Чим ближче до 23 грудня — дня, коли має бути вирішена доля політичної реформи, тим голосніше звучить хор її супротивників. Хто не бажає вдосконалення системи влади шляхом перерозподілу владних повноважень, відомо. Це перш за все представники блоку «Наша Україна» та їхні прибічники. Впевнені в перемозі свого лідера, вони аж ніяк не прагнуть внесення змін до Конституції. Зменшення владних повноважень майбутнього президента в разі ухвалення запропонованих новацій їм ні до чого. Більше того — якщо глава держави обиратиметься не прямими виборами, а під склепінням Верховної Ради, як пропонується, шанси лідера «НУ» на перемогу виглядають не беззаперечними. Це, ясна річ, абсолютно не вписується в «наполеонівські» плани опозиціонерів.
За гучними гаслами й викривальними монологами про потурання демократичних засад, нехтування волею народу тощо приховується простий розрахунок: «Навіщо ділитися владою, коли можна взяти все?» Ясна річ, про ці маленькі хитрощі великих перегонів не варто здогадуватись виборцям, та й увагу політичних опонентів краще відволікти. А для цього вдатися до старих як світ, проте дієвих засобів політичного інтриганства у вигляді всіляких інсинуацій та містифікацій, що їх нині маскують модним терміном «політтехнології».
КУДИ ПОСПІШАЄМО? ЧОГО ЗВОЛІКАЄМО?
Скажімо, всім зрозуміло, що питання про внесення змін до Конституції має бути розглянуте парламентом не пізніше 23 грудня. Потім справжньої роботи годі чекати — почнуться новорічно-різдвяні свята. «Куди ми поспішаємо?» — обурюються опоненти, хоч зовсім недавно критику з їхнього боку викликала «бездіяльність» щодо політреформи.
Насправді ж ні про який поспіх, звісно, не йдеться. Процес реформування системи влади, нагадаю, триває вже півтора року. Прагнення прибічників конституційної реформи провести її до початку президентських виборів цілком обґрунтоване. Коли це не відбудеться на нинішній сесії (а процедура внесення змін до Основного Закону потребує двох сесій), то сподіватися, що до президентських виборів вдасться ухвалити всі необхідні рішення щодо реформи, мабуть, не варто.
Якщо попереднє ухвалення змін до Конституції станеться не зараз, а під час наступної весняно-літньої сесії, остаточне (з не менш як 300-ми голосами за реформу!) голосування має відбутися вже на осінній сесії, тобто в розпал президентської кампанії. Тож про серйозний розгляд парламентом будь-яких законопроектів, навіть доленосних і для країни, і для самої Верховної Ради, навряд чи йтиметься.
Ось чому на обговоренні та голосуванні питання про внесення змін до Конституції не пізніше 23 грудня наполягають представники парламентської більшості та їхні союзники. З тих самих причин прагнуть розвитку подій «без поспіху» опоненти політичного реформування. Яка з позицій візьме гору, стане зрозуміло вже скоро.
ЖОДНИХ ЗАСТЕРЕЖЕНЬ ЩОДО... ЗАСТЕРЕЖЕНЬ
Тим часом в арсеналі майстрів політичних інсинуацій з’явилася нова козирна карта. Активно мусуються й певним чином коментуються висновки Венеціанської комісії щодо наявних проектів політичної реформи. Газети відповідного спрямування зарясніли заголовками на кшталт «Європа проти української політреформи», записні парламентські оратори взялися на всі лади тлумачити висновки європейських експертів.
Цей досить об’ємний 18-сторінковий документ розповсюджено у Верховній Раді. Однак — на жаль, вкотре доводиться висловлювати занепокоєння з цього приводу — шановні колеги-депутати не надто переобтяжують себе рутинною роботою. Маю на увазі опрацювання законопроектів, навіть якщо йдеться про реформування Конституції, та інших документів, бодай і народжених у таких поважних інституціях, як Європейська комісія «За демократію через право» (повна назва Венеціанської комісії).
Цікаво, що найбільш ревно вправляються в якості тлумачів думки європейських експертів саме ті, хто особисто в засіданні Венеціанської комісії участі не брав (а присутні там були лише координатор парламентської більшості Степан Гавриш та голова профільного комітету Анатолій Матвієнко).
Насправді ж Венеціанська комісія, в цілому позитивно оцінивши прагнення реформувати систему влади й підтримуючи зусилля, спрямовані на зміцнення позицій парламенту стосовно Президента, висловила застереження в основному щодо трьох питань. Перше — щодо імперативного мандата, друге — щодо відміни безстрокового обрання суддів, третє — проти надання прокуратурі функції загального нагляду. Варто наголосити, що ці застереження європейських експертів не викликають застережень і в багатьох народних депутатів, найперше — правників.
Зазначу, що пропозиція стосовно імперативного мандата, який, за висловом європейських експертів, «закріпачуватиме» депутатів, і у Верховній Раді сприймається неоднозначно. Йдеться про законодавче закріплення положення, згідно з яким народний депутат, що пройшов у парламент за списком тієї чи іншої політичної партії (блоку), позбавляється достроково своїх повноважень в разі, якщо він не увійшов до складу відповідної парламентської фракції, вийшов або виключений з неї. Причому позбавлення депутатських повноважень відбувається за рішенням вищого органу, тобто з’їзду, партії, за чиїм списком обрано даного депутата.
Особисто я не вбачаю таку новацію юридично бездоганною, та й чимало керівників фракцій більшості без ентузіазму сприймають введення імперативного мандата. Натомість представники добре структурованих партій зацікавлені в зміцненні партійної дисципліни. Надто ті, хто постраждав від утрати «перебіжчиків». Беззастережно за імператив одна з найбільших і найвпливовіших у минулому фракція НДП, що втратила колишню велич разом з чи не трьома десятками своїх членів. За й комуністи, що боляче пережили вихід із своїх лав таких яскравих особистостей, як Олег Блохін і Михайло Потебенько, соціалісти й «бютівці», які також зазнавали відчутних втрат... Їх можна зрозуміти. Якщо людина погоджується на місце в списку політичної партії, то, відповідно, бере на себе певні зобов’язання, серед них — щодо дотримання партійної дисципліни. З другого боку, коли всенародно обраного парламентарія позбавлятиме мандата партійний форум, це викликає певні питання. Як і те, чи стане імперативний мандат очікуваною панацеєю. Словом, думки існують різні.
А от побоювання європейських експертів щодо перспективи зменшення обсягів суддівської незалежності внаслідок зміни їхнього безстрокового статусу на десятирічний більшість депутатів, на відміну від самих суддів, здається, не поділяє. Навпаки, це зараз багато з моїх колег занепокоєні виходом суддів з-під контролю. Якого саме — депутатського чи якогось іще, залишимо поза дужками. Натомість всередині парламенту чимало суперечок викликає положення стосовно повернення прокуратурі функції загального нагляду, як, зрештою, і все, що якось стосується прокуратури. До речі, щодо двох останніх положень. Досить спірними вважає їх і Конституційний Суд України, який у своїх висновках щодо законопроектів про внесення змін до Конституції також звернув на це увагу депутатів.
ПРИВІД, А НЕ ПРИЧИНА
Ясна річ, застереження Венеціанської комісії торкаються вельми важливих проблем і потребують уваги. Втім, найсуттєвішим, на мій погляд, є те, що в європейських експертів не викликали суттєвих заперечень положення законопроектів, які вважаються вузловими та спричиняють найбільший спротив з боку опонентів внесення змін до Конституції.
Наприклад, європейські експерти не вбачають загрози демократії та правам людини в пропозиції щодо обрання президента Верховною Радою. Ще б пак! У 9 з 13 країн-членів ЄС глав держав обирають саме члени парламентів. Дещо інше співвідношення існує в Раді Європи, але й там чимало країн-членів, де народ довіряє обирати своїх президентів парламентаріям.
Цілком зрозуміле прагнення членів Венеціанської комісії бачити остаточний документ таким, що цілком відповідає найвищим стандартам — як правничим, так і політичним. Проте ні для кого не є таємницею, що будь-яке парламентське рішення — це завжди компроміс, причому нерідко між полярними позиціями, тож за визначенням воно не може бути бездоганним. Надто, коли має бути підтримане конституційною більшістю парламенту. Тож недоліки, які зазначають європейські експерти, з’явились, так би мовити, вимушено, як спроба примирення різних бачень і пропозицій. Але можна тільки уявити, якою була б реакція «венеціанців», якби пропоновані зміни стосувались стратегічних питань, наріжних засад демократії! Нас би вже «моніторили», обговорювали, таврували ганьбою по всіх усюдах...
Отже, варто звернутись до реальних текстів, а не їхніх вільних тлумачень, щоб зрозуміти: Венеція — лише привід. Причину ж багатьох політичних парадоксів сьогоднішнього дня, зокрема й різноманітних інсинуацій, треба шукати на рідних теренах. Серед здобувачів головної посади в державі, що вже бачать себе на президентському олімпі.








