Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Перший зимовий похід 1919-го...

«УНР опинилася не лише віч-на-віч з більшовиками, а й у оточенні інших не надто дружелюбно налаштованих країн», — Сергій СЕГЕДА
12 січня, 2021 - 10:36
РОЗВІДНИКИ ПОЛКУ ІМ. КОСТЯ ГОРДІЄНКА ПІД ЧАС ЗИМОВОГО ПОХОДУ 1919—1920 РР. (ФЕДІР ГРІНЧЕНКО) / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
Сергій СЕГЕДА

6 грудня 1919 року підрозділи Армії Української Народної Республіки розпочали Перший зимовий похід по тилах як Червоної армії, так і армії Антона Денікіна — білогвардійської. Нагадати історію його перебігу, причини і наслідки ми попросили полковника Сергія Сегеду — доктора історичних наук, начальника науково-дослідного центру воєнної історії Національного університету оборони імені Івана Черняховського.

«Насамперед хочу нагадати, що восени 1919 року Армія УНР опинилася у вкрай скрутному становищі, — розповідає Сергій Павлович. — У боях з військами більшовицької Росії, Польщі вона зазнала величезних втрат. Крім цього, їй катастрофічно не вистачало зброї, обмундирування. Незважаючи на всі намагання виправити ситуацію, українські вояки потрапили в оточення значно переважаючих сил так званої Добровольчої армії Денікіна, польського війська і, звичайно, збройних формувань більшовицької Росії».

«ЧЕРЕЗ ТИФ ТА «ІСПАНКУ» ПАНДЕМІЮ ЧИСЕЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА ЗМЕНШИЛАСЯ З МАЙЖЕ 50 ТИСЯЧ ДО 10 — 12 ТИСЯЧ»

— Як склалися передумови Першого зимового походу?...

— Україна завжди була ласим шматком для її сусідів. При розвалі Австро-Угорської імперії 1918 року були спроби мирним шляхом створити Українську державу на західних етнічних українських землях, проте у Відні ця ідея не знайшла підтримки, а поляки вважали своїми землі Західної України. Білогвардійці — закляті вороги Леніна — теж не уявляли без України існування Російської імперії, під прапорами якої вони воювали з більшовизмом. Більшовицька Росія, прикриваючись комуністичними гаслами, мала на меті втягнути українців до нової «імперії». Крім цієї «трійки», нашим воякам дошкуляли тиф та «іспанка», через пандемію чисельність Українського війська зменшилася з майже 50 тисяч до 10 — 12 тисяч. Командуванню стало зрозуміло, що продовжувати війну в її класичному варіанті неможливо: це загрожувало повною поразкою всіх українських мілітарних сил. Зважаючи на це, в перших числах грудня 1919 року на Волині відбулася нарада, учасниками якої стали Симон Петлюра та його найближчі соратники: Василь та Юрій Тютюнники, Михайло Омелянович-Павленко, інші вищі військові чини. На ній вирішувалося питання: як бути далі, зважаючи на надскладну ситуацію. Після обговорення різних варіантів ухвалили рішення перейти до партизанських методів ведення війни. І вже 6 грудня 1919 року чотири з’єднання Армії УНР розпочали похід ворожими тилами. Запорізьким командував генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, Волинським — полковник Олександр Загродський, Київським — полковник Юрій Тютюнник, а 3-ю стрілецькою дивізією полковник Володимир Трутенко.

— Озброєння вистачало?

— Та де там!..

— Як же вони збиралися воювати?

— Якщо ви читали Котляревського, то маєте пам’ятати рядки «любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть». Звісно, що голіруч не навоюєш багато, але саме патріотизм, любов до рідної землі і ненависть до ворога, що прийшов її загарбати, додавала нашим воякам сили і наснаги. За спогадами деяких з них, зброю здобували в боях із невеликими ворожими підрозділами. Один з білогвардійських генералів, війська якого протистояли нашим хлопцям, опинившись у еміграції, писав:        «Спочатку ми сподівалися за тиждень-другий покінчити з цією купкою голодних, роздягнених і босих малоросів. Але незабаром зрозуміли, що зробити це не так то й просто. І звідки у них тільки бралися сили? Вони наносили удари нам в спину — звідтіля, звідкіля ми не сподівалися».

«ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ НЕ ПІДТРИМАВ СИМОНА ПЕТЛЮРУ, ЩО РОЗПУСКАВ РЕГУЛЯРНУ АРМІЮ, ВІН ВВАЖАВ, ЩО ЧАСИ ПАРТИЗАНЩИНИ МИНУЛИ»

— А чому в цьому поході не брали участь Січові стрільці Євгена Коновальця, який, як пишуть історики, теж був присутнім на нараді, де ухвалили це рішення?..

 — На цій нараді її учасники в гарячих дискусіях досягли консенсусу щодо походу. А Євген Коновалець не підтримав Симона Петлюру, що розпускав регулярну армію, він вважав, що часи партизанщини минули. Січові стрільці «самодемобілізувалися». А найбільшу підтримку своєї ініціативи Симон Петлюра отримав від Михайла Омеляновича-Павленка, який потім згадував у своїх мемуарах: «Згідно з цією ухвалою, військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорганізувати ворожі тили, комунікацію й засоби зв’язку, організувати повстанський рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше — зберегти до наступної весни кадри армії».

— Учасники Зимового походу були затиснуті в «трикутнику» червоними, білими та поляками. Невже їхні командири не розуміли, що вони, зважаючи на переважаючі в кілька разів сили супротивника, приречені?

— Сьогодні, на 101 році після тих подій, важко сказати про що вони думали і на що сподівалися в ті трагічні дні. Керівники УНР недооцінили тиск терору і брехливої більшовицької пропаганди серед українського населення, яке не вдалося підняти на повстання. Причиною таких настроїв була і людська втома від Великої війни, як тоді називали Першу світову. Але зрозуміло одне: вояки вирішили йти до кінця, не боячись скласти свої голови. Спроба була зроблена! Це, як на мене, були великі українці. Бо як інакше можна назвати людей, які заради самостійної України, її волі готові були прийняти смерть?..

— Теренами яких областей пройшло тоді Українське військо?

— Територією сучасних Черкащини, Київщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Вінниччини. Навесні 1920 року Петлюра дав наказ пробиватись на захід, де в двобої зійшлися війська радянської Росії і Польщі. Симон Васильович сподівався, що вдасться об’єднатись з українськими частинами, які там були. І таке об’єднання дійсно відбулося: 6 травня 1920-го.

«УКРАЇНСЬКА АРМІЯ БУКВАЛЬНО ЗМІТАЛА ВСЕ, ЩО НАГАДУВАЛО РОСІЙСЬКЕ ПАНУВАННЯ»

— Виходить, що Перший зимовий похід тривав 180 днів. Деякі історики, а особливо політики, кажуть, що цей похід був даремним, а вояки Армії УНР марно склали свої молоді голови. І мотивують це тим, що, попри всі їхні зусилля, зберегти Українську Народну Республіку так і не вдалося...

— Така гірка правда: аж цілих сімдесят років минуло до створення сучасної нам незалежної Української держави. Скільки українців за цей час було замордовано в підвалах радянських каральних органів? А скільки наших дідів і прадідів знайшли свою смерть у концтаборах? Ніхто не знає достеменно, але не помилюсь, коли скажу, що рахунок йде на мільйони. Тепер щодо того, чи даремною була смерть багатьох українців — учасників того походу. Ні, не даремною. Як не даремною була смерть тисяч українців — учасників селянських повстань у 20—30 роки, вояків УПА, тих, хто загинув у катівнях КДБ уже в 60—70-ті роки, але не відрікся від своєї боротьби. Ці люди свідомо йшли на смерть за Україну, за те, щоб їхні діти, онуки чи навіть правнуки стали вільними.

Українські вояки тоді продемонстрували силу духу, прагнення битися за свою волю до останнього набою. Краще не скажеш про похід, аніж це зробив генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: «Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, ісправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з’явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ще й як панувати! На своєму шляху Українська Армія буквально змітала все, що нагадувало російське панування. Мертвець воскрес і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до якоїсь прірви, де вони мусили знайти собі смерть».

