансії. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. ханат був оголошений незалежною державою. У квітні 1783 р. його територія стала частиною нової російської провінції — Новоросії.

Імперський уряд здійснював постійний тиск на кримських татар, внаслідок чого переважна їхня частина змушена була емігрувати в Туреччину. Притому з часів Катерини ІІ Крим інтенсивно заселявся колоністами, яким створювалися пільгові умови проживання. Паралельно з урядовою розгорталася народна колонізація, в якій активну участь брали українці та росіяни.

Від 1802 р. Крим існував у складі Таврійської губернії. На початку ХХ ст. губернія складалася з п’ятьох кримських повітів (740 тис. мешканців) і трьох повітів Північної Таврії (площею 35 тис. км2 із 1 760 тис. осіб). У материковій частині губернії українці становили більшість населення, але на півострові — меншість.

Ініціативу в поділі Таврійської губернії виявила Центральна Рада. Під час проголошення УНР у листопаді 1917 р. вона заявила претензії тільки на материкові повіти. Керівники Ради могли б розглядати Таврію як єдиний господарський організм. Таким вона стала за 115 років існування. У межах всієї губернії українці становили, як засвідчив перший всеросійський перепис населення 1897 р., 60 відсотків населення. Переміг, однак, не економічний, а етнографічний підхід.

М. Грушевського та його колег можна зрозуміти. У 1917 р. вони виборювали у центрального російського уряду автономні права, і цю боротьбу змушені були починати з елементарного: показати свою Україну на карті. Залучені Тимчасовим урядом до переговорів про автономію експерти стверджували, що Україна — це землі Війська Запорозького, з якими гетьман Богдан Хмельницький прийшов на Переяславську раду. Українська делегація в Петрограді на чолі з В. Винниченком висунула не історичний, а етнографічний підхід до визначення кордонів України. Вона стверджувала, що автономія повинна поширюватися на всі території, де українці перебувають в більшості. У зв’язку з цим вона відмовлялася від Криму, де українці були національною меншиною.

У 1917 р. в Криму сформувалися чотири основні політичні течії: російська, українська, кримськотатарська й більшовицька. Ці течії відбивали строкатість національного складу населення півострова й гостроту протистояння в соціальному житті. Незважаючи на те, що більшовики являли собою яскраво виражену загальноросійську силу, їх не можна було віднести до російської політичної сили на півострові.

Російські політичні діячі прагнули відновлення «єдиної і неподільної» Росії під прапорами, які пізніше назвали білогвардійськими. Менш поляризованими виявилися українські й кримськотатарські політичні сили, хоча й вони складалися з партій різного спрямування.

У липні 1917 р. виникла політична партія Міллі Фірка, яка проголосила основним пунктом своєї програми утворення незалежної кримсько-татарської держави. Під її безпосереднім впливом був скликаний кримськотатарський парламент — курултай, який в грудні 1917 — січні 1918 рр. прийняв «Основні закони» й утворив національний уряд — Директорію.

У листопаді 1917 р. з ініціативи загальноросійської партії есерів з’явилися Кримські губернські збори. Татари взяли в них активну участь і домоглися третини місць в органі влади, утвореному російською політичною силою. Паралельно більшовики організували Кримську раду, яка спиралася на моряків Севастополя. Цей орган влади встановив контроль над основною територією півострова й заснував у березні 1918 р. радянську республіку Тавриди.

У квітні 1918 р. радянські війська були витіснені з території України австро-німецькими військами, разом з якими повернулися збройні формування Центральної Ради. В ситуації, що змінилася, Центральна Рада почала відстоювати включення Криму до складу УНР. За наказом військового міністра О. Жуковського була створена Кримська група Армії УНР під керівництвом полковника П. Болбочана. Перед нею уряд УНР поставив завдання очистити Крим від більшовицьких військ і встановити контроль над Чорноморським флотом. Українські війська зайняли Сімферополь і Бахчисарай, але на вимогу німців змушені були залишити півострів.

Німці передали владу російській політичній силі, яка сформувала уряд генерала Сулеймана Сулькевича. Останній 18 червня оголосив декларацію, в якій повідомлялося: «Крайовий уряд Криму ставить собі завданням оберігати самостійність Кримського півострова аж до вияснення його міжнародного становища». Фактично ж уряд, до якого входили колишні царські урядовці, бажав зберегти Крим для майбутньої небільшовицької Росії.

Зупинення німецьким окупаційним командуванням Кримської групи Армії УНР співпало в часі з гетьманським переворотом. Небезпідставно сподіваючись на німецьку підтримку, П. Скоропадський у травні 1918 р. звернувся в Берлін через кайзерівського посла в Києві барона фон Мумма з проханням не чинити перешкод злуці Криму з Українською державою. Гетьман погоджувався приєднати Крим на автономних підставах. Будучи поінформованим про те, що деякі німецькі політичні діячі висловлювалися на користь відновлення неіснуючої з 1783 р. кримськотатарської державності, гетьман зазначав у цьому листі: «Було б з етнографічного боку невиправданим заснування планованої татарської держави, бо татари складають не більше 14% кримського населення».

У серпні 1918 р. гетьманський уряд оголосив економічну блокаду Криму, після чого Сулькевич капітулював. У вересні в Київ прибула делегація кримського уряду. Коли виявилося, що переговори затягуються, українська сторона звернулася до кримських татар та інших політичних сил. Опрацьована в жовтні прелімінарна угода про об’єднання Криму з Україною підлягала затвердженню курултаєм і з’їздом національних та громадських організацій Криму. Однак у Німеччині відбулася революція, і її війська в листопаді були змушені покинути Крим. Влада перейшла до уряду Крима, який спирався на підтримку держав Антанти.

Громадянська війна в Росії супроводжувалася блискавичними змінами місцевих урядів. У квітні 1919 р. на півострові знову утвердилася радянська влада, й більшовики проголосили його незалежною соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна Д. Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися тут до листопада наступного року.

2. КРИМСЬКА ТЕРИТОРІАЛЬНА АВТОНОМІЯ

Знаючи про намір деяких українських більшовиків включити до складу радянської України всю Таврійську губернію, керівники РКП(б) їх попередили: Крим повинен належати Росії. Після розформування Південного фронту в грудні 1920 р. М. Фрунзе став командувачем військами України й Криму. З самої назви цієї посади випливало, що Росія має намір залишити Крим за собою.

21 січня 1921 р. відбулось спільне засідання Кримського ревкому та Кримського обкому РКП(б), на якому розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР». Прийнята резолюція була короткою: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, привласнити їй назву «Кримська автономна область». У протоколі зазначалося: «Ю. Гавен залишається при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, й тому Кримську автономну область треба назвати — Кримська комуна».

У травні 1921 р. в Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів кримськотатарської національності. На ній були присутні 22 делегати від 192 комуністів-татар, які стояли на обліку в Кримському обкомі РКП(б). Більшість делегатів солідаризувалася з рішеннями, прийнятими в січні 1921 р. Деякі з них висунули вимогу оголосити Крим татарською республікою, яка матиме право самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв’язувати питання про повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін реагував на ці вимоги вкрай нервово. У телеграмі на ім’я уповноваженого НКЗС в Криму він занотував: «Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підгрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації, як Карелія та Башкирія. Такі республіки ніколи наркомзаксправа не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику, настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, щоб рішуче відкинути цей проект». Не обмежившись телеграмою, Чичерін підготував проект рішення політбюро ЦК РКП(б) про відмову Кримському ревкому в створенні самостійного комісаріату закордонних справ. Ленін цілком солідаризувався з наркомом.

В. Ленін і М. Калінін підписали декрет про утворення Кримської АСРР 18 жовтня 1921 р. Через місяць, у листопаді, республіка була конституйована на установчому з’їзді рад Криму.

