Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Які принципи важливіші для Руху?

Розкол у Русі можна подолати. Об'єднуватися не обов'язково
14 липня, 1999 - 00:00

Поглянемо на нинішню ситуацію з позицій інтересів національної ідеї. Демократична політична культура передбачає прагнення до конструктивного розв'язання конфлікту. Отож, враховуючи, що на базі Руху фактично діють самостійні політичні сили з дуже близькими програмними цілями, потрібно знайти правильний тон та відповідний мотив і перейти від політики міжпартійної конфронтації до співпраці. У обох частинах партії є гідні люди, котрі довели свою відданість інтересам України: в обох половинах є тисячі рядових прихильників, для яких вірність національній ідеї є не тільки словом. Тому потрібно розглядати обидві сторони як союзницькі сили з близькими цінностями зміцнення незалежності України, відстоювання національних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці, які відрізняються своїм баченням засобів вирішення загальної задачі, кадровим складом лідерів і власною політичною історією.

Потрібно відмовитися від спроб знищити протилежну сторону. Річ не лише в юридичних тонкощах. Легітимність партії має не тільки правову, але й психологічну основу. Важливо, чи визнають члени партії правомiрність своїх лідерів? Без сумніву, визнають. І анулювати психологічну основу легітимності кожної з половинок Руху в умовах правового нігілізму наших громадян суд не зможе.

Як не дивно, розкол посилив енергію партії, активізував діяльність як рядових рухівців, так і лідерів. Прагнення укріпити свої позиції примусило обидві сторони розвернути бурхливу кампанію із залучення нових членів. У процесі розколу партії начебто відірвали голову: найбільш інтелектуальні й творчі, з високим політичним статусом члени партії залишили її, утворивши своє партійне співтовариство. Але й ця від'єднана голова залишилася без тулуба — основної маси відданих національній ідеї рядових членів партії. Неповноцінність обох половин стала негайно компенсуватися процесами політичної регенерації: у «тулуба» почала відростати нова «голова», а у колишньої «голови», яка від'єдналася, почав відростати «тулуб».

До обох половин партії приєдналися раніше пасивні прихильники. Соціальна і політична база Руху, якщо розглядати сумарний об'єм обох половин, розширилася. Із костенківською частиною Руху почали співробітничати політичні сили, які не стали б цього робити раніше. І старий Рух посилився за рахунок нових союзників.

Треба максимально використати цей несподіваний наслідок розколу в інтересах усього національно-демократичного руху. Історія не пробачить тим політичним діячам, які, нехтуючи стратегічними інтересами нації та держави, захопилися амбіціями і тактичними міркуваннями. Конфлікт треба вирішувати конструктивно, зміцнюючи національно-демократичний компонент політичного поля, а не деструктивно, знищуючи прихильників цього конфлікту. Найважчим є формування точки єднання. Не треба прикладати зусилля для об'єднання Рухів, спроба це зробити може принести політичну смерть, а треба перейти від політики конфронтаційної агресії до співпраці двох самостійних політичних сил, ідентичних за своєю ідейно-політичною основою.

На перший погляд, на поверхні явища причиною розколу багатьох українських партій є амбітність партійних лідерів, які не поділили владу. Однак, на наш погляд, є більш глибокі причини, що випливають із внутрішніх властивостей сучасного українського суспільства. Наша країна вирішує нині проблеми трьох стадій суспільного розвитку: традиційної, стадії модернізації і постмодернізації. Те, що ми називаємо національним відродженням, — це проблема традиційного суспільства. Ідеологія Руху істотною мірою містить цей компонент. Проблема набуття Україною статусу європейської держави — це завдання модернізації. Як відомо, модернізація — це не просто «набуття сучасного вигляду». У післявоєнній соціології модернізація розуміється як процес міжнародної соціалізації, тобто набуття відсталою від світового рівня розвитку країною рис і властивостей, притаманних сучасним європейським і північноамериканським державам. Чимало партій, включаючи Рух, вважають цю задачу однією з найважливіших. У принципі, традиціоналізм і модернізація можуть співіснувати і живити один одну. Адже нація формується з етносу на стадії індустріальної модернізації суспільства. Нація надає значення та імпульсу розвиткові держави. У свою чергу тільки на базі індустріального розвитку нація набуває оформленості та стабільності. Однак нині в цю гармонію втручаються процеси постмодернізації, які спотворюють первинний зміст традиціоналізму і модернізації, обтяжують їх абсолютно новими проблемами інформаційного суспільства. Постмодернізація несе з собою інші критерії суспільного розвитку, інші життєві цінності. Це безліч разів описано в багатьох джерелах, але для нас важливо сьогодні підкреслити, що постмодернізація компоненту породжує протиріччя в колись узгоджених між собою процесах. Масова партія як модель суспільства несе в собі вантаж основних соціальних проблем. Багатошаровість суспільства відбивається у багатошаровості партії. Каталізатором розколу стає прагнення до формування нового типу партії, яке наштовхується на сформовані партійні структури. Різні партійні лідери втілюють різні тенденції в розвитку партії. Реалізація даних тенденцій і призводить до розколу. Старий Рух — це традиціоналістський компонент партії, а новий Рух — модерністський. А разом вони відображають постмодерністський тип партійної структури і партії в цілому. Це не дві партії, а одна в іншій своїй іпостасі.

Однак ситуація не може залишатися довго в такій невизначеності. Формуванню на базі однієї партії двох сприяє ряд обставин: існує потреба в інституцiалізації відмінностей традиційної і модерної складових партійної ідеології, існує конкуренція за володіння політичним капіталом, який властивий номінації «Руху», боротьба за контроль над таким важливим ресурсом влади, як партійний список на виборах до Верховної Ради. І, нарешті, громадськість іще не готова до нових постмодерністських реалій.

Існують також особливості партійної тактики двох частин Руху. Так, Ю.Костенка роздратовує дуже хистка, невиразна позиція керівництва старого Руху в питаннях участі у владних структурах. Ю.Костенко, маючи міністерський досвід, хотів би продовження «участі у владі» і для себе, і для партії. Але участь в уряді він вбачає на інших основах, на коаліційних, із тим, щоб мати можливість відстоювати і розширювати вплив своєї партійної ідеології. Старий Рух тяжіє до духу корпоративності, виходячи з патріархального уявлення про державу як велику сім'ю на чолі з батьком. Новий же Рух більш прагматично дивиться на державу та її інститути. Костенківці прагнуть активно виражати економічні інтереси національної буржуазії, тоді як старий Рух схожий на популістську партію з розмитою соціальною базою. Безперечним позитивом старого Руху є демократичний романтизм, створення політичної ніші для національно орієнтованої «злиденної» частини населення. Ця властивість дає велику перевагу старому Рухові й зберігає можливість збирати достатню кількість голосів на виборах. Новий Рух скрізь формується на базі рухівської інтелігенції, молоді, людей, які прагнуть до новизни, динаміки, визначеності. Однак, це дуже вузька соціальна база для подолання 4 % бар'єру на виборах.

Старий і новий Рух потребують один одного. Поспішне створення нової партії небажане. Було б доцільним формування певної надпартійної структури з гнучкою системою взаємодії і розподілу повноважень. Треба спробувати сформувати щось подібне до партійної конфедерації. Однак усе це можливе тільки на базі доброї волі обох сторін і безумовного пріоритету вищих цінностей національно-демократичного руху.

Станiслав КАТАЄВ, професор, доктор соціологічних наук, Запоріжжя
Газета: 
Рубрика: