З Одеси Гонконгу, а з Кучми Ден Сяопіна не вийде
"Китайський синдром" у вітчизняній політиці спрямовує Україну в глухий кут
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Центр політичного аналізу "Дня"
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ - експерт Центру політичного аналізу "Дня", кандидат філософських наук, головний редактор філософсько-політологічного журналу "Генеза". Автор книжок "Нариси з історії українського державотворення" та "Українська людина у вимірах ХХ століття", численних статей з питань політології, філософської антропології та культурології. Шостий рік виступає з репортажами та аналітичними розвідками на радіо "Свобода". Нині, крім політологічних статей, працює над навчальним посібником з історії культури.
Спокуса йти "китайським шляхом" до капіталізму вже близько десяти років ятрить душі інтелектуальному та політичному середовищу України. Йдеться зовсім не про комуністів, котрі чомусь вбачають у "китайському шляху" альтернативу розвиткові сучасного ринку. До китайського досвіду реформ нерідко апелюють ті, хто говорить (щиро чи ні) про Україну майбутнього як про потужну європейську державу.
На їхню думку, потрібен еволюційний перехід до ринку, за якого керівні важелі соціально-економічного життя будуть в руках у держави, точніше, у сильного владного режиму на чолі з харизматичним лідером, котрий тимчасово призупинить міжпартійну колотнечу, яка, мовляв, лише заважає реформам, у випадку потреби взагалі розпустить парламент і керуватиме, спираючись на команду безпартійних фахівців найвищого гатунку. Така "сильна рука" повинна за допомогою радикальних заходів звести до мінімуму криміналізацію суспільства, контролювати справедливий розподіл ґарантованого мінімуму споживчих благ і поступово, під контролем фахівців, "відпускати" у ринкове плавання ті чи інші сектори економіки. Власне, подібні гасла широко використовувалися на виборах 1994 року оточенням Леоніда Кучми, і нині їх фактично реанімовано президентським радником Анатолієм Гальчинським, котрий закликав на два-три роки розпустити парламент, аби не заважав реформам, і зосередити владу в одних руках.
Подивимося, якими ж були насправді передумови "китайського дива" і чи є щось схоже в Україні.
Як це було у Китаї
1976 року, після смерті Мао Цзедуна, перед керівними групами Китаю постало питання: як вийти зі створеного "культурною революцією" глухого кута, як вивести країну з економічної кризи та з міжнародної ізоляції. У грудні 1978 року на третьому пленумі ЦК КПК у жорсткій боротьбі з ортодоксальними марксистами-ленінцями перемагає лінія Ден Сяопіна. Вона навдивовижу проста: відкрити шлях до повернення зацікавленості трудівника в результатах своєї праці та водночас зберегти владу існуючої еліти.
Були ліквідовані сільські комуни, а земля віддана селянам. До цього заборонена комерція була леґалізована. Щодо міста і промисловості, то тут були сильно обмежені державне планування й централізоване реґулювання, створені можливості для розвитку кооперативного й індивідуального секторів ділової активності, змінена вся система адміністрування, фінансування, оптового продажу тощо. Директорам державних підприємств надавалися широкі права і можливості, включаючи право організації на свій розсуд і ризик додаткових виробництв і вільного продажу позапланової продукції, навіть із самостійним виходом на зовнішній ринок, право вільного визначення цін на позапланову продукцію, право випуску акцій і вільних позик з метою розширення позапланового виробництва тощо. На перші три роки реформ були або зняті планові завдання, або переглянуті в бік різкого зменшення. Різко впали асигнування на військові потреби, а потім була відчутно скорочена армія. Військова ж промисловість була зобов`язана всебічно сприяти перебудові економіки країни. Істотно обмежувалися повноваження адміністративних органів, включно із партійними комітетами на місцях. Не відмовляючись на словах від ідей Мао Цзедуна, Ден Сяопін досить швидко провів "тиху" реабілітацію жертв культурної революції і посприяв створенню неантагоністичних громадських відносин.
За п`ять років Китай уперше в своїй кількатисячолітній історії зміг нагодувати все своє населення. Середній життєвий рівень селянина виріс удвічі-утричі. Промисловість різко підвищила експорт і водночас звернулася до внутрішнього ринку. Змінився й попит населення, різко зріс рівень споживання городян, і це стимулювало розвиток національного виробника. Попри доволі значну інфляцію, рядові громадяни й підприємці зуміли накопичувати кошти й вкладати їх у зростання виробництва. Нині, коли реформам минуло майже двадцять років, їхня результативність є беззаперечною.
Що ж спричинило такі відчутні успіхи? Двадцятирічні експерименти Мао Цзедуна з "великими стрибками", комунами й "культурними революціями" не встигли знищити звичку до продуктивної праці. Згадаймо, що відомий німецький соціолог Макс Вебер вважав конфуціанську трудову етику, властиву Китаю, надзвичайно спорідненою із протестантською трудовою етикою, яка свого часу стала основою швидкого розвитку капіталізму в Північній Європі. В Китаї на момент проголошення денсяопінівських реформ покоління, яке добре пам`ятало докомуністичні принципи організації життя, було ще в стадії активної діяльності; але оскільки це було саме старше покоління, то дуже сильно спрацювали тисячолітні конфуціанські традиції поваги до старших, до їхньої мудрості. Зіграло колосальну роль і те, що Китай був і лишається селянською країною (на момент початку реформ 9 із 10 китайців були селянами). А розкріпачене село дуже легко може нагодувати себе й забезпечити сільськогосподарською продукцією відносно нечисленні міста. Нарешті, попередній терор, спрямований значною мірою проти партноменклатури, підірвав серед партійно-державного апарату здатність до опору будь-яким нововведенням, будь-яким змінам політичного курсу. Ден Сяопін вдало використав систему Великого Страху, щоб почати докорінні зміни у цій системі.
Зауважимо ще одну, можливо, найважливішу обставину: Ден Сяопін фактично повернувся до суспільних відносин, що існували до комуністичної революції. Це була структура перехідного суспільства з деспотичною політично-бюрократичною владою, традиційними формами господарювання, потужним держсектором в економіці і водночас достатньо розвиненими ринково-приватновласницькими відносинами. І партія, яка називається донині комуністичною, вдало вписалась у ці органічні структури як політична основа східної "освіченої" деспотії.
Чого не сталося в нас
В сучасній Україні відсутні геть всі складові, що зумовили успіх Китаю. Селянство, за винятком Галичини, Волині й Закарпаття, вже забуло докомуністичні трудові традиції й в переважній більшості відмовляється брати землю. Трудова етика атеїзованого суспільства аж ніяк не сприяє чесній і продуктивній праці. Проходження мільйонів людей кількох поколінь через ҐУЛАҐ призвело до перенесення багатьох блатних традицій і кримінальних відносин на все суспільство. А ще, на відміну від селянського Китаю, Україна є урбанізованою країною. Отже, навіть за умов максимального розкріпачення село не змогло б одразу дати відчутного приросту українській економіці. Що ж до керованості партійної й господарчої номенклатури, то вона стала осереддям корупції ще у 60-х роках, а свою здатність до політичного опору верховному керівництву компартії довела, відкинувши нововведення Микити Хрущова, а потім і Юрія Андропова.
Нарешті, повертатися Україні нема куди. Надто архаїчними для сучасної Європи є українські реалії початку століття - й соціальні, і політичні, - щоб навіть суто теоретичне прагнення повернення до них надихнуло когось на продуктивну діяльність. Крім того, традиційні українські соціальні структури були перемелені за 75 років тоталітаризму, а крім того Україна не мала тривких державницьких традицій (на відміну від Китаю, де ці традиції ніколи не відходили на другий план, навіть за часів Мао Цзедуна). Державницькі ж традиції полягають не у вмінні гордовито надувати щоки ("Ми - велика нація!"), а у підсвідомій звичці державного чиновника, підприємця, інтелектуала завжди мати на оці інтереси власної країни.
Отже, як видається, китайський шлях неможливий в Україні, що розташована у центрі Європи, і включена логікою самих економічних, політичних і культурних реалій у європейське. Звичайно, можна спробувати розпустити парламент, впровадити "пряме президентське правління", спробувати зосередити всю владу в руках "мудрого вождя", чи то "мудрого президента". Але які будуть результати? Он у сусідній Румунії "сильний" режим Ніколає Чаушеску так і не зміг домогтися "економічного дива" за китайським зразком, хоча й намагався зробити це.
Якщо й існував шанс "комуністичного капіталізму" для СРСР (в тому числі й України), то лише після смерті Сталіна. Тоді партійно-державна номенклатура перебувала після десятиліть терору й чисток у стані Великого Страху, що уможливлював виконання будь-якого наказу. Серед селянства ще було чимало людей старшого покоління, що пам`ятали докомуністичні часи і мали відповідну трудову етику. Власне, на момент смерті Сталіна радянському тоталітарному експерименту в економіці минуло лише 25 років - від руйнації НЕПу (практично стільки, скільки у Китаї експериментував Мао Цзедун). У державі ще домінувало, хоча й з невеликою перевагою, сільське населення, яке звикло працювати в екстремальних умовах і мало незначні особисті потреби. Існував такий релікт НЕПівських часів, як так звана "промислова кооперація", що, звичайно ж, була одержавленою, але виконувала вказівки не центру, а місцевих органів влади, отже була значно мобільнішою у своїй діяльності, ніж неповороткий держсектор. Набута ж за роки радянської влади звичка вбачати у партійному лідерові рідного батька і приписувати йому всі успіхи зіграла б ту саму роль, яку в Китаї конфуціанська традиція на початку правління Ден Сяопіна. Нарешті, повернення до соціальних структур НЕПівських часів у той час не було б анахронічним, воно дозволило б відновити певну органічність розвитку держави (включно із політикою "коринезації", в Україні - "українізації").
Як видається, єдиним радянським лідером того часу, здатним відіграти роль Ден Сяопіна, був Лаврентій Берія. Перебування на чолі каральних органів дало йому змогу тверезо дивитися на марксистсько-ленінську ідеологію; Берія добре знав, що "комсомольські будови" забезпечуються зеківською робочою силою, що радянська наука значною мірою тримається на "шарашках", що виробництво атомної, реактивної і ракетної зброї було б неможливим без істотної "допомоги" радянської розвідки. Знав Берія і справжню ціну Збройним Силам СРСР, тому навряд чи кинув би їх у якусь нову авантюру. Саме в короткий період піднесення Берії була зупинена війна в Кореї. Берія мав намір істотно скоротити армію (тому військові керівники й були так налаштовані проти нього). Взагалі, цей політичний діяч був відвертим циніком і прагматиком, і аж ніяк не переконаним комуністом. Що ж до його ролі в організації масових репресій, згадаємо, що Ден Сяопін також був не без гріха (хоча на певний період і сам виявився жертвою "культурної революції").
Чим загрожує копіювання
На відміну від Китаю, в СРСР переконані марксисти-ленінці, а саме Хрущов, Молотов, Маленков, Жуков, перемогли у боротьбі за владу влітку 1953 року. Радянська "банда чотирьох" виявилася сильнішою за свого опонента-прагматика. Наслідками стали, з одного боку, щиросерда (але часткова) реабілітація жертв Великого Терору, з іншого - "прискорене будівництво комунізму", отже, не менш успішне, ніж за Сталіна, викорінювання не лише ринкових відносин, а й згадки про них (саме Хрущов впровадив розстріл "валютників", чого не було раніше). Відтак, оскільки за комунізму нації мусять злитися у невизначене "щось", то традиційна і професійна культура радянських "національних республік" була приречена на зникнення. Селян же змусили відмовлятися від присадибних ділянок, ставати "робітниками зелених цехів", що остаточно добивало селянську сутність у колгоспниках. Спроба швидкого втілення комунізму, звичайно, провалилася, але вона мала наслідком остаточну руйнацію підґрунтя можливого переходу до "комуністичного капіталізму". Непослідовні і часткові реформи Олексія Косигіна спізнилися в часі і мали наслідком, передусім, зростання корупції серед класу партноменклатури, прагматична частина якої дуже добре зрозуміла вигоду побудови контрольованого особисто нею олігархічно-ринкового суспільства. Якщо ці реформи щось і підготували, то саме горбачовську перебудову, в ході якої зміцніла прагматична номеклатура відкинула геть комуністичну риторику й зайнялася леґалізацією своїх статків, обмінюючи владу на власність.
Як говорив колись незабутній Остап Бендер, якщо з людини не вийшов граф Монте-Крісто, то їй доцільно перекваліфікуватися на кербуда. Тому, оскільки Україна давно проскочила точку можливості побудови "комуністичного капіталізму", схожого на китайський варіант цієї будови, то чи не варто пошукати більш реального іноземного відповідника? Чи не прагматичнішим виглядає соціал-демократичний варіант розвитку українських ринкових реформ, в якому еволюційність змін в економіці поєднується з рішучою демократизацією суспільства, поєднання на засадах конкуренції трьох форм власності - приватної, громадської та державної - з несприйняттям державно-партійного патерналізму, намагання ґарантувати кожному певні соціальні блага - з орієнтацією на самозабезпечення людини шляхом вільної праці? Всі ці питання вимагають ґрунтовного теоретичного розгляду, але вони відкривають куди реальнішу перспективу, ніж побудова чергової утопії.
Але якщо для теоретиків розмови про "китайський шлях" є лише грою уяви (щоправда, не зовсім безпечною, оскільки такі ігри ініціюють виникнення потужних соціальних міфів), то спроба політиків-практиків використати в Україні бодай якийсь елемент того, що ефективно спрацювало в денсяопінівському Китаї, може мати наслідком грандіозні соціально-політичні катаклізми, що поставлять державу на грань розпаду. Тим паче, якщо "тверду владу в ім`я реформ" візьмуться впроваджувати люди з оточення президента, який за майже чотири роки не зміг від розмов про реформи перейти до реальних справ.
