Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Коли розпочалася окупація?

Денис КАЗАНСЬКИЙ: «Набагато раніше бойових дій. І що довше там буде Росія, то менші шанси повернути українські території»
25 липня, 2016 - 20:01
ІЗ ПЕРШИХ УСТ. В ГОСТІ ДО ЛШЖ «Дня» ЗАВІТАВ БЛОГЕР З ДОНЕЦЬКА ДЕНИС КАЗАНСЬКИЙ, ЯКИЙ ПОДІЛИВСЯ ЗІ СТУДЕНТАМИ (ТРИМАЄ РУКУ НА ПУЛЬСІ ПОДІЙ) ОСТАННІМИ НОВИНАМИ З ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Очевидець життя Донбасу, блогер Денис Казанський в гостях у Літньої школи журналістики «Дня» висловив бачення минулого, сучасності та перспективи регіону й окупованих земель. Студенти ЛШЖ обговорили з Денисом, насамперед, причини сучасного стану сходу не лише на політичному, а й на соціальному, зокрема медійному рівнях. У фокус розмови потрапили колишні кримінальні та фінансові «князьки», пропаганда Кремлем «русского мира», економічний крах регіону внаслідок тотальної криміналізації та інші теми.

«ҐРУНТ ДЛЯ ВІЙНИ НА ДОНБАСІ ДОВГО ГОТУВАЛИ ЗСЕРЕДИНИ»

Марія ЧАДЮК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Як, на вашу думку, ми прийшли до війни на сході України? Які там настрої зараз переважають, і яка ситуація взагалі? Чи спілкуєтеся з тими, хто залишився на окупованій території?

Денис КАЗАНСЬКИЙ: — Це велика тема, яку неможливо описати в кількох словах. Це не класична війна Росії проти України, а, як про неї кажуть, «гібридна». Якби це був внутрішній конфлікт без підтримки РФ, то він би вирішився за тиждень. Але для розуміння того, як агресор веде свою окупаційну політику, варто звертати увагу не лише на зовнішні, а й на внутрішні чинники, які формувались у Донбасі. Ґрунт для війни довго готували зсередини. Ми спостерігаємо навіть не сепаратизм, а іредентизм, адже люди виходили із російськими прапорами, а не з лозунгами «ДНР» чи «Вільний Донбас». Багато з тих, хто виступав на мітингах, думали, що прийдуть «ввічливі люди» та заберуть до себе, як у Криму. Але...

Ті ж, хто брав участь у розхитуванні ситуації, не є українцями. В основному це приїжджі з Росії чи з інших республік колишнього Союзу. Наприклад, родина Губарєва, який мешкав в Сєвєродонецьку, приїхали туди з РФ, Корнілов народився в Ліпецьку. Вже не кажу про Стрєлкова, «Моторолу» і тих людей, які взагалі не є громадянами України.

Тлом для розпалювання війни були й соціальні причини. Донбас зазнав великої кризи після розпаду СРСР та руйнування радянської промисловості. Під час 90-х там було жахливе видовище, найбільш депресивний регіон в Україні. Відповідно, багато вбивств і самогубств. Звісно, стан психіки місцевого населення прагнув бунту. І ось весною 2014 року розпочався бунт супроти «всього поганого». Єдиним «світлом», яке доносила російська пропаганда, була звичайно, РФ, яка сама й організувала цей бунт. Однак зараз бачимо, як ті, хто ратував за прихід РФ, мають великі розчарування від невиправданих очікувань.

«УКРАЇНСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НЕ ІСНУЄ»

Оксана КОВАЛЬ, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— В одному зі своїх записів у соцмережі ви зазначили, що якби на Донбасі було більше української символіки, то ймовірність іншого розвитку подій була б більшою. Наскільки вдало зараз проводять українську інформаційну політику на захоплених територіях?

