Тоталітаризм обіцяє нам не стільки епоху віри, скільки епоху шизофренії.
Джордж Оруелл, англійський письменник і публіцист

Великий українець Володимир Різун

15 травня, 2008 - 00:00

Запропонований Інтером і Савіком Шустером телевізійний проект «Великі українці», навіть у варіанті остаточної десятки, викликає певне здивування, причина якого проста — відсутність чітких критеріїв, кого можна вважати українцем і кого можна вважати великим. А це привело до цілого ряду дурниць, на зразок зарахування до категорії великих українців Леніна, Голди Меїр, Михайла Булгакова і под. Навряд чи можна називати українцем людину, яка сама ніколи себе такою не вважала. І річ тут не в етнічному походженні, а в самосвідомості. Бути українцем, французом, іспанцем — це означає не чистоту крові, а схильність ототожнювати себе з відповідною нацією. Не знаю, наскільки могли б похвалитися «незамутненістю» українського походження В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов, але ці люди, безперечно, були українцями, бо не мислили себе поза Україною і українським народом. Цікаво, як відреагував би Михайло Булгаков, якби йому сказали, що він — українець? А Голда Меїр? Думаю, що трохи здивований був би й Микола Амосов, людина, яка прожила багато років в Україні, абсолютно лояльна до України, але яка не забувала своєї справжньої історичної Батьківщини. Що ж до Валерія Лобановського, то він належав до тієї категорії мешканців нашої країни, які визначали свою національність як «киянин», «одесит», «харків’янин» і подібне. Тобто тут визначення «великий» погано стикується з визначенням «українець».

На жаль, навіть до сотні персоналій, запропонованих паном Шустером, не ввійшла людина, яка дійсно є і великою, і українцем. Я маю на увазі уродженця Черкащини Володимира Богдановича Різуна. Його слава, хоч і неоднозначна, є справді світовою. Наш земляк у історіографії Другої світової війни здійснив те, що в астрономії зробив Микола Коперник — справжній переворот.

Ось уже 10 років із кафедр сотень університетів його проклинають і прославляють, спростовують і підтверджують, солідаризуються і відмежовуються. Написані сотні кандидатських і докторських дисертацій, безліч книг проти Віктора Суворова (псевдонім В.Б. Різуна), проведені сотні «антисуворовських» наукових конференцій. Але з Різуном відбувається те, що свого часу відбувалося з Мартіном Лютером. Чим більше його викривають і ганьблять, тим більш стрімко зростає число його прихильників, тим ширше розповсюджуються його ідеї. Різун один, а проти нього цілі полчища радянських і російських маршалів, генералів і адміралів, орди академіків і професорів, легіони журналістів, десятки високопосадових політиків. Але Різун — невразливий. Його атакує публіка, що сидить на найбільш секретних архівах (досить сказати, що величезна частина трофейних документів командування вермахту зберігається в місті Подольськ Московської області, РФ), що володіє необмеженими можливостями (аж до запрошення на «антисуворовський» «фронт» іноземних метрів, на зразок ізраїльського професора Габріеля Городецького), владою і впливом. Але похвастатися успіхами вона не може. Секрет перемоги над нею Володимира Різуна дуже простий і розкритий іншим нашим земляком, Михайлом Булгаковим, який стверджував: «Правду говорити — легко і приємно». До речі, сперечатися з Різуном-Суворовим можна лише на рівні загальних фраз, бо суперечки на рівні фактів із ним не витримує ніхто. Ця людина тримає в голові всі деталі бойового шляху всіх радянських фронтів, армій, корпусів, дивізій і бригад, прізвища і послужні списки їх командувачів, кількість і якість усіх типів радянських танків, літаків, артилерійських систем військових років. Його ерудиція і феноменальна пам’ять, бездоганне аналітичне мислення військового розвідника — приголомшують. А ще приголомшує колосальна захопленість історією останньої (дай Боже, щоб так і було) світової війни. Вражають творче натхнення і дослідницька пристрасть Володимира Богдановича.

Після 1945 р. затвердилася активно впроваджувана до масової свідомості концепція Другої світової війни, яку в її радянській іпостасі можна назвати сталінсько-хрущовсько-брежнєвською. Зрозуміло, в СРСР при кожному новому генсекові історія коректувалася з урахуванням настроїв нового вождя, але в основних своїх положеннях концепція зводилася ось до чого: всі 30-ті роки ХХ сторіччя відомий своєю феноменальною миролюбністю Радянський Союз будував заводи, плавив сталь, сіяв хліб, доїв корів і, незважаючи на вороже імперіалістичне оточення, ще й знаходив час, щоб співати, танцювати і встановлювати спортивні рекорди. Але в червні 1941 р. на Сталіна, який нічого не підозрював, «віроломно, без оголошення війни» напав Гітлер, і Радянський Союз, атакований агресором, вступив у війну, захищаючись від ворога.

Але Суворов-Різун із тисяч фактів отримав іншу, надзвичайно ясну й переконливу картину подій того часу. Суть її в тому, що Йосиф Сталін з моменту встановлення режиму особистої влади готував завоювання і комунізацію Європи. Незважаючи на убогість, відсталість, жахливі злидні населення, всі сили були кинуті на тотальну мілітаризацію СРСР і підготовку «великої визвольної місії», так би мовити, порятунку трудящих від ярма капіталу. Радянс ький режим, керуючись власними інтересами, брав найактивнішу участь у розв’язанні війни в Європі, розраховуючи вступити в неї в найвигідніший для себе момент і взяти під свій контроль увесь континент. Цей план був порушений Німеччиною, яка своєю агресією випередила на два-три тижні Червону армію, яка готувалася до кидка на Захід.

Контрконцепція Суворова- Різуна справила враження бомби, яка розірвалася. Звичні погляди, які встоялися, стали розсипатися прямо на очах. Сталінсько-хрущовсько-брежнєвське «вчення» про Другу світову війну демонструє свою неспроможність. Захищати його і далі за умов вільної наукової дискусії представляється все менш можливим.

Як написав російський історик і публіцист Дмитро Хмельницький: «Залишається суворовський варіант розвитку радянської історії, але погодитися з ним заважає багато що. Насамперед це означає перегляд — «ревізію» і канонізованих усталених післявоєнною політкоректністю поглядів на історію Другої світової війни. У тій її частині, де йдеться про роль Радянського Союзу. Зміна статусу сталінського СРСР з «жертви і визволителя» на статус «ката і агресора» важко дається навіть людям, що не відчувають симпатій до сталінізму. Навіть якщо вони — фахівці з історії СРСР. І тим більше, якщо вони — радянські фахівці з військової історії СРСР».

Концепція Віктора Суворова дійсно є фундаментальним відкриттям. Якщо, наприклад, про існування концтаборів в СРСР знали й до Солженіцина, до його «Архипелагу», знали всі, хто хотів це знати, то до Суворова-Різуна знання про підготовку сталінським СРСР агресії проти Європи було дуже в небагатьох людей, причому на рівні здогадів і прозрінь.

У Суворова йдеться вже не про гіпотезу, а про практично доведену наукову теорію. Як пише Дмитро Хмельницький: «Власне кажучи, з наукового погляду суперечку закінчено. Те, що Сталін готував напад на Німеччину влітку 1941 р., однозначно доведено М. Мельтюховим, В. Нєвєжиним, І. Павловою та цілим рядом інших дослідників. Доведено незалежно один від одного і на різному матеріалі. Доказів того, що Сталін готував країну 1941 р. не до агресії на Захід, а до оборони, ніким не знайдено».

Сам Володимир Богданович Різун так оцінив пропагандистсько-розвінчувальні кампанії, які проводяться проти його концепції: «Скільки конференцій не проводь, не піти від факту: сталінські людожери і головорізи, які винищили десятки мільйонів власних громадян, нікому ніякої свободи дати не могли. Просто тому, що не було їм резону вбивати свободу в своїй країні і тут же нести її сусіднім народам. Не було їм сенсу однією рукою заганяти своїх людей за ґрати і колючий дріт, а іншою — зривати окови з сусідніх народів. Навіщо їм було тримати своїх мужиків у колгоспах, а зарубіжних хліборобів нагороджувати землею і правом вільного творчого господарювання. Ніякі десятитомники не зможуть нікому довести, що орди комуністичних рабів... могли бути визволителями. Не могли! І не були. Просто тому, що не мали про свободу ніякого поняття. Просто тому, що результатом розгрому Німеччини стало небачене посилення вертухайсько-стукачеської влади у власній країні. І скільки не видавай популярних статей і книжок, не замазати того факту, що товариш Сталін вступив до війни союзником Гітлера, разом Європу ділили і краяли. Не увернутися нам від минулого, не відіпрати забризкані кров’ю мундири завойовників, не перефарбувати їх у радісні тони: 1941 року головні сили Червоної армії вступили у війну на окупованих територіях розтерзаних і підкорених сусідніх країн і 1945 року завершили війну окупацією, яку замишляли на вічні часи».

Зрозуміло, що такі заяви Суворова-Різуна викличуть люту реакцію його опонентів. Але на рівні фактів їм не буде чого заперечити. 1941 р. СРСР продовжив військові дії, початі ним у Європі 1939 р. нападом на Польщу та Фінляндію. А 1940 р. СРСР анексував Литву, Латвію, Естонію. Анексія мало відрізнялася від гітлерівської анексії Австрії та Чехії. А влітку 1941 р. величезна радянська армія, яка в декілька разів перевершувала вермахт за основними видами бойової техніки, армія супермілітаризованої країни раптом виявилася не готовою до війни і зазнала нищівної поразки. Адже в СРСР багато років лише тим і займалися, що готувалися до війни. Червень 1941 р. виглядає з позицій сталінсько-хрущовсько-брежнєвського «вчення» про Велику Вітчизняну війну дивним і нез’ясовним. Яке віроломство, якщо підготовку 4-мільйонної армії вторгнення в СРСР за визначенню приховати неможливо (куди сховаєш тисячі танків і літаків, десятки тисяч гармат, автомобілів і подібного), яка раптовість, якщо концентрація сил і засобів вермахту на кордоні СРСР була очевидною?

А як пояснити патологічний страх Сталіна перед «провокаціями» в червні 1941 р.? Не потрібно бути генієм усіх часів і народів, щоб усвідомити, що коли армія противника має наказ напасти — вона нападе, незалежно від того, будеш ти її провокувати, чи ні. Якщо ж вона такого наказу не має, ніякі провокації не примусять її розпочати військові дії. Офіціозна радянська концепція війни залишає масу дивацтв і нісенітниць, безліч фактів, які неможливо пояснити з позицій логіки і здорового глузду. В. Суворов же показує (і робить це вельми переконливо), що страх Сталіна перед «провокаціями» — це страх налякати об’єкт атаки, бо «батько і вчитель» був упевнений, що йому вдасться ударити першим. До речі, сам Різун-Суворов так визначає свій внесок до науки: «Правильність будь- якої теорії вимірюється її пояснюючою силою. Моя теорія роз’яснює багато що з того, що раніше поясненню не піддавалося. Прочитайте «Ледокол», і ви знайдете відповіді навіть на ті питання, які в моїх книгах не порушені. Моїм опонентам не потрібно мене ні викривати, ні розвінчувати. Їм потрібно знайти інше — просте, зрозуміле, логічне пояснення тому, що трапилося 1941року. Поки вони іншої теорії не вигадають, «Ледокол» буде продовжувати своє переможне плавання».

А російський вчений, доктор історичних наук Юрій Фельштинський так оцінив заслуги Володимира Богдановича: «Для вивчення проблематики початкового періоду Другої світової війни В. Суворов зробив більше, ніж уся радянська і західна історіографія. Він знайшов відповіді на дуже багато які питання, що десятиріччями нас мучили. Він дуже багато що пояснив, і пояснив, безперечно, правильно. Заслуга його неоціненна».

У СРСР Володимир Різун після втечі на Захід був оголошений зрадником і засуджений до страти. Російська Федерація, правонаступниця і продовжувачка СРСР, вирок залишила в силі, ще раз продемонструвавши вірність заповітам творців тоталітарної держави. Але як усе це стосується нас і нашої позиції щодо співвітчизника? Володимир Різун ніколи не зраджував Україну, ніколи не зрікався свого коріння, не обливав свою країну брудом, як це іноді, на жаль, роблять деякі українські громадяни. Україна не має ніяких підстав відмовлятися від свого сина. А його складні стосунки з деякими іноземними державами...? Так і в Івана Степановича Мазепи вони були складними, і в Симона Васильовича Петлюри, і в Степана Андрійовича Бандери, і в багатьох інших. Чи варто нам брати на озброєння чужі погляди та емоції? А наразі Володимир Різун, який уже відвідав Польщу і Естонію, не може приїхати на Батьківщину, оскільки, на відміну від Польщі та Естонії, ми навряд чи зможемо гарантувати йому безпеку, така ще ситуація в нашій країні...

Ну, а великих українців визначає, зрештою, історія, а не Савік Шустер і канал «Інтер». І в її списку великих місце для Володимира Богдановича Різуна, безперечно, зарезервовано.

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments