Тетяна КОРОБОВА, «День»
Чотири фракції об’єдналися «за інтересом» і ввели декого із спостерігачів
у стан жаху — ну так, немов вони свято вірили в лелеку та капусту, а їм
раптом показали, від чого і як насправді діти з’являються. «Як це, як це,
вони грають з Президентом у його гру?» А питання не в тому, хто грає в
чию гру, а в критеріях оцінки. Якщо Олександр Мороз, сильний і обачний
політик, «грає» з Павлом Лазаренком у перспективну, але поки що не публічну
гру «ким бути?» — це начебто тактика. Якщо комуністи готові цілуватися
із самими «громадними» компрадорами — це начебто ситуативне злиття інтересів.
Політика, добродії-товариші. Для цілковитої точності — українська політика.
Але варто було чотирьом фракціям гласно, відверто заявити про свою позицію
щодо блокування виборів спікера до пакетного рішення, обгрунтувавши її,
чим могли і як зуміли, — їх мало хто зрозумів. Якщо не рахувати «семиденного»
Долганова, який оголосив у недільній телепрограмі, що в парламенті народився
«справжній центр». Що так само правильно, як віра «четвірки» у можливість
пакетного обрання керівництва парламенту. Але й пасивно чекати, доки ліві,
взявши ініціативу, розсадяться на всі керівні крісла у комітетах і комісіях,
розділивши їх з «Громадою» і, в крайньому випадкові, з НДП — чи це політично
грамотно, тактико-економічно вигідно і стратегічно далекоглядно?
Звісно, логіка кульгає, коли наводять аргумент на кшталт «у лівих немає
більшості, тому нехай спікером буде центрист». Ніби «центристи» — це не
ті, хто програв вибори лівим, а щонайменше лауреати, які здобули звання,
що дають право на пільги. Інша справа, що лівих, котрі справді не мають
більшості, треба було посадити за переговори. І пиху злегка збити, і про
правила мирного співіснування домовитися, і поторгуватися — одне випливає
з іншого. Заразом, можливо, обговорити цікаву ситуацію: володіння «Громадою»
золотою акцією, яка визначає на сьогоднішній день, в умовах приблизної
рівності сторін, результат будь-яких торгів. Тому торгуватимуться з «Громадою»
і умовно ліві. І пояснити, що мета структуризації не в тому, аби прийшли
ліві й диктували умови, а в тому, що вісім лідерів фракцій сиділи й домовлялися
у пошуках компромісу. І умовно праві, бо саме вона виявилася в умовному
центрі, якщо, звичайно, так визначити відсутність будь-яких стійких ознак,
що характеризують ідеологію, принципи тощо. І заяви про те, що в другому,
«серйозному» турі в боротьбу за спікерське місце включиться Павло Іванович,
тільки підтверджують припущення про те, що «Громада» віддаватися за дешево
не збирається. На це, можливо, працюють і дивно супердемократичні ігри
всередині «Громади», коли Юлія Тимошенко, наприклад, з трибуни заявляє
про необхідність імпічменту Президенту, що відразу ж, не відходячи від
каси — тобто від преси, дезавуює Павло Іванович. Тобто нібито «так», каже
нам у широкому сенсі «Громада», але за певних умов — «ні».
Залишилося дожити до вівторка і дізнатися умови: скільки коштує «громадний»
апетит? І не можна засуджувати «Громаду» за те, що вона намагається використати
свою перевагу, лівих — за те, що вони намагаються використати «Громаду»,
а альянс «чотирьох» за те, що він намагається використати Президента і
змусити лівих зважати на себе і з урахуванням наявних інтересів. Усі грають
з усіма.
Тут, щоправда, про країну — жодного слова. Але вона, на щастя, й ні
до чого: периметр арени обмежується «бермудами» — парламент-адміністрація
Президента — Кабмін. Або АП-Кабмін-парламент. Як кому до вподоби.
Проте існує одна заковика. Якщо раптом «заблоковані» ліві пригадають,
що не можна поступатися принципами, і підуть з торгів, надавши можливість
(і навіть голоси) всьому різнобарвному центру на чолі з НДП обрати своє
керівництво парламенту і сформувати свій уряд. І зможуть відтак чекати
з дитячою безпосередністю на червнево-липневий обвал, що всі його пророкують,
який уже ніяк не потягне на «болгарський варіант» через відсутність у влади
яскраво виражених «родимих плям комунізму». Антиболгарський варіант з таким
самим результатом — простий, як правда. Або гільйотина. І треба думати,
що, в разі чого, у тих, хто прийде на зміну тим, хто піде, проблем з більшістю
не буде...
Якщо, звісно, гарант Конституції не скористається моментом всенародного
гніву (організація його випробувана в Одесі і на Держтелерадіо — «Даєш
президентське правління!») і не проведе під шумок референдум про зміни
в Основному законі, коли питання «той» або «не той» парламент стане для
Президента неістотним. А втім, проробити це все-таки набагато зручніше,
якщо суворо боротися саме з лівими, причому «червоними»: світ реагує спокійніше.
Коли, виходячи з цього, подивитися на дії «четвірки», а відтак на результат
голосування за лідера Компартії Петра Симоненка, якому не вистачило лише
передбачуваних голосів частини НДП, яка підконтрольно не брала бюлетені
через спільні зобов’язання, то осмислити те, що сталося, не дуже важко:
якби не було блокади, то, можливо, уже був би червоний спікер. Але процес
не завершений, Президент може дещо зрозуміти — адже це навіть не преферанс,
а самісінькі ази... І тоді шанси компартійного лідера знов зростуть, а
шанси парламенту — навпаки. І це, можливо, єдиний цінний аргумент, чому
варто було б саме центристові покерувати парламентом, а всім разом сформувати
коаліційний уряд.
При цьому, звичайно, треба врахувати обставини, що хвилюють багатьох
і через різні причини: саме тоді, швидше за все, Олександр Мороз стає кандидатом
у Президенти. Через відсутність вибору.
Розхожа ідея про спікерське крісло як про катапульту в головний кабінет
на Банківській безпідставна не тому, що практично не має коректного аналога.
І не тому, що в тих економічних умовах, у яких проходитимуть президентські
вибори, рейтинг глави парламенту навряд чи буде вищим за рейтинг діючого
глави держави. І навіть не тому, що Мороз-спікер — тим паче не герой нашого
народу порівняно з тією ж харизматичною «народною улюбленицею» Наталією
Вітренко, з якою йому належить воювати на одному електоральному полі.
А тому, що коли проаналізувати висловлювання самого Олександра Олександровича,
а ще краще його соратників за Соцпартією, виходить, що головна мета його
політичного життя — парламентська республіка, де у Президента такі повноваження,
що навіть англійська королева порівняно з ним виглядає, як Попелюшка —
невтомна трудівниця і клопотуха. Тому можна припустити, що Олександр Мороз
хоче бути зовсім не Президентом, а саме головою Верховної Ради, яка увійшла
б в історію розвитку парламентаризму в Україні не часом перебування, а
зміною державного устрою.
Можна визнати цю позицію, м’яко кажучи, як суперечливу. Можна уявити,
що у кандидатів у Президенти (і тих, хто є, і тих, хто буде), а також їхніх
прихильників абсолютно інший погляд на цю проблему, відповідні аргументації
і гідні уваги резони. Але боротьба Кучми зі спікерством нечервоного лівоцентриста
Мороза показує Президента як відчайдушного оптиміста, який не має сумніву
у власній перемозі на наступних виборах. Інакше довелося б припустити,
що Леонід Данилович глибоко стурбований тим, як би котрийсь із його суперників,
який здобув перемогу, не виявився б при владі, понад усі сподівання, з
дуже й дуже обмеженими повноваженнями. Навіть якщо це «Жириновський у спідниці».
Тільки не треба про країну. Вона тут, знов-таки, ні до чого.