Д. К.: — Її взагалі ніяк не проводять. Думаю, всі розуміють, що таке «Міністерство інформаційної політики» — структура, яку створили, щоб працевлаштувати президентського кума. Якби я був міністром інформаційної політики, то перше, що я б зробив, це скасував міністерство і свою посаду. Потрібно по-справжньому піклуватися про інформаційну безпеку, а не формально та бюрократично. Інформація є зброєю і може вбити. Що б там не казали про абсолютну свободу слова, але та ж пропаганда може спонукати до масових вбивств і до війни. Тому прикладом є геноцид у Руанді. У США, до прикладу, є система грантів, які підтримують ЗМІ, що дозволяє пропагувати корисні й актуальні для суспільства теми. Міністерства ж наші із першого дня починають занурюватися в документацію, бюрократію, розкрадаються бюджети. Української інформаційної політики не існує. Потрібно підтримувати проукраїнські ЗМІ Донбасу не задля пропаганди, а задля адекватного інформування. Також можна залучати тих громадян, які знаходяться на окупованій території, для негласного збору інформації. Це комплекс заходів, які мають базуватись на здоровому і конструктивному ентузіазмі.

«ВЛАДА НЕ ТІЛЬКИ НЕ ЗДАТНА ПОВЕРНУТИ ДОНБАС, ВОНА НЕ МОЖЕ ВПОРАТИСЯ ІЗ ПІДКОНТРОЛЬНИМИ ТЕРИТОРІЯМИ»

Віта ШНАЙДЕР, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Яким ви бачите сценарій повернення Донбасу? Чи це реально?

Д. К.: — Не вірю, що нам вдасться в найближчий час його повернути. Якщо ця ситуація не назавжди, то на чималий період. Але що довше це триває, то менші шанси повернути наші території. Росія розпочала окупацію Донбасу задовго до бойових дій. Якби нашу державу очолював хтось схожий на Бісмарка, то таких питань взагалі б не виникало. Але офіційний Київ не був із Донбасом тоді, коли було потрібно, коли ворог фактично господарював на цих землях і оволодівав думками більшості. Відсутність державницької позиції у деяких лідерів країни спричинило появу таких персон, як Янукович. Якби ж були вчасно проведені реформи, ліквідовані економічні негаразди, розвивалась промисловість разом із малим бізнесом, то не було б такої бідності і, як наслідок, доброго «шматка» антиукраїнських настроїв. Проблема сьогоднішніх політиків не тільки в тому, що вони не здатні повернути Донеччину чи Луганщину, а й в тому, що не можуть впоратись із територіями, які підконтрольні Києву. Якщо рівень безладу знову піде вгору, то й в інших місцях може розпочатись створення «республік». Це не значить, що українці прагнуть до сепаратизму, але це означає створення потужного тла для спекуляцій та різних форм інтервенцій агресора.

«МІНСЬКИЙ ФОРМАТ ДЛЯ УКРАЇНИ НЕ Є ПРИЙНЯТНИМ»

В. Ш.: — Чи вірите ви у Мінський формат як інструмент вирішення ситуації?

Д. К.: — Ні. Думаю, він жодній зі сторін, крім Росії, не подобається. Що ж до Донбасу, то там є певна кількість людей, яких використала в своїх цілях РФ, а інших, таких як я, звідти просто витиснула. Активних намірів інкорпорації цих окупованих територій до Росії у самої РФ поки немає. Існування ж «ДНР» чи «ЛНР» без підтримки РФ неможливе. На мою думку, краще нехай буде незалежна Українська держава без трьох окупованих агресором областей, ніж буде якесь незрозуміле російське генерал-губернаторство. Тому те, що пропонує Мінський формат, — будь-якою ціною всунути окуповані території з визнанням «спеціального статусу», амністією та фактичною легалізацією російської присутності в Україну — для нас не є прийнятним. Вільна частина країни має залишатися суверенною, бо приєднання «ЛНР» та «ДНР» на основі їхніх правил, а не звільнення територій, на мій погляд, спричинить втрату вищевказаного суверенітету.

«ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ВБИВСТВО ГОНГАДЗЕ ФАКТИЧНО ЗАМОВИВ КУЧМА, АЛЕ ЙОГО ПОКИ НЕМОЖЛИВО «ПОТОПИТИ»

Марина БАРБА, Одеський національний університет ім. I.I. Мечникова:

— Однією з найрезонансніших справ є вбивство Ігоря Александрова у 2001 році. Як на той час «зачищали» медіапростір? І в якому стані зараз перебувають ЗМІ на непідконтрольних територіях?

Д. К.: — На окупованих землях ЗМІ немає. Вбивство Александрова — типовий відголосок 90-х: на журналістів тиснули, якщо вони могли написати про злочинне угруповання чи фінансові махінації. Зараз це стало своєрідним мейнстрімом, а раніше, навіть якщо й зробив розслідування, то проблемою було його опублікувати. Коли журналісту нарешті вдавалося кудись прорватися із публікацією матеріалу, він міг стати жертвою вбивства — так як це сталося з Гонгадзе, Александровим...

Іван КАПСАМУН: — На ваш погляд, чому стільки років у справі «Гонгадзе — Подольського» немає остаточної юридичної крапки?

Д. К.: — Всі знають, що вбивство Гонгадзе фактично замовив Кучма, але його поки неможливо «потопити». Виходить так, що після того, як він залишив посаду Президента, ніхто не має права його чіпати. Така собі угода. Тобто, в рамках тієї системи яка існує, навіть якщо ми змінимо Порошенка на Тимошенко, або на Ляшка чи Садового, Кучма не сяде. Хіба що коли відбудеться справжня революція, коли до влади прийдуть реально нові сили, з’являться справжні антикорупціонери, тоді може буде якесь розслідування. Зараз я не бачу жодних передумов для того, щоб хтось міг засудити Кучму.

«ТЕПЕР Я НЕ МАЮ СУМНІВІВ, ЩО ГОЛОДОМОР 1930-х рр. БУВ СПРАВЖНІМ ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНЦІВ»

Дмитро БАЙДА, Національний університет «Острозька академія»:

— 28 квітня 2014 року ви опублікували статтю «Дякуємо за урок». Цитую: «Я не считал голодомор геноцидом украинцев, хотя я понимал, почему Ющенко настаивает именно на такой версии. Теперь я понял, что ошибался». Які події вплинули на зміну вашої думки, як ви сприймаєте Голодомор зараз?

Д. К.: — Оскільки я досить довгий час жив у Донецьку, то апріорі мав ідентичний місцевому менталітет. У старших класах ми мали підручники «Історія УРСР», де писали про Радянський Союз, про те, як комуністи будували заводи. Українські підручники були тільки з мови та літератури. Українська історія замовчувалася. До прикладу, тексти в підручнику з англійської також були про комунізм. Так і навчались навіть в 90-х роках, хоча вже не було КПРС. Тому було не зрозуміло, що насправді відбувалося в Україні в той чи інших період її історії. Існували стереотипи, що на заході України хочуть навмисно знищити усі радянські заводи, і усіх, хто розмовляє російською, змусити говорити українською. Дехто на цьому досить сильно грав і використовував для формування власного електорату

Відповідно, коли почалася історія з визнанням Голодомору-геноцидом, коли Ющенко почав це активно просувати, відзначати роковини, то на Донбасі стали казати, що він цю тему «розкручує спеціально», і що не було ніякого геноциду. Мовляв, від сталінізму потерпали усі — і росіяни, й українці, і жителі Казахстану, і що це не було направлено конкретно проти України. Я з цим десь погоджувався, адже це була домінуюча думка на сході. З одного боку, я розумів, чому Ющенко це робить, гадаючи, що це просто частина національної легенди, національного міфу. Але тепер я не маю сумнівів, що Голодомор 1930-х рр. був справжнім геноцидом українців.