«ГОТОВНІСТЬ ВІРИТИ ПРОПАГАНДІ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РОСІЇ ПРО «ЗЕМЛЮ — СЕЛЯНАМ, ЗАВОДИ — РОБІТНИКАМ» ПІДВЕЛА ЛЮДЕЙ»

— Чому взагалі тодішні українські керманичі ігнорували роль війська в побудові держави? Невже вони не розуміли, що УНР перебуває в щільному кільці ворогів?

— У них були різні погляди на державотворення. Наприклад, вважаючи, що з більшовицькою Росією «не лише можна, а й потрібно дружити», Володимир Винниченко роль війська ігнорував. На його думку, Україна не потребувала регулярної армії: йому здавалось, що армії це пережиток минулого!.. Але головна причина полягає в тому, що через різні причини УНР опинилася не лише віч-на-віч з більшовиками, а й у оточенні інших, скажемо так, не надто дружелюбно налаштованих країн. Наприклад, та сама Польща мала на меті досягнення своїх інтересів, проімперські сили Росії — свої. Головним ворогом, звісно, була саме більшовицька Росія: її вожді не могли допустити, щоб українці були господарями на своїй землі і мали власну «правду і силу, і волю». Як бачимо, відсутність єдності в керівництві та народі щодо бачення шляхів боротьби і побудови держави теж зіграли свою сумну роль. Готовність вірити пропаганді більшовицької Росії про «землю — селянам, заводи — робітникам» підвела людей. Справдилася давня мудрість про те, що коли між хлібом і волею народ обирає хліб, він втрачає з часом і те, і друге...

«ВОЖДІ РОСІЇ ЗА КОРОТКИЙ ПРОМІЖОК ЧАСУ НАВОДНИЛИ УКРАЇНУ ВІЙСЬКАМИ»

— Був ще й Другий зимовий похід...

— Який свідчить про непереборне бажання добути волю Україні! То були теж дуже складні часи. УНР, Польща, більшовицька Росія діяли, виходячи з власних інтересів, змінюючи свою позицію ледве не кожного дня. Такий приклад. Учорашні вороги Польща і Росія восени 1920 року, без узгодження з УНР, підписують мирну угоду! Хоч Армія УНР продовжувала протистояти Червоній армії, та сили були нерівними і, щоб уникнути остаточного розгрому, українські вояки змушені були перейти річку Збруч, яка була кордоном, на територію Польщі. Там недавній союзник у війні проти спільного ворога — російських військ — помістив наших вояків у так звані табори інтернованих!.. Та попри цю обставину, українці не збиралися припиняти боротьби за звільнення своєї землі від російсько— більшовицьких займанців. Гуртувалися, намагалися зберегти військові навички. Зокрема, було створено партизансько-повстанський штаб на чолі з Юрієм Тютюнником, який взявся за підготовку повстання в Україні.

А на початку листопада 1921 року три армійські групи вирушили до України. Мета — організувати і підтримати антибільшовицьке повстання, звільнити Україну від чужинців. Вожді Росії розуміли, що українці не змиряться з втратою свободи і зроблять усе можливе, щоб здобути волю. Тому за короткий проміжок часу наводнили Україну військами. На думку багатьох істориків, їхня чисельність становила майже мільйон червоноармійців!... Отже, сили знову виявилися категорично нерівними, що, врешті-решт, і призвело до поразки. З втратою війська припинила своє існування й УНР. Знадобилося понад 70 років, щоб держава Україна постала як вільна, суверенна незалежна. Щоправда, ціною десятків мільйонів життів українців, що загинули від голодомору, в катівнях ЧК-НКВС-МДБ-КДБ, у концтаборах Сибіру і на Соловках... І ще чверть століття, щоб українці зрозуміли, де союзник, а де ворог. Учасники АТО-ООС сьомий рік стоять зі зброєю в руках на сході України, щоб українські землі не стали тилами російських військ.

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: