Чи не тому так багато серйозних проектів вдалося здійснити. Тепер уже хіба тільки глухий не чує, а сліпий не бачить і затято заперечує факти репресій в Україні в комуністичний період. Проте такі заперечення здебільшого грунтуються не на фактах, вони — продукт маніпулювання певними політичними силами, умами й настроями мас. За останні вісім років зроблено те, про що цілі покоління дослідників могли тільки мріяти — учені впритул підійшли й почали розв’язувати глобальні питання: хто ми такі, що з нами трапилося, чому це трапилося саме з нами й куди йдемо?
Пригадую, коли в січні 1990 р. я виступав із доповіддю в Інституті історії перед науковцями, то в залі панувала моторошна атмосфера. Ясна річ, що робоча мова ще була російською й багато моїх українських колег мали навіть більше проблем з українською, ніж я. Я критикував найновішу офіційну схему історії УРСР, яка була надрукована за кілька місяців до цього в журналі «Комуніст України» та говорив про те, що було перекручено чи й просто чого не було: про долю національного комунізму в 20—30 роки, про голодомори в Україні, репресії, партійну політику щодо українців. Я тоді нічого не збирався доводити маститим ученим, здавалося самоочевидним, що вони не менше, ніж я, знають, оскільки мали доступ до першоджерел, але не мали можливості займатися такими дослідженнями. Я аналізував проект наукових досліджень iнституту розрахований на перспективу, де було багато уваги приділено ліквідації неписьменності, а про такі явища як розстріляне відродження, національний комунізм тощо ані слова, де нарешті вільно стояли в плані пункти про історію козацтва і фігурували імена Богдана Хмельницького та Дмитра Яворницького, але не згадувалися Микола Скрипник, Михайло Волобуєв, Олександр Шумський, Микола Хвильовий і несть їм числа. Українські вчені мене слухали, нахиливши голови, не говорили ні «за», ні «проти». Цей інститут був таким підконтрольним і заляканим аж до кінця існування СРСР. Реакцією були слова, що це «дуже критичний виступ». Отже, я згадав одну радянську монографію про МТС із 1961 р., в одному з розділів якої було наведено багато фактажу про хлібозаготівлі, які фактично спричинили голодомор. Згадав ім’я автора: І. І. Слинько. Після виступу підійшов до мене один старий, лисий історик і сказав: «Мене звати Іван Слинько». Йому було приємно, що хоч хтось згадав його працю, тому що цю, фактично найкращу працю в підрадянській Україні, всі забули. Він зумів написати про технологію голоду 32—33 років, але про сам голод він написати не міг. Такого слова в тодішніх монографіях не було. Отже, і голоду не було. Була соціалістична перебудова й технічна реконструкція сільського господарства. Але все, що він міг писати, він писав.
За історичними мірками минуло мало часу. Українська наука спочатку дуже невпевнено, а потім дедалі стрімкіше набирала розгону, набувала власного голосу. Книжкові полиці в мене вже ломляться від видань і перевидань. Піднято з дна цілий надзвичайно глибоко затоплений український науковий материк. До учнів прийшли нехай ще не зовсім досконалі, але нарешті правдиві підручники. Студенти мають можливість вільно дискутувати з різних, колись заборонених, проблем філософії, історіософії, релігієзнавства, мовознавства, політології. Це значне досягнення, я пишаюся, що в цій справі є й моя частка, почуто нарешті й мій голос, колишнього «буржуазного фальсифікатора», «людини з людиноненависницькою психологією», «патентованого українолюба», як мене було характеризовано в радянських українських виданнях, хоч я у своїх дослідженнях у основному спирався тільки на ті ж видання.
Сьогодні я дивлюся на своїх студентів Києво-Могилянської академії. Молоді, талановиті, просвітлені, відважні. Чи не стануть вони білими воронами в морі невігластва, тотальної глухоти, наркоманії, лицемірства, розпусти? Чи не задавлять їх економічні негаразди, побутові проблеми. Чи не зламаються вони під тиском корупції? Чи стануть вони потрібними молодій Україні зі своїми знаннями, вихованням, мріями, устремліннями? Безперечно, українська наука багато зробила й багато робить. Але враження таке, що навіть безсумнівні висновки, докази таких серйозних учених як Юрій Шаповал, Станіслав Кульчицький, Май Панчук, Іван Білас, Ігор Винниченко, Василь Марочко спрацьовують і цікавлять тільки тих, кому нічого доводити й так не треба. Інститут історії, літератури, філософії, Конгрес української інтелігенції, товариство «Україна», Рух, Спілка письменників, жіночі організації, «Меморіал», Асоціація незалежних дослідників голодомору-геноциду і т. д. проводять різноманітні заходи, мітинги, конференції, прес-конференції, презентації, а коло учасників, за невеликим зміщенням, практично одне й те ж. Мало молодих зацікавлених очей, мало свіжих парадоксальних ідей, броунівський рух відбувається в середовищі політиків, культурних діячів і науковців, і не перетікає в загальнонаціональний контекст. Тож і мені доводиться часто чути услід про те, що я когось повчаю без будь-якого на те права, що я проводжу тут чиюсь політику й виражаю чиїсь інтереси, і взагалі, що я тут роблю і чому не їду в свою прекрасну й багату Америку, яка намагається завоювати весь світ. Мені часто хочеться таких «доброзичливців» запитати: а що роблять мільйони українців, котрі виїхали і продовжують масово виїжджати до Америки? І чому там нікому не спадає на думку заперечувати їхнє право жити там і працювати, закохуватися, створювати сім’ї?