Принципово важливим є питання про те, який характер мала кримська автономія — національний чи територіальний? Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. Кримська АРСР стала унікальним автономним утворенням, що й надалі зберігало територіальний характер.

Місцевий перепис населення 1921 р. показав, що Крим населяли п’ять великих національних груп, сукупна чисельність яких наближалася до 90% всього населення: росіяни, українці, кримські татари, німці та євреї. Більшість населення півострова складали росіяни та українці (перепис обліковував їх як одну національну групу) — 51,5%. Питома вага гірських і степових татар (вони етнографічно відрізняються) під час цього перепису істотно підвищилася — до 25,9%. Це пояснювалося масовою еміграцією російського населення в роки громадянської війни. 6,9% населення становили євреї та кримчаки (перепис об’єднав ці національні групи за ознакою спільного віросповідання). 5,9% населення були німцями — здебільшого потомками вихідців швейцарських кантонів. Загальна чисельність населення в 1921 р. становила 719,5 тис. осіб.

Виходячи з такого етнічного складу населення, кримська автономія могла бути тільки територіальною. Однак Кремль створював видимість того, що Кримська АРСР має, подібно до всіх інших автономій, національний характер. На провідні посади в республіці висувалися діячі кримськотатарського походження. Головою КримЦВК став Ю. Гавен, а головою КримРНК — С. Саїд-Галіїв.

Подібна стратегічна лінія щодо Криму була опрацьована в Кремлі задовго до утворення Кримської АРСР. У спогадах, написаних одразу після смерті В. Леніна, голова Кримського ревкому Ю. Гавен розповів про свою зустріч із головою Раднаркому в лютому 1919 р. Ленін, за його свідченнями, говорив: «Національне питання вимагає найбільш вдумливого й обережного ставлення. Майте на увазі, що саме у цьому питанні багато хто з нас, більшовиків, найчастіше збивається з правильного шляху... Хай маленька Кримська республіка стане одним із смолоскипів, який поширює світло пролетарської революції в Росії».

Про демонстративний характер утворення територіальної автономії з наданням їй зовнішнього вигляду кримськотатарської свідчить використання в конституції Кримської АРСР поняття державної мови. Як правило, більшовики ухилялися від практики надання будь-якій мові статусу державної, щоб не створювати конкуренції реально пануючій російській мові. За конституцією Кримської АРСР, державними мовами проголошувалися російська та кримськотатарська.

3. ПРОЕКТ ЄВРЕЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Головним змістом національної політики Кремля в 20-ті рр. була політика коренізації, тобто укорінення компартійно-радянських структур влади в національних республіках. Суть політики, яку проголосив у квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами й культурними традиціями місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити Кремлю контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Однак у офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвитку культур і мов корінних національностей. Політика коренізації справді мала й такі наслідки, але для московського центру головною метою було укорінення його влади на місцях.

В Криму політика коренізації набула, в першу чергу, вигляд татаризації, що відповідало намірам центру винести на поверхню політичного життя кримськотатарські риси в територіальній автономії. Однак розгортання цієї політики в Криму призвело до майже автоматичної корекції політичного курсу. Татаризація перестала бути пануючою на території всього півострова і зосередилася тільки в районах, де кримські татари складали більшість населення.

Адміністративний поділ Кримської АРСР був переглянутий згідно з потребами національно-територіального районування. Замість 10 районів, які існували в 1924 р., було утворено 16 районів, кордони яких більш-менш узгоджувалися з розселенням за національною ознакою: п’ять татарських (Судакський, Алуштинський, Бахчисарайський, Ялтинський і Балаклавський), один німецький (Біюк-Онларський) і один єврейський (Фрайдорфський). Інша половина районів мала мішаний склад населення, і національно-територіальне районування здійснювалося в них (так само, як в деяких національних районах) на рівні сільрад. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільради. 104 сільради мали мішаний склад населення і не вважалися національними. У 1935 р. на базі 13 сільрад Фрайдорфського району, 6 — Джанкойського і 2 — Ішунського був створений ще один єврейський національний район — Лариндорфський.

З ініціативи благочинної організації «Джойнт», яка разом з Американською адміністрацією допомоги (АРА) брала участь у рятуванні голодуючих на півдні України в 1922—1923 рр., почала поширюватися ідея єврейської сільськогосподарської колонізації малозаселених територій на півдні України і в північних районах Криму. Етнократична побудова Радянського Союзу вселяла надію на перетворення групи національних районів у автономну республіку з певними, нехай тільки зовнішніми, ознаками державності. Тому ідея єврейської колонізації слабозаселених земель знайшла відгук у середовищі радянської інтелігенції і пролетаризованих мас міської бідноти єврейської національності. Зокрема, ідею підтримали єврейські секції партійних комітетів РКП(б) в Росії, Україні й Білорусі. Разом з тим, Центральне бюро євсекцій при ЦК РКП(б) виступило проти вже тоді обговорюваних проектів створення автономної єврейської області у віддалених регіонах азіатської Росії, зокрема — на Далекому Сході.

Радянські політичні діячі підходили до ідеї єврейської сільськогосподарської колонізації під кутом зору міжнародних відносин. Створення єврейської республіки в СРСР вони розглядали як альтернативу утворення Ізраїлю в заселеній арабами Палестині. Велика Британія, що мала мандат Ліги Націй на Палестину, активно сприяла здійснюваній сіоністами колонізації.

У грудні 1923 р. політбюро ЦК РКП(б) утворило комісію з вивчення питання про єврейську сільськогосподарську колонізацію; комісію очолив заступник голови РНК СРСР Олександр Цюрупа. 8 лютого 1924 р. комісія вирішила створити державний комітет із землевпорядження єврейських трудящих — КомЗЄТ. Його очолили Ю. Ларін і П. Смідович.

У радянських верхах навколо цієї ідеї розгорнулася боротьба. Проект масштабного осадження пролетаризованої єврейської людності на землю активно підтримали члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Троцький, Л. Каменєв, М. Бухарін. Висловилися за його масштабну реалізацію також нарком закордонних справ СРСР Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Проти виступили нарком землеробства РСФРР А. Смірнов, нарком юстиції УСРР М. Скрипник, секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг. На VІІІ Всеукраїнській партконференції (травень 1924 р.) останній заявив: «Ми не суперечимо проти утворення тої чи іншої республіки національної меншини, проте політичне питання єврейської республіки — спеціально зібрати євреїв у одне місце — не витримує ніякісінької критики».

КомЗЄТ розпочав переселення єврейської бідноти в північні райони Криму з прицілом створити в майбутньому національну республіку. Керівники кримських татар почали активно протидіяти його діяльності. Голова ЦВК Кримської АСРР Велі Ібрагімов став наполягати на альтернативному переселенні в Крим сотень тисяч татар, які переселилися в Туреччину та інші країни в ХІХ — на початку ХХ ст.

У січні 1926 р. з ініціативи КомЗЄТ політбюро ЦК ВКП(б) знову повернулося до питання про єврейську сільськогосподарську колонізацію. Цього разу для вивчення питання була створена комісія на чолі з М. Калініним. По доповіді Калініна політбюро ЦК прийняло постанову з дещо обережним формулюванням: «Тримати курс на можливість організації єврейської одиниці за сприятливих результатів переселення». Для колонізації виділялися вільні землі в Джанкойському та Євпаторійському районах Криму та в Приазов’ї. Незабаром президія ЦВК СРСР схвалила розроблений КомЗЄТом план землеоблаштування протягом 10 років 100 тис. єврейських сімей. У відповідь В. Ібрагімов закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях півострова.