Ми зараз живому в інформаційну еру. У багатьох є мобільні телефони, планшети, ноутбуки, кожен знімає відео, фотографує, веде особисті сторінки в соцмережах, а отже приховати якусь інформацію складно. Якщо брати до уваги дві думки сторін, наприклад, України і Росії, то можна легко зайти в Інтернет — почитати і зробити власні висновки. Але навіть за цих умов на сході України РФ вміє викривляти думку, примушувати вірити у «розіп’ятих хлопчиків» та «злих бандерівців». То що казати за минулі часи, коли Кремль контролював всі інформаційні потоки. Сьогодні я взагалі не вірю ні радянським, ні російським документам. Я особисто бачив жінку, яка розповідала мені про «розіп’ятого хлопчика». Я бачив людей, які були впевнені, що зараз приїде 50 автобусів «Правого сектора», і вони знесуть пам’ятник Леніна, вб’ють усіх, перевішають жінок, дітей. Вони в це вірили. Тому перед нами великий пласт роботи для того, щоб розвіяти ці хмари пропаганди, які Росія створювала десятиліттями.

«БУРШТИНОВУ ГАЛУЗЬ, ДЕ «КРУТЯТЬСЯ» МІЛЬЙОНИ ДОЛАРІВ, РОЗКРАДАЮТЬ»

Анна ГОЛIШЕВСЬКА, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— Від початку журналістської кар’єри ви пишете про проблеми східних регіонів України, війну, колишню владу, вугільні копанки... Зараз також активно порушуєте тему незаконного видобутку бурштину на заході України. Які спільні проблеми в українців?

Д. К.: — Проблеми схожі, а інколи ідентичні. Єдине, помітив, що наші люди бачать різні чинники для розв’язання цих проблем. На заході розуміють, що треба щось робити — змінювати систему. На сході ж хочуть просто змінити чиновників на кращих, але вважають, що якщо своїх немає, то потрібно шукати підтримки в Росії.

Щодо рівня освіти, то він низький всюди. Люди мало аналізують те, що відбувається в країні. Маємо незмінну традицію: продавати свої голоси на виборах за 200 гривень, а потім приходити додому, і скаржитися на високу ціну на комуналку — абсурд. Звісно, якщо обиратимеш покидька за 200 грн, то він завжди робитиме саме так, щоб ще більше тебе пограбувати. Тобто причин і наслідків люди взагалі не бачать. Не розуміють яким чином торгівля голосами впливає на те, що вони бідно живуть.

Коли я подорожував заходом України, то здивувався тому, що переробка бурштину є повністю нелегальною. Хоча це фактично ювелірна майстерня, де люди роблять із бурштину кульки, а далі — намистинки, буси, статуетки. Тобто є індустрія, але вона незаконна, виробництво — підпільне. Це велика галузь, де «крутяться» мільйони доларів, які розкрадають. Її спеціально не легалізують для того, щоб було тло для хабарництва. Тут винні не тільки люди, які видобувають. Винна держава, яка не може створити механізм, де б усе робилося законно. Через це у нас з бурштином склалася така ситуація, що ті регіони, які його видобувають, перетворилися в сировинний придаток.

«БЛОГЕРСТВО — ОДНА З ВАЖЛИВИХ ГІЛОК ЖУРНАЛІСТИКИ»

Марина СНIЖИНСЬКА, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— На ваш погляд, журналісти і блогери — це синергія чи щось абсолютно різне?

Д. К.: — Я думаю, що це синергія, бо журналісти дуже часто використовують блоги для своїх дописів. Як показує практика, блогерство — це одна з важливих гілок журналістики, хоча це залежить від того, про що блогер пише. Читач сам вирішить читати вас, чи ні. Зараз усі ЗМІ розуміють, що блоги мають великий трафік, тому активно їх використовують. Дописи блогерів користуються великою популярністю, бо у них немає правил, стандартів, вони нікому нічим не зобов’язані. У блозі можна писати все, що завгодно. Журналісти розуміють, що це дає рейтинг, тому й на будь-якому великому інформаційному ресурсі є блог-платформа.

Нагадаємо, цього року Літня школа журналістики «Дня» відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО.

Анна ГОЛІШЕВСЬКА, Дмитро БАЙДА, Літня школа журналістики газети «День»
Газета: