Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали люди й коні.
Леся Українка, українська письменниця, перекладачка, фольклористка, культурна діячка

Великий експеримент

До історії національного комунізму в Україні
20 листопада, 2008 - 00:00
«САНІТАР ІСТОРІЇ» / ФОТО СЕРГІЯ СТАРОСТЕНКА

Продовження. Початок у №№206,209

РОЗКОЛИ ЯК ГЕНЕРАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ

Складна ситуація в Україні вимагала від більшовиків лавірування і частої зміни своєї тактики.

Більшовики змушені все активніше виставляти себе поборниками прав українців, особливо в найзагрозливіші для існування радянської влади часи.

«Брати українці, — говориться у зверненні Ради Народних Комісарів, ВЦИК, ЦК РСДРП(б) та інших організацій до українських робітників, солдатів, селян, датованому 8 грудня 1917 року, — вас запевняють, ніби ми проти самовизначення України. Це брехня! Ми ні на хвилину не думаємо замахуватися на права України. Революційний пролетаріат один тільки зацікавлений, аби за всіма націями було забезпечено право на самовизначення аж до відокремлення». Проте ситуація швидко міняється. Центральна Рада завойовує собі дедалі більшу прихильність, і самого «права», на яке ніхто не має права, для агітації в Україні явно замало.

12 грудня верховний головнокомандувач М. Криленко проголошує: «Ми хочемо вільного в Україні життя українським робітникам і селянам. Ми обіцяємо вам повну свободу, ми разом із вами боротимемося за незалежну Українську республіку, але республіку таку ж, як наша, де вся влада буде в руках Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України».

Такі реляції летять в Україну щодня. І тільки використавши ідею української незалежності сповна, заливши кров’ю міста і села, знищивши всі опозиційні партії, більшовики приймуть резолюції, що «ідея» «самостійності» України... остаточно дискредитована в найширших трудових масах, що головним завданням партії є «боротися за об’єднання України з Росією на підставах пролетарського централізму в межах Рос. Рад. Соц. Республіки».

Проте таємне стане явним ще не скоро. Поки що практично одразу ж після падіння царського режиму в українських партіях, які очолюють національно-визвольний рух, відбуваються безперервні розколи, які стають генеральним феноменом політичного життя України того часу. Від партій, що сповідують ідею незалежності, соборності та самостійності, швидко відходять радикальні соціалістичні сили, сприймаючи марксистську платформу. Чимало з колишніх членів Української соціал-демократичної партії та Української партії соціалістів-революціонерів великими групами переходять на сторону більшовиків. Не можна сказати, що у них не було сумнівів щодо намірів Москви по відношенню до України, але вони щиро вірили, що, влившись у боротьбу за встановлення радянської влади в Україні, саме вони зможуть очолити державотворчий процес. Серед них по-справжньому яскраві непересічні особистості — Василь Еллан-Блакитний, Олександр Шумський, Григорій Гринько, Юрій Мазуренко. Навіть Перший Генеральний Секретар і Голова Української Директорії Володимир Винниченко іде у 1920 році з українського руху до більшовиків, навіть такий досвідчений політик, як Винниченко, на короткий момент повірив, що можлива Україна в союзі з Росією, комуністична, радянська — але все ж вільна, незалежна. Ілюзії Винниченка розвіялися всього за декілька тижнів, ілюзії боротьбистів, укапістів розтягнулися в часі аж до кінця. Трагічного кінця.

БОРОТЬБИСТИ

Боротьбисти — одна з основних течій національного комунізму. Вони вийшли з найсильнішої в Українській Центральній Раді і найпопулярнішої в Україні 1917 року партії. Після гетьманського перевороту на нелегальному IV з’їзді УПСР радикальна фракція на чолі з В. Елланом-Блакитним та О. Шумським отримала більшість і контроль над партійним органом «Боротьба». Старе керівництво та їхні однодумці відкололися і сприйняли назву УПСР (центральна течія). Лівацька група на чолі з Елланом-Блакитним розпочала внутрішню дискусію щодо питання, чи вони взагалі мають щось спільне з «націоналістичною», як вони вважали, — старою УПСР, а чи є новою партією, яка ставить перед собою завдання радикальної трансформації суспільства. Невдовзі вони офіційно прийняли назву УПСР (боротьбисти).

Члени цієї фракції назвали себе «боротьбистами» від назви своєї газети і швидко еволюціонували в окрему партію. Після неуспішної спроби отримати визнання більшовиків свого ревкому як уряду радянської України на V з’їзді у березні 1919 року вони вирішили підтримати ідею радянської республіки, але самостійної, зі своєю національною армією та іншими повноправними державницькими установами.

Спочатку боротьбисти обвинувачували інші українські партії в надмірному націоналізмі і тенденціях дивитися на українську незалежність як на самоціль. Вони виступали проти «штучних» кордонів між державами. Вони вірили, що не було ніякої причини для боротьби між трудящими Росії та України. Але боротьбисти також вважали, що з’єднання з радянською Росією повинно бути на основі рівноправності і що радянська Україна має бути українською, тобто продуктом української революції, й органічно пов’язаною з її силами. Для них було безсумнівним, що українська революція таки була і мала інший характер, інші специфічні тенденції, інших учасників і підтримників, ніж російська.

Після краху гетьманщини на чолі зі Скоропадським боротьбисти ставили перед собою завдання проголошення власної радянської України та української червоної армії на чолі з отаманом Григор’євим. Таким чином вони хотіли постати перед радянською Росією як доконаний факт. Але коли більшовики відмовилися від визнання боротьбистського ревкому, то не мали іншого виходу, як змиритися або починати воєнні дії проти радянської Росії. Вони зробили вибір на користь служби більшовикам. У березні 1919 року вони рухалися ближче до більшовиків, змінивши назву на УПСР (комуністи-боротьбисти) і звернулися з проханням визнати їх як членів КП(б)У. Московський центр категорично відмовився. Сам Ленін особисто примусив більшовиків України до прийняття участі боротьбистів в уряді; Ленін визнавав, що через вплив боротьбистів на селі їх неможливо ігнорувати. У 1919 році під час «п’ятаковщини», тобто режиму під проводом П’ятакова і Раковського, які були стовідсотковими національними нігілістами, боротьбисти були так званими тихими союзниками більшовиків. Навіть під час повстання під проводом колишнього союзника Григор’єва вони фактично працювали з більшовиками разом.

У серпні 1919 року, в найостанніші дні «п’ятаковщини», боротьбисти злилися з маленькою групою марксистських інтелігентів — «Лівих незалежників», які вийшли з УСДРП і на початку року сприйняли радянську платформу й привітали створення Української радянської держави. Та в травні цього ж року, коли незалежники разом з отаманом Зеленим виступили проти більшовицької окупації, маленька група членів відмовилася брати участь у повстанні, відійшла від партії і назвалася «Лівими незалежниками». Оскільки на той час боротьбисти були численнішою та впливовішою партією, можна було б вважати логічним просте входження незалежників до їхнього складу. Та боротьбисти вирішили використати ситуацію для того, щоб відкинути стару народницьку традицію УПСР і сприйняти марксистську ідеологію. Вони вірили, що таким чином доб’ються ідеологічної легітимності перед лицем світового комуністичного руху. Одночасно вони сприйняли ще нову назву — Українська комуністична партія (боротьбистів) — і послали Меморандум III Комуністичному Інтернаціоналу з вимогою визнати їх як повноправних членів.

7 серпня Олександр Шумський, який, будучи лідером боротьбистів, отримав у більшовицькому уряді посаду наркома освіти, запропонував проект декрету з національного питання Всеукраїнському Центральному виконкому (ВУЦВК), і 28 серпня боротьбисти подали поширений Меморандум Виконкому Комінтерну. З цих документів чітко видно, що таке боротьбизм та боротьбисти.

Перший документ «К разрешению национального вопроса» містив текст проекту Шумського та поширений вступ, який детально відкоментовував його. У памфлеті ставилася проблема підйому культурного рівня в національних формах: революціонери повинні перехопити в петлюрівців гасло «Культура рідною мовою», визнати і використати його. В документі було здійснено аргументацію в класичних марксистських формулах, що капіталізм несе відповідальність за систематичне уярмлення націй, а також за примусове невизнання недержавних народів. А тому буржуазна інтелігенція, куркулі, середняки і навіть відсталі частини робітничого класу об’єдналися навколо гасла національної незалежності, що наносить велику шкоду справі соціалізму. Тут же було дано позитивну оцінку позиції РКП(б), яка полягала у засудженні будь-яких національних привілеїв. Проте боротьбисти вважали, що це лише пасивний бік розв’язання питання. Активну відповідь треба зробити шляхом відзначення того доконаного факту, що оскільки культура, зокрема і національна культура, — це зброя класової боротьби, тож цю зброю необхідно використати у боротьбі за соціалізм. Це можливо тільки в тому випадку, коли недержавні нації отримають власний пролетарський авангард, який сприймає їхню національну культуру. У памфлеті більшовицька політика оцінювалася як зразок, як неможливо розв’язати національне питання. Роки примусової русифікації царатом зробили міста центром російської культури і фактично створили стіну національної культури між містом і селом. Коли настала революція, її керівники орієнтувалися на місто, службовці державного апарату були здебільшого вихідцями з середовища дрібнобуржуазної зросійщеної інтелігенції. Тих, хто знав мову й культуру села, було зігноровано, їхні сили підірвано. Практика концентрації влади в руках представників російського чи зрусифікованого міського пролетаріату фактично створила позицію привілеїв для російських національних форм культури. Тому, незважаючи на прекрасні слова про національну рівність, така політика фактично спричинила вибух національного антагонізму на селі.

Самого знищення національного поневолення, вірили боротьбисти, недостатньо. Потрібно якомога швидше піднімати культурний рівень менш розвинених національностей до рівня високорозвинених націй, щоб вони могли брати участь в соціальному житті на рідному грунті. Здавалося б, що це тільки логічне продовження російського комуністичного гасла національної рівноправності і це продовження неминуче має бути, щоб вихопити гасло національного визволення з рук «реакції», за яку вони вважали Директорію, шляхом отримання реальної рівності національних форм культури і відкрити широкий шлях для соціалістичного розвитку трудящих мас України.

Боротьбисти вважали, що соціально-економічні умови, які колись спричиняли русифікацію, знищені — але зовсім не знищено страшну спадщину русифікації. Була інерція життя, яка все ще робить українців відсталими, і радянська влада повинна зламати цю інерцію шляхом здійснення широкої та планомірної підтримки розвитку українських форм культури. Комісаріат народної освіти має бути лідером у одночасній боротьбі проти спадщини русифікації і проти ухилів до українського шовінізму. Він має перш за все виходити з того, що формальне визнання рівності саме по собі мало що значить. Сама держава мусить виконати завдання сприяння культурному розвиткові тих національностей, які є жертвами минулого безправ’я. Сам проект Декрету був фактично програмою сприяння українській культурі.

Аргументація боротьбистів, що зроблена 75 років тому, дуже складна і піднімає питання, які ще й досі не розв’язано. Якщо простої законодавчої рівноправності недостатньо і жертви минулого поневолення мають отримати активну допомогу, щоб їх зробити рівноправними, це також має імплікацію, що можлива дискримінація щодо тих, хто не несе відповідальності за минуле поневолення. Тобто існує загроза надання допомоги за рахунок інших. Фактично це було серцевиною майбутньої політики українізації. Цей памфлет є інтелектуальним її початком.

Другий документ під назвою «Меморандум Української Комуністичної Партії (боротьбистів) до Виконавчого Комітету ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу» — це від початку й до кінця марксистський документ, який мав на меті засвідчити, що боротьбисти є ортодоксальними та революційними марксистами, легітимними лідерами української революції, що саме вони мають найліпші шанси вести Україну комуністичним шляхом. Починається меморандум з висновків тих дій, в результаті яких відбулося злиття партій 6 серпня і прийняття назви УКП (боротьбистів) — організованого ядра українського комунізму, що був сформований з революційних елементів, які відкололися від УПСР та УСДРП, силою самого революційного процесу. Ці революційні елементи, як твердилося в меморандумі, керували українськими революційними масами і проти гетьманщини, і проти «буржуазної» Директорії. Нарешті вони з’єдналися в єдину партію, щоб об’єднати всі комуністичні елементи в Україні навколо єдиного центру. КП(б)У як обласний відділ російської комуністичної партії не може претендувати на вирішення таких складних завдань, позаяк вона настільки чужа щодо України, що неспроможна навіть визнати потребу українського центру.

Основна частина меморандуму — це деталізований аналіз української революції і несвідомих дій більшовиків, які перешкодили її розвитку, тому що в Україну більшовики посилали здебільшого кадри, які нічого не знали про Україну і особливості революційного розвитку тутешніх процесів. У меморандумі стверджується, що Україна — не Росія, вона має свої відмінності, особливості. Україна була і є особливим і значною мірою самостійним національно-економічним організмом, з власною структурою економічного життя і надзвичайно складною конфігурацією суспільних відносин. Це переважно сільська країна, де індустріальний пролетаріат становить максимум 15% населення. І оскільки всі зусилля було кинуто на організацію міського пролетаріату, дуже мало було зроблено щодо організації пролетарів та напівпролетарів села. Бідняки та середняки разом узяті — це значна більшість населення країни, які мають глибоко закорінені інстинкти приватної власності. Сама логіка подій диктує, що аграрна революція — неминучий наслідок економічної структури України. Тобто, щоб мати успіх, українська революція повинна базуватися на сільських пролетарях та напівпролетарях, ще несвідомих потреб соціалізму. КП(б)У, яка ненавидить усе сільське й українське, продемонструвала, що вона не може отримати підтримку від тих сільських елементів, які є ключовими для успіху революції. Слабкість і тимчасовість минулих спроб будувати радянську Україну пояснюється неспроможністю цієї партії грунтуватися на сільських та міських елементах, які за своєю класовою природою мали б бути найсильнішими підтримниками радянської влади.

Якщо ж тенденція КП(б)У відчужити селянство — це одна перешкода для радянської влади, то другою була її ненависть до самої української національності. Меморандум пояснює, що спроба КП(б)У базувати радянську владу лише на міських робітниках, культурно відчужених від села, не могла не перешкодити природньому курсу української революції. Довгий досвід національного поневолення та штучна русифікація зробили українців підозрілими до всього російського. Схильність самих більшовиків до русифікації навіть більше відчужила сільський пролетаріат від міського. Українську революцію могли очолити тільки ті, хто визнає національні форми української культури. Без культурної рівності для сільських пролетарських елементів, без визнання їхніх національних потреб та побажань не може зростати сільська пролетарська свідомість і свідомість необхідності соціалізму. Тільки справжня культурна рівність може захистити сільських пролетарів від контреволюційних гасел українських буржуазних націоналістів і це ставить запитання, якою радянською республікою Україна має бути. Боротьбисти вірили, що особливі соціально-економічні та національні риси України диктували необхідність встановлення тут власної, самостійної радянської республіки, органічно пов’язаної з українським селом, яка буде рівноправним членом майбутньої світової федерації радянських республік. Боротьбисти погоджувалися, що національне питання є тактичним, а не стратегічним, тому є тактичний сенс створити радянську Україну, яка може використати місцеві сили української революції. Саме тактичні помилки в національному питанні тільки ускладнили формування пролетарської свідомості у тих сільських елементів, які неминуче повинні бути мобілізовані для успіху революції. Помилки КП(б)У призвели до сфокусування уваги села на національному питанні, до того, що національне піднялося над питаннями класової боротьби. У меморандумі робиться висновок, що міжнародна боротьба революції з контреволюцією у світовому масштабі вимагає, щоб український пролетаріат став рівноправним членом міжнародного пролетаріату, а це своєю чергою потребує керівництва українським комуністичним центром, який би виріс з соціально-економічного і національно-культурного грунту України. Тільки боротьбисти могли сформувати такий центр.

Боротьбисти еволюціонували до таких поглядів непросто і, очевидно, під тиском обставин.

Далі буде

Джеймс МЕЙС
Газета: 
Рубрика: