Як Україна ганьбилася в Європі
Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ, "День"
Україна поки що залишилася повноправним членом Ради Європи, а Бориса Олійника навіть було обрано віце-головою парламентської асамблеї. Щоправда, це ще не свідчить про високий особистий авторитет поета-комуніста у Страсбурзі. Тут жорстко дотримуються принципу ротації керівних кадрів, і нині просто дійшла черга голови української парламентської делегації стати віце-спікером.
Попри те, що повноваження українських депутатів все ж таки було підтверджено, кількагодинні слухання завдали і так надто невисокому престижеві України в Європі серйозного удару. Проблема з невиконанням Києвом своїх зобов'язань не була б такою гострою, якби не був такий несерйозний, непрофесійний підхід усіх гілок влади до цієї проблеми, якби не була така неузгодженість їхньої роботи.
Україна, якщо вірити заявам президентської та судової гілок влади, не здійснювала смертних вироків від березня 1997 року. Президент Леонід Кучма не відхилив жодного клопотання про помилування з осені 1996 року. Але попри те, що Україна (саме держава Україна, а не парламентська делегація, яка представляла її у Страсбурзі) в січні минулого року взяла на себе зобов'язання негайно припинити виконання смертних вироків, - страти тривали.
Міністр юстиції Сюзанна Станик, яка терміново приїхала до Страсбурга "рятувати ситуацію", просто із здивуванням сприйняла запитання кореспондента "Дня": хто ж конкретно має відповідати за те, що Київ порушив свої зобов'язання. Із слів пані міністра випливає, що після того, як клопотання про помилування було відхилено Президентом (до листопада 1996 року), минуло кілька місяців до виконання вироку і ніхто вже не в змозі був зупинити цю безособову машину.
Одна із причин негативного ставлення до України, яке сформувалося в багатьох європарламентаріїв, та, що виконавча влада в Україні, знаючи, що зобов'язання не виконуються, просто зробила інформацію про виконання смертних вироків державною таємницею. І те, що питання нині, в січні, постало так гостро, значною мірою було спричинено тим, що повноважна представниця парламентської асамблеї Рената Вольвент із Ліхтенштейну під час свого візиту до Києва так і не одержала списку страчених і дат виконання вироків. Вольвент прямо сказала у своїй доповіді, що київські урядовці "пустили її по колу": Станик заявила, що вона як міністр юстиції не має жодної інформації про це і направила її до Міністерства внутрішніх справ, ті - до Верховного суду, а суд - знову до МЗС. Обурення багатьох євродепутатів викликала кулуарна інформація, що український міністр юстиції протримала повноважну представницю Ради Європи у своїй приймальні кілька годин.
Пані Станик нарешті особисто привезла до Ради Європи список із прізвищами страчених. Але зробила вона це пізно ввечері 26 січня, напередодні розгляду питання про повноваження української делегації на пленарному засіданні асамблеї. До того ж у цьому списку є тільки дев'ять прізвищ. Це в той час, коли Україна вже визнала, що із січня 1997 року було страчено 13 осіб. Отож, як зауважив кореспондентові "Дня" депутат Євген Мармазов, якщо виявиться, що привезений Станик список є неповним, тобто що Україна знову надає неправдиву інформацію, Київ уже ніщо не врятує.
Узагалі, в перемоги багато батьків, а поразка завжди сирота. На початок сесії, де повинно було розглядатися таке важливе для України питання, із 12 членів нашої делегації до Страсбурга приїхало лише 5. Прогнози в багатьох випадках були невтішні. Якби рішення було негативним, частину відповідальності депутатам довелось би брати на себе.
Парадоксом виглядає те, що інтереси України в комітетах і кулуарах асамблеї, окрім Володимира Яворівського, обстоювали лише четверо "лівих": Олійник, Мармазов, Анатолій Раханський та Іван Чиж. Адже "ліві" свого часу фактично виступали проти вступу України до Ради Європи, намагаючись пов'язати це питання із вступом до Міжпарламентської асамблеї СНД.
Виступаючи на сесії, Раханський сказав, що з українськими парламентаріями в комітетах асамблеї розмовляли як зі школярами, які зробили шкоду. І слушно, додав депутат.
Страсбург
