Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Тест на наявнiсть народу

21 березня, 2019 - 19:31
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Від редакції. Цей текст написано напередодні президентських виборів 1999 року. Але, незважаючи на тимчасові деталі й особливості, він звучить дуже актуально. Немов — про сьогоднішні проблеми, загрози, ризики. І це — лякає. Отже, тоді, 20     років тому, ми не схотіли почути, не використали «шанс здійснити поворот». Адже шанс був. Але, опинившись на роздоріжжі, вибрали тупиковий шлях, який не лише заморозив розвиток країни на 20                років, а й призвів у результаті до війни, загибелі людей, втрати територій, скалічених доль. «Знесилений і знекровлений народ — легка здобич для шарлатанів». Замисліться над цим. І ще. «Для того, щоб правильно обрати президента, слід поставити одне просте запитання: що він має робити й що він уміє?» У нас практично немає часу. Але все ще є шанс.


...Цими днями мене часто запитують: що найважливіше сталося в житті газети за три роки? Відповідати можна по-різному: те, що ми живі, зміцніли, знайшли своїх читачів, те, що чимало послів зарубіжних держав, підшукуючи аргументи на користь залишків нашої демократії, кажуть: «А от усе-таки виходить газета «День»... Непросто робити газету, коли в країні чути хрускіт кісток тих, кого ламають об коліно, роблячи безвільними, примушуючи плазувати, залякують або обіцяють, що «війна» все спише, а в разі перемоги — країна «на три дні — ваша»...

Непросто, але абсолютно необхідно. Нині заведено давати рокам визначення, на мій погляд, 1999-й — це рік громадянської позиції. Бувають часи, коли у налагоджений механізм вклинитися неможливо, і життя покоління може щасливо пройти в повсякденних, педантичних справах. Небагатьом випаде шанс здійснити поворот. У нас, незважаючи на дискомфорт змін, цей шанс є.

Президентські вибори — це ще й тест на наявність народу. Так, я згодна з тими, хто каже, що історію України не можна читати без брому. А для новітньої історії (вісім років) не знаю точної назви препарату, який варто вжити для того, щоб, з одного боку, не розірвалося серце від болю за все, що бачиш, а з iншого — дуже ясно при цьому працювала голова. Тому що не можна дозволити собі емоцій, не можна потонути в галасі, криках та зойках. Слід дуже стримано й аналітично подивитися, що сталося й чому замість розквіту ми опинилися на межі національної катастрофи.

Я вважаю, що головна причина в тому, що досі влада в Україні — не українська. (Ідеться, звичайно, не про етнічні ознаки.) Вона за своєю суттю — не для людей України. Дехто при владі, як особливий вид номенклатури, взагалі не належить ніякому народові. Правомірною є універсальна порада (вона стосується і дуже завзятих «лівих», і фанатичних «західників»): перш ніж зайнятися політикою — знайди свою Батьківщину. Можливо, це звучить дещо пафосно. Однак тепер час не тільки сопілки, а й бойових барабанів.

1991 року багато хто докоряв українцям, що їм незалежність впала з неба, мов подарунок, і вона начебто не дуже заслужена. Я не в усьому погоджуюся з цим, тому що завжди була, незважаючи на зусилля метрополії, глибоко пульсуюча жилка національно-визвольного, правозахисного руху... (Пам’ятаю, в ранньому дитинстві мій улюблений дядько Микола міг напідпитку грюкнути кулаком по столу: «Хочу, щоб мій президент говорив до мене українською мовою!» Це — на адресу Щербицького. Десь 1965 р.). І взагалі, як казав теж великий для мене авторитет Микола Костомаров: «На дні кожного думаючого й недумаючого українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли постане слушний час». Постав!

У цих виборах доведеться утвердитися: ми    — українці чи «хохли», ми — нація, народ? Чи випадкові сусіди?

Припустиме порівняння виборів із загальнонаціональним «ярмарком досягнень». Де мають бути представлені найкращі, елітні представники народу. Безумовно, в Україні робиться все для того, щоб конкурентне поле було витоптане, а виборцям, як справедливо зазначали наші журналісти, в упаковці «Злагоди» був всучений недоброякісний товар. Та ще й утридорога. Тому цілком зрозумілими є побоювання, сумніви, тривоги: чи зможуть люди розібратися? Якщо з наполегливістю, гідною кращого застосування, робиться все, щоб не знали, не зрозуміли. Не мали можливості ні чути, ні бачити, ні знати, ні вникати...

За таких умов важко говорити про повноцінну відповідальність народу за свій вибір. Його намагаються засліпити. Проте є, хоча й тонкий, прошарок тих, хто розуміє. Тут надзвичайно важлива відповідальність усієї інтелігенції, якій уже не відкрутитися. Окремо слід говорити про журналістів, які дуже добре розуміють, що роблять. Ніхто нікому «пальці в двері» не засовує, в будь-якому разі є можливість не продукувати брехню, не примножувати зло. Адже обманюючи людей, сіючи безвір’я й апатію «безальтернативності», вони чинять тяжкий гріх. Знеструмлений та знекровлений народ — легка здобич для шарлатанів. Тому вибори 1999-го порівняно з 1994 р. — більш важке випробування, потребують залучення всіх захисних сил суспільного організму.

Припустимо гірший варіант: шляхом маніпуляцій, шляхом усіляких хитрощів Леонід Данилович запановує на третій термін — що з «бездиханним тілом» народу далі робити? Можна говорити тільки про те, що, з одного боку, народу вже ніхто не пожаліє, якщо він за якісь копійки все-таки буде вимушений зробити це, він дасть зрозуміти, що з ним можна робити все, що завгодно. І з іншого боку — все життєздатне буде виштовхнуто з країни, тому що і тепер еміграція колосальна... Ми не перебільшуємо, коли пишемо, що для України це вирішальний вибір.

Я вважаю, що для української еліти зараз не час відстороненої гри в політику. І коли знайомлюся з листами наших читачів, мені здається, що вони це дуже добре розуміють. Не випадково рухівські ветерани кажуть про те, що авторитет обох лідерів буде знищено у разі, якщо їм вдасться разом із комуністами привести вдруге непопулярну людину до влади. Раніше у нас не було можливості повною мірою відповідати за власні вчинки. Багато років можна було звалювати провину на Москву. Зараз саме той момент, коли виявиться все, хто на що здатен.

Багато з журналістів у іронічних тонах пишуть про 15 претендентів, серед яких є ті, хто не знає української мови тощо, взагалі малограмотні, які, однак, мають намір іти в політику і стати президентами. Хочеться сказати: дорогі співгромадяни і колеги, чому ви, власне кажучи, дивуєтеся? За нинішньої «планки» дивно, що всі, хто в країні уміє писати і читати, не захотіли стати президентами. Вони дивляться: якщо він... чому я не можу? Для президента рівень і поведінка — це його робота. Тут можна сказати: дійсно треба готуватися бути президентом. І друге. Є така фраза: хлопчики приходять у політику для того, щоб ким-небудь стати, а мужі — для того, щоб що-небудь зробити. Я вважаю, що формула успіху для нормального політика — це бажання залишитися в історії. І якщо людина хоче залишитися в історії, його вчинки, кроки будуть пропорційними часу. Проблема нашої політики — це проблема дуже дрібних людей при владі. Бувають люди більші від влади, бувають  — одного рівня з владою, а бувають люди катастрофічно менші від влади. Проблема України в тому, що коли перший президент (на тому етапі) був одного рівня з владою, то другий — катастрофічно менший від влади. Нещодавно канадський посол подарував таку фразу: у країні сліпих одноокий — король. І якщо спочатку можна було говорити, що Україна первісно не мала кадрового потенціалу для перших виборів і Кравчуку можна це пробачити, то другі вибори... Влада, замість того, щоб дати можливість проявитися всім у бізнесі, в політиці, запропонувала щонайгірші з критеріїв, коли заохочуються риси, які аж ніяк не можуть привести до розквіту. Якщо у бізнесі для того, щоб процвітати, щоб стати багатим, потрібно шукати «дах», створювати собі озброєні формування, платити хабарі, вміти ухилятися від податків. Чи може це багатство спонукати вияв таланту, який призведе до розквіту країни. Коли кажуть: у нас в країні немає кадрів, я говорю — дивлячись під яке завдання. Якщо закликати красти — прийдуть одні кадри, а якщо закликати що-небудь побудувати — прийдуть інші. Все залежить від того, хто запрошує і для якої роботи. Я вважаю, що Джефрі Сакс — людина несентиментальна, разом із тим у його списку рецептів успішного реформування країни другий пункт — чесний уряд. Чесний уряд не з’являється за помахом палички, це результат цілеспрямованої державної селекції.

