Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

Втеча від Iмперії

Післямова до відзначення 15-ї річниці референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України
12 грудня, 2006 - 00:00
1 ГРУДНЯ. 1991 РIК / ФОТО УКРIНФОРМ

1 грудня 2006 р. Україна відзначала важливу дату своєї найновішої історії: п’ятнадцятиріччя всенародного референдуму, що так переконливо підтвердив волю українців жити в незалежній державі, та п’ятнадцять років від обрання першого Президента України Леоніда Кравчука.

Щоправда, сказати «Україна відзначала» було б великим перебільшенням: країна, практично, ніяк не відзначала цей день, за виключенням чергових відписок у газетах і коротких сюжетів на телебаченні. Громадян значно більше цікавили тарифи на житлово-комунальні послуги чи політична битва за владу, що розгорнулася між «синьо-біло- червоною» коаліцією та «помаранчевими», аніж подія всесвітньо-історичного значення, яка призвела до остаточного падіння радянської імперії.

Звичайно, куди приємніше відзначати 24-те серпня: і день неробочий, і погода сонячна, і розваги у вигляді парадів та народних гулянь. Можна на Майдані пивка попити, попсу послухати й на феєрверк поглянути — ось і свято, вважайте, вдалося на славу.

Між тим, Перше грудня — дата набагато значущіша і ставлення до неї як з боку керівництва держави, так і «малих українців» має бути куди поважнішим. На жаль, перебуваючи в стані холодної громадянської війни, мріючи про винайдення алхімічної формули, поіменованої «національною ідеєю», занурившись у стихію побутових турбот, апатії, зневіри і розчарування, українці починають забувати про той високий урок єдності нації, що явив його нам референдум 1-го грудня 1991 року.

1. ЗА ЩО ГОЛОСУВАЛИ УКРАЇНЦІ?

Того дня були відкинуті вбік усі поділи, всі бар’єри — політичні, географічні, релігійні, національні, мовні — що існували в УРСР і старанно прищеплювалися комуністичним режимом упродовж десятиліть. Це була справжня мирна масова революція, вільне народне волевиявлення без використання грошового і адміністративного ресурсу. Майдан 2004 став своєрідним продовженням референдуму 1991 року, хоча й не таким всеохоплююче одностайним.

Народ, який ще у березні 1991 го підтримав єзуїтськуформулу А. Лук’янова про життя в «оновленому Союзі», вже через вісім місяців відвернувся від агонізуючого режиму, від Системи, що перебувала в стадії саморуйнації з непередбачуваними для громадян і світу наслідками.

Це була втеча від Імперії, спроба національного порятунку всіх без винятку громадян УРСР — незалежно від етнічного походження чи партійної приналежності. Думаю, що тут мали вагу не тільки раціональні аргументи, а й підсвідомі імпульси — генетична пам’ять про криваві діяння червоної імперії, страх можливих ядерних і неядерних конфліктів, бажання перечекати історичний шторм у власному домі, а не в химерній, сконструйованій фанатиками-утопістами споруді, яка розкинулась від Афганістану до Фінляндії.

Працюючи в США, я запитував багатьох людей — гарвардського професора-кремленолога, колишнього міністра оборони, відомого вашингтонського журналіста, колишнього посла в СРСР, впливових членів адміністрації і Конгресу США: чи думали вони про можливий розпад Радянського Союзу і про незалежність України?

Ні, не думали. Не враховували в своїх планах і прогнозах. Пол Кеннеді, автор знаменитої і мудрої книги «Піднесення і занепад Великих Держав», надрукованої за чотири роки до падіння СРСР, аналізуючи світову історію з 1500 до 2000 року, подав абсолютно хибний прогноз щодо збереження на невизначений час біполярного світу, поділеного між двома супердержавами — США і СРСР.

Тим більше, ніхто не передбачив, яку роль відіграє Україна у цій геополітичній драмі. Адже Україна здавалась як західним аналітикам — теоретикам, так і місцевим комуністичним практикам назавжди упокореною, безвільною «перевихованою» провінцією імперії, здатною лише на рекорди з виробництва зерна, цукрового буряка, м’яса і вугілля. Більше того — ряд прогресивних інтелігентів у Москві вважали Україну більш «радянською», «реакційно-правовірною», ніж імперський центр або його балтійські околиці.

Та що там Захід чи Москва! Я знаю десятки видатних діячів українського Відродження, які пристрасно мріяли про незалежність країни і водночас не вірили, що вирок історії щодо життєнеспроможності Радянського Союзу буде виконаний так неочікувано швидко, ще за нашого життя — 24 серпня і підтверджений 1 грудня 1991 року, як такий, що обжалуванню не підлягає.

У кожного, хто голосував «за» на референдумі, були свої, глибоко особисті причини — від ідеологічної ненависті до комунізму до утопічного бажання бачити Київ на чолі нової слов’янської імперії, подібної до Київської Русі. Але переважній більшості тих, хто прийшли на виборчі дільниці, були чужими ці історіософські мотиви. Біля сімдесяти процентів тих, хто голосував «за», вірили, що Україна з її багатими ресурсами та високим економічним і людським потенціалом, створивши незалежну державу, керовану не імперською Москвою, а «своїм» волелюбним Києвом, дуже швидко, якщо не моментально, майже автоматично перетвориться на процвітаючу державу і стане врівень iз передовими демократіями Європи.

Ось ця мрія, фантасмагорія, утопія, загальнонародна ілюзія, незважаючи на всю її наївність, і стала українською ідеєю в її чистому вигляді. Ті, хто тепер шукає нові хитромудрі формулювання, забувають, за що проголосувало 92% українських виборців: за незалежність, достаток, демократію, справедливість, європейський вибір.

І що б не казали ті залишки більшовиків, нащадків Сталіна, знущаючись (ось до чого, мовляв, довела вас ваша незалежність) над наївними українцями, які повірили в свою мрію, ми, українські демократи, твердо знаємо: народ не помилився і його не обманув основний інстинкт свободи. Ні страждання мільйонів українців, що жили у злиднях у роки після проголошення незалежності, ні розвал неефективної абсурдно-централізованої економіки і напівфеодального колгоспного сільського господарства, ні енергетичні труднощі не відмінили української мрії, а навпаки, зробили її ще більш актуальною і потрібною.

2. МРІЇ І ДІЙСНІСТЬ

Інша справа — як зреалізувала правляча еліта мандат народу на втілення в життя української мрії. П’ятнадцять років Україна тікає від Імперії, відчуваючи ззаду хрипке дихання її конвойних вівчарок, з тривогою спостерігаючи за шабашем, що все більш агресивно і відверто зчиняє преторіанська гвардія імперії в політичних цирках, на вулицях і площах українських міст. Імперія виступає вже в новій нафто-газовій, євразійській подобизні, де в контури червоної зірки вписанi: самодержавний орел, православний хрест та газпромівська засувка. Та принципи організації імперського простору лишилися незмінними: єдиний білий цар-вождь, всевладдя спецслужб, єдине казенне радіо й телебачення, де допускаються порнопрограми і не дозволяються вільні дискусії, єдина імперська мова, що заганяє місцеві «нарєчія» у підпілля.

П’ятнадцять років поспіль на наших очах відбувається ганебне дійство — імітація владою турботи про долю народну. Владою, яка свідомо відбирає в народу вагому частину належного йому валового національного продукту у вигляді справедливої зарплати. Владою, яка свідомо гальмує чесну конкуренцію, розвиток малого й середнього бізнесу, яка послідовно вирощує і випещує клан олігархів, які тяжкою народною працею зароблені багатства переправляють до офшорів, зміцнюючи чужоземні економіки.

Погляньте уважно на минулі п’ятнадцять років — і ви відчуєте себе свідками багатовікової історії України, тої сумної вітчизняної повісті, де високий дух і жертовний героїзм борються і здебільшого програють жлобсько-куркульській зграї продажних начальників, отаманів, гетьманів і гетьманчуків, бажаючих видерти собі ласий шматок з народного столу.

Згадаймо дійові особи останніх п’ятнадцять років — і ми зрозуміємо, чому розпалася Київська Русь, чому не відбулася козацька держава Б.Хмельницького, як програла Українська Народна Республіка; пригадаймо особисті стосунки Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, відновимо в своїй пам’яті «опереткове» оточення Павла Скоропадського. Який безсмертний алгоритм самоїдства й марнославства закладено в нашій історії та її персонажах!

І якщо за ці роки не збулися похмурі пророцтва ЦРУ та московських аналітиків про невблаганну загибель незалежної української держави — через рік, через два, через п’ять років після її проголошення — то тільки тому, що надзвичайно міцною і водночас еластичною виявилася внутрішня конструкція українського народу, і дуже сильним — небажання знову увійти до складу Імперії. Народ, який ніколи не любив і ніколи не довіряв ніякому начальству — ні старому комуністичному, ні новому псевдодемократичному — зберіг великий потенціал самозбереження: хоч би якою поганою була влада в Україні, але вона не така небезпечна, як влада імперська — далека, репресивна, холодно-безжальна, яка зневажає цих хохлів з їхнім салом та родючою землею. Навіть найдобріший народ не вибачає презирства і зверхності. Опускаючи до урн бюлетені, виборці пам’ятали — хто організував Голодомор, пам’ятали сибірські табори, брязкіт ядерної зброї, окупацію інших «дружніх» країн.

І доки житиме ця генетична пам’ять, Україна добровільно не повернеться до імперії.

3. СПОГАДИ І ПОРІВНЯННЯ

Та все ж річницю референдуму відзначили: 1 грудня 2006 р. в Українському домі вшанували першого президента України Леоніда Кравчука. Прийшли ті, хто дійсно розуміє, ким для української історії є Леонід Макарович. Виступали його соратники, колишні прем’єр-міністри України В.Фокін та Є. Марчук, колишні народні депутати і міністри, дипломати і громадські діячі. От тільки привітань на адресу Л. Крачука від другого і третього президентів України чомусь не поступило. Забули, мабуть. А шкода. Бо в порівнянні з тими, хто прийшов до влади після нього, Леонід Макарович залишиться справжнім демократом — людиною мудрою, толерантною, обережною, далекоглядною; як справжній український патріот, Л. Кравчук першим відчув підземний гуркіт того землетрусу, що зароджувався в надрах СРСР і міг знищити його народ. Біловезька Пуща стала вершиною його життя — бо сама Росія в особі Б. Єльцина не змогла б, а головне — не захотіла б зруйнувати прогнилу імперську будівлю. П’ятнадцять років тому Л. Кравчук здійснив справжній подвиг: він ризикував власним життям, піднявши руку на незворушно-несхитні, як здавалось, підвалини імперії; взамін він спізнав усю силу ненависті недавніх комуністичних друзів, тих, хто жив за законами злодійської зграї, яка не прощає нікому, хто став на шлях істини.

Другим злетом Л. Кравчука стало його рішення піти на дострокові вибори, не застосовувати адмінресурсу в ході виборчої компанії, відмовитись від будь-яких сумнівних силових рішень і демократично передати владу Л. Кучмі.

Пам’ятаю, як розгубилося оточення Л. Кучми, коли Президент США Білл Клінтон під час візиту до Києва у 1995 році попросив організувати коротку зустріч з Л. Кравчуком, щоб потиснути руку людині, яка вперше (і чи не востаннє) в історії країн СНД добровільно передала владу своєму демократично обраному наступнику. В команді Л.Кучми відразу після приходу до влади спрацював типово радянський синдром: знищувати, якщо не фізично, то морально, своїх попередників. Звинувачуючи спочатку Л.Кравчука в усіх гріхах, Л. Кучма згодом зрозумів, що ті ж самі проблеми обсіли його, що він опинився в лещатах тих самих об’єктивних обставин, як і перший Президент — і змінив гнів на милість.

Цей синдром пошуку ворогів у стані попередників не оминув і В.Ющенка та його «любих друзів» і знову розцвів махровим квітом сьогодні, коли команда В.Януковича бульдозерно змітає на своєму шляху представників «чужої» команди. Демократ Б.Клінтон не побоявся призначити міністром оборони США сенатора-республіканця У.Коена: в українському сучасному політикумі запанував протилежний принцип — розбрату і реваншу, пошуку «ворогів народу», над якими треба чинити розправу і всіляко принижувати. Ви собі можете уявити, щоб міністра закордонних справ (людину номер «два» чи «три» в державній ієрархії західних країн), ще недознятого зі своєї посади, брутально, по- жлобськи, по-пацанськи не пускали на засідання уряду? Чи можна повірити, що ці люди хочуть йти до Європи? Хто ж їх пустить туди?

Принцип тотального політичного знищення попередників, що вкорінюється в житті України, становить надзвичайно небезпечний прецедент і є винятково шкідливим для держави, яка страждає на брак кваліфікованих кадрів.

П’ятнадцяту річницю референдуму згадали також на міжнародному круглому столі «Рух уперед, погляд у минуле», організованому Посольствами Канади і Польщі та Дипломатичною Академією України: адже тільки референдум відкрив Україні двері до міжнародного співтовариства. На круглому столі згадували, як на другий день після референдуму Польща і трохи згодом (на чотири заледве години пізніше) Канада першими оголосили про дипломатичне визнання незалежної України. Будучи свідком і учасником цих подій, я пам’ятаю, яке доленосне значення мали для нас ці перші міжнародні визнання України. Неможливо переоцінити значення цих жестів: і Польща, і Канада зробили в 1991 році і роблять сьогодні все, щоб вивести нас з імперського простору, приєднати до світових процесів.

З блискучою і гіркою промовою на конференції виступив екс прем’єр- міністр, екс-міністр оборони України Євген Марчук, який звернувся до уроків минулого. На питання, чому розвалився Радянський Союз — могутня імперія, що мала потужну правлячу партію і сильний репресивний апарат — Є. Марчук дав свою відповідь: національна ідея вийшла «на перший план і знищила пролетарський інтернаціоналізм». Заслугою Л. Кравчука було, на думку Є. Марчука те, що перший президент, маючи значний державний досвід, не пішов на поводу в радикалів — лівих і правих. Принцип Л. Кравчука — «рухатись поміж крапельками (дощу)» спрацював в екстремальних умовах набагато ефективніше, ніж будь-які різкі провокативні рухи. Ні комуністичні фундаменталісти, ні націонал-радикали не мали шансів на державотворчий успіх за умов, що склалися в 1991—1992 роках.

П’ятнадцята річниця референдуму спонукає до широких роздумів щодо ролі й долі України в світі та щодо порядків, які панують усередині держави. Народ, який вдихнув повітря свободи на Майдані-2004, який знову, як і в 1991 році, підпав під чари власних ілюзій і сподівань, ще довго не вибачить зради «помаранчевим», їхнім головним шоуменам на майданній сцені. Запам’ятає надовго, що саме вони спаплюжили найсвітліші мрії, сподівання на справедливість. Суспільство розуміє, що саме політична імпотентність, відсутність твердої державницької волі, розсвареність й дріб’язкова боротьба за владу і гроші, а не за Україну, стали причиною того, що «помаранчеві» власними руками відкрили скриньку Пандори, бездарно програвши синьо- біло-червоним: завдяки безпорадності й неспроможності майданних вождів Україну знову накрила каламутна хвиля контрреволюції, гаслом якої став тотальний мстивий реванш, запровадження атмосфери «полювання на відьом». Суспільству знову нав’язують старі імперські міфи, почуття меншовартості. В моду знову увійшло провінційне холуйство перед Кремлем, куди переможці їздять на регулярні звіти та інструктаж, як їхні попередники їздили колись до ЦК КПСС і РадМіну — вибивати кошти і узгоджувати кадрові питання.

У повітрі зависла передгрозова атмосфера повзучого державного перевороту, сповзання до авторитаризму, кардинальної зміни курсу внутрішньої і зовнішньої політики, відходу від демократичних завоювань суспільства.

Як і всі тимчасові, невпевнені у собі політичні вискочки, «переможці» намагаються переконати суспільство у тому, що вони прийшли до влади надовго, якщо не назавжди. За прикладом кремлівських вождів брежнєвського розливу, вони повертають до влади найодіозніші, найскомпроментованіші постаті — щоб створити ілюзію стабільності, незмінності свого панування. Просто дивом даєшся, навіщо їм це? Адже в демократичних країнах будь-який скомпрометований діяч відкидається безжально правлячою партією і негайно замінюється на нову «чисту» персону. Бо головне — імідж партії, а не доля окремого сучого сина.

На шістнадцятому році після референдуму треба голосно сказати: Україна в небезпеці! І чим скоріше запрацює механізм парламентсько-коаліційних змін, запроваджений авторами поправок до Конституції України, тим краще буде для країни: тим меншим буде адміністративний тиск на реальну економіку, яка, як показав досвід, навчилася непогано працювати без урядових вказівок, тим більш обережними в своїх словах і діях будуть наступники — ті, хто прийдуть на зміну «помаранчевим» і «біло-синім». В Україні має працювати не примітивна і провінційна копія імперської моделі, а система динамічної рівноваги, яка враховуватиме інтереси різних частин країни, а не одного клану, злютованого спільним хижацьким рефлексом.

Свого часу Є.Марчук у книзі «П’ять років української трагедії» (1999) — писав, що певній категорії осіб, призначених на високі посади, створюються всі умови безкарності. Така людина стає цілковито «своїм», пов’язаним і «контрольованим». Автор зауважував, що такий тип «пов’язаності» є притаманним кримінальному світу.

Тупа самовпевненість влади, переконаної у своїй безкарності, є фатальною для держави і суспільства. Чим швидше вона піде зі сцени, тим краще буде для України.

4. ПОПЕРЕДНІ ВИСНОВКИ

Невже даремними були п’ятнадцять років, що проминули від грудня 1991? Невже марними були всі сподівання тих, хто голосував за незалежність?

Ні. Ми стали іншими, невпізнано змінилась Україна, змінився світ. Те, що розігрувалось колись у рамках всесвітньої кривавої трагедії (історія України в складі імперії), сьогодні нагадує трагікомічний фарс у виконанні провінційних акторів.

Насправді ж Україна відбулася як незалежна держава, їй вдалося-таки втекти від Імперії досить далеко:

— уперше в багатовіковій історії України з’явився такий потенційно потужний механізм захисту національних інтересів, як держава, суб’єкт міжнародного права, визнана світовим співтовариством. Проблема лише в розумному використанні державних можливостей;

— уперше Україна почала визначати власні національні та геополітичні цілі, а не брати пасивну, нав’язану згори участь в імперських іграх володарів «юго-западного края»;

— уперше з’явилась не лише теоретична, а й практична можливість послідовного, державно спрямованого творення української політичної нації. Як казав В. Липинський: «Лише в окремій державі Українській можна перетворити малоруське плем’я в українську націю… Ми хочемо Української Держави обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі»;

— уперше створено умови формування української політичної еліти, відданої ідеї державності та європейськості. Вже сьогодні маємо потужний державно-інтелектуальний потенціал у лиці високоосвіченої молоді, справжніх євроукраїнців, яких треба рішуче вводити у владу.

Уперше за сотні років в Україні не саджають і не карають людей за любов до своєї вітчизни, за самостійну думку, за відданість європейським цінностям — і незабаром кількість таких громадян переросте в нову якість.

Мені можуть сказати, що далеко не все, зазначене вище, реалізоване в Україні.

Це так, але багато що за ці п’ятнадцять років усе ж таки вдалося зробити. Погляньмо на старі фото і телезаписи того часу, згадаймо, якими ми були в 1991 році, перебуваючи в ізоляції (прикордонній, транспортній, інформаційній та іншій) від Європи, уявімо вулиці наших міст, магазини, кав’ярні, інтер’єри наших квартир, і передовсім — наші уявлення про себе і світ п’ятнадцятирічної давнини — і ми зрозуміємо, як далеко пішли з того часу. І головне наше відкриття: ми зрозуміли, що влада упродовж цих років — за незначними винятками — була гіршою за народ, інтелектуально убогішою, морально недорозвиненішою. Що саме влада гальмувала наш розвиток, наш рух до процвітання. Не в упровадженні чесного урядування, не в економічному прогресі, а в масштабах розкрадання народного добра влада перевершила всі можливі рекорди.

Першого грудня 1991 року серед іншого народ голосував за Очищення. Майдан з новою силою продовжив цей могутній, нестримний процес. Хоч би хто і як тимчасово гальмував цей процес — Очищення гряде. А з ним — і остаточне звільнення України від похмурих химер Імперії.

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України, директор Центру глобальних і регіональних досліджень Києво-Могилянської академії
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