Мене найбільше вражає в Києві, коли хтось зачувши, що я розмовляю українською мовою, здивовано витріщає на мене очі: «Как ви хорошо разговаріваєте по-русскі», «Сєрпень? А что такоє сєрпень?» і вписують у квиток «сентябрь». Або ще такі перли: «Говорітє по-чєловєчєскі», «Сколько лєт в Києве, пора уже научітся культурє», себто «говоріть по-чєловєческі». Побував із дружиною на базарі, вона просить «Покажіть мені будь-ласка...» У відповідь «Как я ненавіжу етот свінскій язик». Пішов минулої суботи на пошту, що на залізничному вокзалі, за лист було оплачено моїми кореспондентами як за терміновий. Я прочекав добру годину, доки його нарешті знайшли, дамочка весь час торочила по телефону: «Говорітє по-русскі». Моя російська мова не витримує жодної критики, то чи не тому так довго шукали отого конверта. І це державні службовці української держави, де державною мовою є таки українська. Признаюся, під час недавнього перебування в українському районі Торонто я почувався більше в Україні, ніж на київських вулицях.
Це важка й сумна спадщина минулого. Зневажання своєї мови й культури, постійне загравання перед кимось сильнішим, багатшим, чи то росіянин, чи представник якогось куцого фонду з Америки, Канади чи Європи. Інші народи також мають свою непросту історію, хоч справедливості ради треба зазначити, що у XX столітті Україна пережила справжнє пекло, ім’я якому геноцид. Але інших народів історія навчала, завдяки їй вони захищалися. Скажімо, США за свою історію пережили жорстоке гноблення чорних і важко звільнялися від цієї спадщини. До цього часу цей процес не закінчено. Але нині будь-яке зневажливе слово, некоректний вчинок викликають негайний осуд громадськості й блискавичну дію закону. Одна з найганебніших сторінок в американській історії стосується племені чарокі, одного з найрозвинутіших східних індіанських племен, яких примусили 1835 р. переселитися з рідної землі в Північній Кароліні й Джорджії в Оклахому, звідки я родом. Цей шлях назвали «дорогою сліз», оскільки тисячі індіанців загинули на цій дорозі від холоду, голоду й хвороб. Десь цією дорогою йшов і мій далекий предок. Тепер у оклахомських індіанців є чимало проблем, але від них ніхто не відмахується, це є предметом і наукових досліджень, і задавненим головним болем політиків. В Україні також уже чимало говорять про важку спадщину тоталітаризму й геноциду, але реальних кроків на захист української мови й культури дуже мало. Мало українських газет, журналів, фактично паралізована книговидавнича справа. Викладачі й студенти в університетах часто розмовляють різними мовами, це різні інтелектуальні й світоглядні світи, які дедалі більше розходяться в просторі й часі.
65-річчя голодомору в Україні — дата контраверсійна. Уже 1927 року Сергій Єфремов у своєму «Щоденнику» пише про сотні тисяч голодуючих у Києві, про страхітливі черги за хлібом, про понад 200 тисяч киян, яким взагалі було відмовлено в праві купувати хліб, про незадоволення селян державною політикою хлібозаготівель. І все ж до 32 року голод ще не мав характеру тотального знищення України як держави й українців як нації. Тому правомірно саме в ці дні згадати мільйони й мільйони безвинних жертв. Адже вони й помирали з єдиною думкою «Чи світ буде знати, і чи світ щось скаже? І чи буде кому помолитися за тих, хто загинув?». У ці дні горять поминальні свічки в храмах і говорить світ. У цьому контексті для мене особливо важливе послання Президента США Білла Клінтона до українського народу з приводу тих далеких трагічних подій.
Хоча справедливості ради треба зазначити, що в Америці президентська прокламація мало що означає. День пам’яті голодомору чи голокосту, чи день вшанування фермерів цвiтної капусти — ніхто таким датам не надає особливої уваги. І прокламація президента Клінтона про пам’ять жертв голодомору не найперший, але, можливо, найкращий привід говорити про те, як це відбулося.
Я за своїм походженням типовий американець. Мій батько працював стрілочником на залізниці. Ні батько, ні мати не закінчили школи. Але я пішов в університет і мені хотілося там жити. Я студіював російську мову і поступив в аспірантуру. Мене цікавила російська історія, російська культура. Коли я вирішив написати дисертацію, мій керівник у Мічиганському університеті Роман Шпорлюк позичав мені українські книжки. Отож я купив собі словника й почав читати. Згадую: першу книжку Панаса Феденка «Український рух двадцятого століття» читав цілісінький місяць, але все ж таки прочитав. Потроху швидкість читання збільшувалася. Для дисертації я вибрав тему національного комунізму під час українізації. Йшла в’єтнамська війна, і тема національного комунізму та національного визволення була актуальною. Тоді такої теми в Радянському Союзі взагалі не було. Пізніше тутешні колеги мені сказали, що вони не мали тоді права писати про українізацію, вона взагалі була викреслена і з української історії і навіть з українських словників. Отож дорога в Україну мені була закрита, тому я засів у бібліотеці й читав мікроплівки. Не знаю, чи знає в Україні хтось, окрім розвідників, про такий специфічний докомп’ютерний апарат, але в американських бібліотеках він був широко розповсюджений. Я читав журнали й одну більш-менш комплектну газету «Вісті ВЦВК» — попередника теперішнього «Голосу України», поступово починав розуміти, що сталося в Україні. Пізнавав особистості, абсолютно невідомі, такі як Георг Лапчинський, Василь Шахрай, Олександр Шумський, Микола Хвильовий, Матвій Яворський, починав усвідомлювати, чому саме Україна зазнала найтяжчого пресу сталінського терору. Тому що вона мала більше населення, ніж усі загалом неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини не минули безслідно. В Україні до 1933 року була створена й існувала розвинена державна організація, хоча й у рамках поліцейських обмежень, набула значного розвитку культура, поширювалася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Щоб перетворити СРСР — «складну єдність», про яку мріяв М. Волобуєв, — на сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Це Сталін зробив шляхом організації голодомору. Ворогом номер один для Сталіна та його оточення був не лише український селянин чи український інтелігент, ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін у 1932—1933 рр. вів неоголошену війну, кинувши сюди весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал.
Дисертацію я захистив і опублікував, вона викликала неоднозначну реакцію, особливо в середовищі проросійськи налаштованих західних наукових кіл. Мене звинуватили в тому, що я захищаю фашистів і колаборантів, що голод був викликаний об’єктивними причинами, що репресії були продуктом масової істерії, а не певної політики. Шлях від розгромних статей на моє дослідження у західній пресі до послання Президента США до українців непростий і довгий. Правда про голодомор важко пробивалася до світової громадськості. Українська діаспора зробила все, аби не допустити замовчування цього питання, піднести його на рівень наукових досліджень. Якось до мене приїхав гарвардський професор Омелян Пріцак і повідомив про існування проекту дослідження голодомору. Це мене зацікавило, я знав усі тодішні доступні пресові джерела і вмів цим займатися. Коли я прибув до Гарварда, мене повідомили, що я буду дослідником, але писати буде Роберт Конквест.
1983 рік — п’ятдесятиліття голодомору, активізація діаспори. Проводилися мітинґи, маніфестації, ставилися пам’ятники, і одна група — Організація американців в захисті людських прав в Україні на чолі з покійним Ігорем Ольшанівським висунула ідею створити державну комісію для дослідження голодомору. Було проведено широкий збір підписів, лобіювання, пошук підтримувачів у Конгресі. Нарешті — рішення Конгресу про створення державної комісії. Директором комісії став я, тому що потрібен був неупереджений погляд науковця-неукраїнця, не вихідця з України. Якби до цієї справи було допущено рядових радянознавців, які знали, що Україна — Техас в Росії, то нічого б не вийшло. Люди, які пережили голодомор, один за одним iшли з життя. Треба було зберегти їхні історії. Ми працювали маленьким штатом (один збирав свідчення, я сам сидів над документами і пресою, писав основні частини рапорту Конгресові) і зрештою отримали ще два додаткових роки для закінчення проекту збору свідчень. Результат — вихід у світ тритомника обсягом 200 видавничих аркушів. Ми розуміли, що як урядовий документ вони надійдуть по два-три примірники до кожного штату. Якщо ніхто не хоче чути сьогодні, почують завтра, хтось колись цим неминуче зацікавиться. Я ніколи й не мріяв відвідати Україну, але завдяки політичним змінам через радянське посольство наприкінці 1989 р. несподівано отримав запрошення в Україну.
У січні 1990 року я вперше ступив на українську землю. Мабуть, тоді я ще дуже погано розмовляв українською мовою, але ми порозумілися. Може, завдяки роботі комісії дедалі більше починали займатися питанням голодомору, і в СПУ на чолі з Олесем Гончаром запрацювала комісія з підготовки міжнародного симпозіуму. Покійний Володимир Маняк був основним упорядником книжки народної пам’яті, в Інституті історії Станіслав Кульчицький почав писати про голодомор. Підготовка до симпозіуму мала характер громадянської війни між Спілкою та Інститутом літератури з одного боку та Інститутом історії та ЦК — з другого. Спілка та Інститут літератури на той час були гніздом Народного руху, там верховодили люди, які вже чітко визначилися щодо своїх політичних поглядів, тоді як мене в численних інтерв’ю запитували цілком щиро: «Як я вважаю, Україна має бути незалежною чи в складі Радянського Союзу?» Що я мав відповідати? Адже це запитання було зовсім не до мене — іноземного громадянина, а насамперед до себе.
Вранці 27 січня Іван Драч по телефону повідомив мене про анонс у газетах про постанову ЦК, в якій визнавалося: голод був, було вирішено публікувати документи. Володимир Маняк одразу виступив ініціатором встановлення пам’ятника на Уманщині, проте місцева влада забороняла. Може, будуть більш поступливими, коли дізнаються, що цим цікавиться американець? Він запитав, чи поїду я? Вагань не було.
Отже, Умань. Свідок голоду Дмитро Каленик, скульптор Юлій Сінкевич, бандурист-письменник Микола Литвин, Володимир Маняк та інші. В селі Рижавка нас зустріли два місцеві міліціонери і десяток — з Умані. Стало зрозуміло, що встановити пам’ятник не вдасться. Каленик провів нас до братських могил 1933 року. Там стояв лише один залізний хрест поряд з офіційним цвинтарем. Кілька тисяч жертв голодомору тільки з одного села. Покручена чорна земля з виярками та горбами. Земля на крові. Всі сказали невеличкi промови. Я плакав. З далекої Америки, не лише від їхніх земляків, а й від усіх моїх земляків я привіз їм і своє співчуття, і свій поклін. Проте говорити було важко. До нас селяни не наближалися. Лише дві сиві жінки у чорних хустинах стояли на краю цієї велетенської могили. Потім був мітинг в Умані на стадіоні, де майоріли синьо-червоні та жовто-блакитні прапори. Люди боялися, що міліція може спробувати забрати ще заборонені національні прапори. Але все минулося, ми пішли на цвинтар, де були поховані жертви «єжовщини». Були дві молитви. З одного боку службу відправляв російський православний священик, з іншого — український автокефальний, якого багато хто тоді сприймав як католика. Відбулася дуже гостра розмова з мером Умані, й стало зрозуміло, що відразу після нашого від’їзду пам’ятник, який ми збиралися встановити, безслідно зникне. І справді, перед моїм поверненням до Америки я брав участь у мітингу біля Жовтневого палацу культури — колишньої штаб-квартири НКВД, де в Києві відродження було буквально розстріляним. Ми поставили пам’ятний знак. Коли я повернувся, мені сказали, що хтось його вкрав. Такі були часи...
А які наші часи? Вони ліпші? Так, багато було зроблено, досліджено, видруковано про голодомор, сталінські репресії, жах, яким був комунізм. Мало хто купує книжки українською мовою, а про історію радянської України — майже ніхто. Ті, хто не хоче вірити, що це було, просто не вірять. Їх жодні факти, жодні документи не зможуть переконати. Одна сусідка колись мені сказала: «Ви історик? Ну, в нас була одна історія, тепер інша історія. Хто знає, що трапилося насправді?» У чомусь вона має рацію. Тоді справді була одна історія, завтра неминуче буде інша історія України. Хотілося б, щоб щасливіший за мене історик ХХI ст. писав про щасливу історію незалежної і багатої України, про розквіт її економіки, про постійне зростання благополуччя її людей. Та переважна більшість моїх студентів не бачать ніяких перспектив, не вірять, що вони можуть змінити ситуацію тут на краще. Хіба це не жнива розпачу?
ДОВІДКА «ДНЯ»
Джеймс МЕЙС народився 1952 р. в Мускогі, Оклахома (США). Доктор історичних наук, у 1981—1986 рр. працював в Українському науковому інституті при Гарвардському університеті. У 1986—1990 рр. — виконавчий директор спільної Комісії президента та Конгресу США з питань вивчення голодомору в Україні, займається дослідницькою роботою в Колумбійському та Іллінойському університетах. З 1993 р. мешкає в Україні. Працював в Інституті національних відносин і політології НАН України, а з 1995 року — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Автор близько 160 наукових праць про Україну ХХ ст. Консультант і автор щотижневої колонки в англомовному виданні «The Day».
№219 14.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»