Проект створення автономної республіки в північному Криму та в Приазов’ї не був реалізований, перш за все, через небажання дрібних торгівців і ремісників з єврейського середовища займатися сільськогосподарською працею. Навіть у Криму серед євреїв знайшлося зовсім мало бажаючих переселитися з міст і докорінно змінити свій спосіб життя. До того ж, цей проект втратив підтримку з боку держави, яка з березня 1928 р. почала розселення євреїв на берегах Амура в районі Біробіджана.

4. ЛІКВІДАЦІЯ КРИМСЬКОЇ АРСР

На відміну від росіян, українців та євреїв, переважна більшість кримських татар і німців проживали в сільській місцевості. Саме вони найбільше постраждали від насильницької колективізації сільського господарства, яка супроводжувалася голодом і депортаціями. Намагаючись ліквідувати небажані наслідки політики коренізації, сталінський режим почав репресувати національну інтелігенцію, у першу чергу — кримськотатарську. Якщо в Україні Кремль розгорнув репресії проти політичних діячів, які звинувачувалися в здійсненні «петлюрівської» українізації, то в Криму почалася чистка апарату від послідовників Велі Ібрагімова, спрямована на викорінення небажаних політичних наслідків татаризації.

За переписом 1939 р., чисельний склад 10 найбільших національних груп населення Кримської АРСР був таким:

                         тис. осіб              %

1. Росіяни        558,5               49,6

2. Татари         218,9                19,4

3. Українці      154,1                 13,7

4. Євреї             65,5                  5,8

5. Німці             51,3                  4,6

6. Греки            20,7                  1,8

7. Болгари        15,3                  1,4

8. Вірмени        12,9                  1,1

9. Білоруси         6,7                   0,6

10. Поляки         5,1                   0,5

11. Інші              17,5                   1,5

Всього 1 126,4 100,0

Під час війни з гітлерівською Німеччиною загальна чисельність населення Криму різко скоротилася. Його національний склад зазнав докорінних змін.

У серпні 1941 р. чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму близько 50 тис. німців, які оселилися тут здебільшого в часи Катерини ІІ. Формулювання звинувачення було на всіх одне: «пособництво гітлерівським загарбникам».

Під час окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв. Загинули практично всі, хто не зміг або не хотів евакуюватися. Разом з євреями знищувалися люди унікальної малочисельної національності — кримчаки. Нацисти відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм.

За постановами Державного Комітету Оборони від 11 травня і 2 червня 1944 р., були виселені кримські татари, а також болгари, греки й вірмени. Сумарна кількість висланих на спецпоселення в Узбекистані становила 238 тис. осіб.

У складі населення стали переважати росіяни та українці. Якщо раніше були об’єктивні підстави для територіальної автономії Криму, то тепер вони зникли. У червні 1945 р. Кримська АРСР була перетворена в область у складі РРФСР.

Депортуючи кримських татар та представників інших «небажаних» національностей з Криму, в Кремлі потурбувалися про те, щоб не залишилося слідів їхнього перебування й на географічній карті. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. було перейменовано 11 із 26 районів та їхніх райцентрів, які мали в назвах татарське або німецьке коріння — Ак-Мечеть, Ак-Шейх, Біюк-Онлар, Курман-Кемельчі, Карасубазар, Сейтлер, Лариндорф, Фрайдорф. Після офіційної ліквідації автономії кримські обласні організації представили на затвердження Президії Верховної Ради РРФСР клопотання про перейменування 327 населених пунктів. Фактично було перейменовано указом Президії Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 р. 333 об’єкти адміністративно-територіального поділу. На кінець літа 1945 р. серед назв 409 сільрад не залишилося жодної татарської.

5. ПЕРЕДАЧА КРИМУ УКРАЇНІ

Видатний український мислитель ХХ ст. І. Лисяк-Рудницький надрукував у 1956 р. в журналі «Культура», що видавався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав». Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Сталіна. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець — О. Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, в зв’язку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР.


Далі буде

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments