Я знав, що я на правильному шляху й боротьба за незалежність — закономірна й обов'язково закінчиться перемогою
Левко Лук'яненко, дисидент і політик, Герой України

Буковина: літо вісімдесяте

Західний кордон УРСР, а по тому — незалежної України пройшов приблизно по тих межах, де його визначили самі українці у 1918—1919 роках
25 червня, 2020 - 19:54
ПІДРОЗДІЛИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ ПРОХОДЯТЬ МАРШЕМ ГОЛОВНОЮ ВУЛИЦЕЮ ЧЕРНІВЦІВ, 28 ЧЕРВНЯ 1940 РОКУ / ФОТО НАДАНО НАЦІОНАЛЬНИМ МУЗЕЄМ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

«Под влиянием революции 1905—1907 в Северной Буковине ширилось революционное движение, росло влияние большевиков. Великая Октябрьская социалистическая революция охватила и Северную Буковину. 3 ноября 1918 Буковинское народное вече решило воссоединить Северную Буковина с Советской Украиной, в тот же день был избран временный ЦК компартии Буковины во главе с С. Канюком. В ноябре 1918 румынские войска оккупировали Северную Буковину. В 1940 по договорённости с Румынией Северная Буковина была возвращена СССР и воссоединена с УССР, на её территории создана Черновицкая область». Отакий-от справжній згусток історичних міфів і відвертих нісенітниць міститься у статті «Буковина» Великої радянської енциклопедії, що нею користуються й досі відвідувачі багатьох бібліотек України. А ось що писав на цю ж тему в одній із дуже «незалежних» київських газет пріснопам’ятний Бузина: «Только от воли Сталина зависело, где проляжет западная граница УССР в 1939 и 1945 году... Практически забыто и то, что накануне Великой Отечественной войны в 1940 году, благодаря политическому решению Сталина, у Румынии была аннексирована Буковина. Эти земли со смешенным украинско-румынским населением стали еще одним кирпичиком в фундамент будущей независимой Украины». Якщо поєднати цю цитату з фрагментом енциклопедичної статті, то якраз і матимемо комплекс міфологем масової свідомості — ясна річ, не всіх українців, але — досі! — немалої їхньої частини.

Міфологем тім більш небезпечних, що зараз, коли виповнюється 80 років від входження Червоної армії до Бессарабії та Північної Буковини, вони будуть знову підживлюватися певними політичними силами та діячами і в Україні, і за її межами — мовляв, не все так погано робив Сталін, бо ж він цілеспрямовано возз’єднував українські землі, не такий уже й кепський був радянський тоталітаризм, бо Україна завдяки йому стала єдиною, соборною.

Насправді, ясна річ, ніяка «жовтнева революція» Буковину не охоплювала (з літа 1917 року та знову була окупована австрійськими військами, які змусили відступити російських окупантів), тим більше, жодного впливу більшовиків і їх самих у Буковині — австрійській провінції — не було і бути не могло. І ніякого бажання возз’єднатися з радянською Україною буковинці не висловлювали (хоча б тому, що на початку листопада 1918 року під радянським контролем не перебувало жодне українське місто чи село), і ніякого «повернення» Буковини до складу СРСР не могло бути (цікаво, коли вона йому належала — чи не у княжі часи?), нарешті, жодного реального впливу на політичні події нечисленні місцеві комуністи ніколи не мали.

Юридично українська частина Буковини була у листопаді 1918 року проголошена складовою Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а остання в січні наступного року об’єдналася з наддніпрянською УНР. Універсал же про встановлення української влади на Буковині підписали, крім депутатів загальнодержавного парламенту та місцевого сейму, представники трьох партій: національно-демократичної, народної та соціально-демократичної. Місцеві комуністи, якщо такі тоді взагалі існували, у чому є великий сумнів, завжди дбали не про соборну Україну, а про Третій Інтернаціонал. Ну, а Народне Віче вело мову про прагнення долучитися до Великої України («Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України») і про підпорядкування краю львівському українському уряду. До речі, в тому Вічі брало участь майже 10 тисяч осіб, а з огляду на значну кількість учасників, багатолюдні народні зібрання проходили на площах та в кількох публічних приміщеннях Чернівців...

А от що у листопаді 1918 року Румунія окупувала Буковину — це правда. Три тижні нечисленні українські загони опиралися регулярній румунській армії (а кращі сили січових стрільців вели тоді бої за Львів із поляками і за Київ із російськими білими добровольцями). Тож постає закономірне запитання: якби не вторгнення наприкінці 1918 — на початку 1919 року російської Червоної армії на Наддніпрянщину, якби не більшовицьке намагання за будь-яку ціну знищити УНР, то чи змогла б Румунія втримати Буковину, маючи проти себе армію Великої України? Сумнівно. А, до речі, одним із керівників й ідеологів цього вторгнення був саме Сталін — нарком у справах національностей більшовицького уряду Росії.

Отже, маємо перший висновок: якби не агресивна політика більшовиків, то, цілком імовірно, що румунська окупація виявилася б нетривалою, і Буковина б уже понад 100 років перебувала у складі незалежної Української держави.

Ще цікавіша ситуація з червнем 1940 року.

Таємний протокол до Пакту Молотова-Ріббентропа зафіксував домовленість двох червонопрапорних тоталітарних режимів: «Радянська сторона вказала на свою зацікавленість в Бессарабії. Німецька сторона чітко заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях». Крапка! Та Сталін захотів приєднати і Північну Буковину. Про неї жодних домовленостей із Берліном не було. Ба більше: Сталін до останнього вагався — а чи не взяти під свій контроль усю Румунію? Для цього був розгорнутий півмільйонний Південний фронт на чолі з генералом армії Жуковим, у море вийшов Чорноморський флот. Але врешті-решт вождь більшовиків не наважився на війну, отож задовольнився відносно малим. 26 червня прем’єр і нарком закордонних справ Молотов вручив румунському послові в Москві Ґеорге Давидеску заяву, в якій мовилося: «В 1918 году Румыния, пользуясь военной слабостью России, насильственно отторгла от Советского Союза (Россия) часть его территории — Бессарабию — и тем нарушила вековое единство Бессарабии, населенной главным образом украинцами, с Украинской Советской Республикой. Советский Союз никогда не мирился с фактом насильственного отторжения Бессарабии... Теперь, когда военная слабость СССР отошла в область прошлого, Советский Союз считает необходимым и своевременным в интересах восстановления справедливости приступить совместно с Румынией к немедленному решению вопроса о возвращении Бессарабии Советскому Союзу. Правительство СССР считает, что вопрос о возвращении Бессарабии органически связан с вопросом о передаче Советскому Союзу той части Буковины, население которой в своем громадном большинстве связано с Советской Украиной как общностью исторической судьбы, так и общностью языка и национального состава». Знову маємо класичну брехню: яка «Украинская Советская Республика» існувала на початку 1918-го? І який СРСР у ті часи? Але є і дещо вельми цікаве: виявляється, Бессарабія населена головним чином українцями... То звідки ж тоді взялася Молдавська РСР? Проте перед світом приєднання до СРСР усієї Бессарабії і частини Буковини Кремль мотивував саме українським чинником. Молотов тоді заявив, що з приєднанням Буковини процес збирання докупи всіх українських земель завершено (а Закарпаття)?

Так чи інакше, 28 червня Червона армія перейшла кордон, і Північна Буковина та Північна і Південна Бессарабія стали складовими УРСР, а на решті бессарабської території і на частині Подністров’я, вилученого зі складу УРСР, була утворена Молдавська РСР. Гітлер на вістку про намір Сталіна вдертися не лише до Бессарабії, а й до Буковини зреагував бурхливо: «Я відчуваю, що цей кремлівський негідник розуміє тільки мову сили!» І невдовзі наказав розпочати розробку плану війни проти СРСР (до цього, зауважмо, Німеччина таких планів не мала, і вважала Росію союзником).

І що цікаво: Буковина була поділена між СРСР і Румунією вельми своєрідно: гірські райони Південної Буковини, заселені майже виключно українцями, чомусь опинилися у складі Румунського королівства, а деякі рівнинні райони з переважно молдавським та румунським населенням — у складі СРСР. Чому? Чи не тому, що там легко могли пройти на південь, на Бухарест і Плоєшті, радянські танки під час планованого Сталіним на наступні роки «визвольного походу» до Західної Європи, а гори, хай і населені гуцулами, не становили військової цінності для Кремля?

Отож іще раз: Буковина була зручним плацдармом для швидкого просування радянських танків до Плоєштинського нафтовидобувного району Румунії. А ця нафта разом із поставками з СРСР забезпечувала тоді 87% потреб Німеччини у паливі. Синхронно в ці літні дні 1940 року Кремль встановлює дипломатичні стосунки з Югославією (до цього — об’єктом підривної діяльності Комінтерну); до Бєлґраду негайно вилітає посол Плотніков, а комуністична пропаганда югославської філії Комінтерну за день змінюється на слов’янофільську. Розрахунок простий: заклопотаний діями на Заході (а там тривала війна з Великою Британією) Гітлер дозволить Кремлю проковтнути Балкани. Не одним шматком, так двома-трьома.

Звісно, з Ізмаїлу чи Килії до Плоєшті ближче. Але ж треба форсувати Дунай чи Прут у їхній нижній течії. З Чернівців наступати куди легше: посилаєш механізовані корпуси на південь долинами Пруту й Серету, прикривши правий фланг з боку Карпат незначними заслонами. Так, власне, і сталося улітку 1944 року, під час Яссько-Кишинівської операції. З катастрофічними наслідками для Німеччини та Румунії.

І ще цікаво: Молотов поінформував німецький уряд, що СРСР погоджується задовольнити свої апетити лише Північною Буковиною і для аргументації радянських «прав» на цей регіон послався на рішення Української національної ради Буковини від листопада 1918 року про возз’єднання з Україною (щоправда, не з УРСР, але таких тонкощів німці не знали, і тому проковтнули цей «аргумент»). А про українців Південної Буковини було забуто раз і назавжди. Головне — щоб кордон проходив так, щоб танкам було зручно через нього переходити під час нового «визвольного походу»...

Отож маємо другий висновок: посилання на український чинник, на потребу возз’єднати всі українські землі були тільки зручним, говорячи сучасною мовою, політтехнологічним інструментом, який Кремль використовував для виправдання в очах інших держав свої агресивні устремління. Використання цього чинника набуває ще більш цинічного характеру, якщо згадати, яку кількість українців більшовицька влада знищила чи депортувала до Сибіру та Казахстану з нових радянських територій 80 років тому під акомпанемент галасу про «возз’єднання»...

Відтак — загальний висновок. Прагнення українців до соборності з 1917—1921 років стало реальним чинником європейської політики, на нього змушені були зважати геополітичні «монстри», це прагнення виступало аргументом у міжнародних відносинах та у повоєнному облаштуванні світу. І західний кордон УРСР, а по тому — незалежної України пройшов приблизно по тих межах, де його визначили самі українці у 1918—1919 роках.

Але ж маніпулятори масовою свідомістю продовжують діяти — і в самій Україні, і, головне, в сусідній Росії, звідки їхні міфи транслюються на весь світ. У підсумку, замість осягнення нового досвіду та подолання радянської міфології, колективна історична пам’ять українців продовжує містити елементи хаотичного й алогічного характеру. Ще питання, чи вона справді існує як цілісна система відсутня, ця пам’ять, без якої неможлива модерна нація. А це дуже вигідно певним політичним силам як у самій Україні, так і в «зореносній Москві»; відтак наявний стан колективної історичної пам’яті й національного самоусвідомлення українців ці сили прагнуть протримати якомога довше чи навіть посилити дисонанси в ньому. І не шкодують на це ані коштів, ані зусиль полум’яних міфотворців.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