Наша економіка відкидає густу політичну тінь. І виняток — ті люди, які не погоджуються з панівними правилами; вони спираються на основну масу людей. Оскільки це захист самого права на продовження життя. Якщо людина знає, що за нинішніх умов вона не може народити дитину, навчити її, отже, українському народу як такому доведеться дуже серйозно переглянути свою демографічну статистику. Свого часу Леонід Данилович дуже кокетливо (правда, це дуже подобалося простодушним громадянам) говорив, що економіка повинна йти попереду політики. За п’ять рокiв цей лозунг показав себе у всій красі. «Економіка» наближених до трону пішла попереду політики всієї країни, заодно визначила жебрацьку економіку всіх інших громадян. Це ціна лінійних рішень. Не можна арифметичними діями добитися результату там, де потрібні інтегральні схеми.

Владі нікого боятися, вона розорила людей, і вони не мають серйозних можливостей на неї вплинути. У будь-якій ситій країні людина, яка не справилася з управлінням, не дозволила б собі так кочевряжитися. Тому що «рада власників акцій», якщо можна так сказати про народ, покликала б своїх представників і сказала: «Підшукайте нам підходящу кандидатуру. Ми втомилися на це дивитися». Нам треба прагнути до того, щоб позбутися старих уявлень про владу. Це не священна корова, це далеко не монарх, це зовсім не те, що нам дано (як вважає Борис Абрамович Березовський) — від Бога. Якщо вже те, що у нас зараз, від Бога, то що ж тоді від інших сил?.. Якщо громадяни усвідомлюють себе у силах щось змінювати (а доведеться!), то мова має вестися про те, щоб людину, яку обирають, можна було легко порівняти з людиною, котру наймають на роботу. І наймають на конкурсній основі усі платники податків. Для того, щоб правильно вибрати президента, треба поставити одне просте запитання: що він мусить робити і що він уміє? Відповідi на цi запитання можуть своєю простотою вразити, але у той же час вони абсолютно очікуванi. Тут немає місця для докорів у заангажованості, тут просто треба іншим запропонувати свої аргументи, якщо вони заперечують такий підхід. Не вийде забити народу голову. І сумний приклад Росії показує, що реформи можуть бути ілюзорними, а вибухи, на жаль, реальні. Я, наприклад, вважаю, що національна забарвленість конфлікту     — справа випадку. Якщо люди не мають роботи, а заробляють злочинним шляхом, то рано чи пізно це може вилитися у конфлікт. Наш президент радіє зараз із того, що у нас немає війни, і видає це за своє досягнення. Я думаю, що трохи не завдяки, а всупереч. До того ж Росія, від якої ми відстаємо на чотири роки, дає нам унікальний шанс подивитися, що сталося, коли Бориса Миколайовича за вуха втягли у другий термін. І всі діячі культури, котрі у великій екзальтації їздять містами й весями, мусять про це пам’ятати. Основна маса людей уперше має взяти свою долю у власні руки.

Кучма — це багато у чому результат збігу несприятливих для України чинників: відсутності національно підготовленої еліти, відсутності традицій і приватної власності. Тому що у бідних і багатих міра терпимості різна. Консервація старих проблем, породження нових комуністичних настроїв і пов’язана з цим убогість — все-таки комунізм, це хвороба бідних країн. Тут не можна докоряти людям — котрим у масі своїй погано, бо вони пам’ятають відносно ліберальні 1980-ті... Але сам факт цих настроїв показує, що не було ніякої ефективної політики, нічого не змінилося. І для нас найболючішим порівнянням є порівняння з Польщею. Якщо ми бачимо, що інвестиції туди у сотні разів більші, то це і є різниця між «лівими» там і нашими лівими, які ще нікуди не пішли. Кучма нічого «правого» не робив. Але за цей час дискредитовані деякі важливі речі: демократія, реформи, ідея порядку. І ще декілька прогресивних слів у ході передвиборної кампанії він намагається засвоїти. Скільки часу буде витрачено, щоб повернути їм початкове значення?

Коли суспільство впадає у такий коматозний стан, далеко не всі пробують щось змінити, а намагаються просто задрімати. В Артура Міллера є така фраза: хороша газета — це місце, де нація спілкується сама з собою. Щоб розум не згас, потрібні деякі зусилля. Спочатку це здається непереборною перешкодою — перелізти через «жовту стіну». Я завжди знала, що я з іншої України. І я пересвідчилася за три роки існування «Дня», нині, що та Україна існує.

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День», 17 вересня 1999 р.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments