Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Україні потрібен успіх

Чому ці вибори так само важливі, як і в 1999-му
28 березня, 2019 - 18:56
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

...Дуже важливо — оцінювати період системних змін після 1999 року. Це був той Рубікон, коли Україна могла проголосувати за кандидата, який дуже серйозно і відповідально ставився до того, щоб виконати роботу президента. Я нагадаю, що перший період, 1994—1999 роки, Євген Марчук охарактеризував у книзі під назвою «П’ять років української трагедії». Тому що, маючи величезний досвід і масив інформації, він побачив головні тенденції, які склалися вже на той час. І вийшов потім не тільки з критичною частиною своєї програми, але і з конструктивною. Вона була викладена в книзі, що і досі залишається дуже актуальною, — «Україна: нова парадигма поступу». Там було багато того, що Україна ще й досі не здійснила, маю на увазі соціополіси, електронне урядування, чимало важливих реформ. Натомість кандидат, який опирався на Росію, обіцяв російську мову і виходив з плакатами «Всьо буде чотко!». До речі, саме тодішня російська участь в українських виборах досі серйозно не проаналізована величезним сонмом наших експертів. Тому що паралельним штабом керував покійний Березовський, котрий потім тріумфально прибув на інаугурацію президента зі своїм журналістом Сергієм Доренком. Вони привнесли ті злоякісні технології, які ми, на жаль, споживаємо у величезних кількостях усі ці роки політичних кампаній. Це був етап великого «інфікування». Негативним російським досвідом.

Можливо, багато хто думає: навіщо газета «День» так багато приділяє уваги подіям, які сталися 20 років тому? Але вони не закінчилися. І тому — треба нагадувати. На програш кандидата, якого ми підтримували, вплинуло дуже багато факторів. Звичайно, адміністративний ресурс, два «Рухи», які дробили двома колонами електорат, до якого звертався Євген Марчук. Вони, до речі, не визнали своїх помилок, не покаялися і зійшли безславно з арени. Але наслідки цієї руйнівної роботи присутні і сьогодні. Люди не можуть зважитися повірити в державника.

Потім, звичайно, роль Мороза у руйнуванні опозиції. Перша спроба політичної опозиції — це була «канівська четвірка». Дуже несправедливо після виборів багато видань намагалися абсолютно викривити цю картину. Хоча я говорила ще тоді, що «могильщиком України буде не Кучма, а Мороз». Такою різкою фразою я хотіла надати звучання саме цій його розкольницькій місії. Він сплив і на цих виборах. Думаю, що ті, хто тут ним керував, і зараз його «підтягнули» для інших своїх завдань.

...Коли політично не могли перемогти Марчука в чесних виборах, було запущено дуже багато механізмів зі спробою девальвації образу. Постійно підкреслювалося, що нібито він пішов до Кучми, зрадивши своїх виборців. Це пониження образу теж мало свою мету — відсікти його від впливу на велику політику. Але, звичайно, що, по-перше, він брав участь у першому турі і не виграв. Це «заслуга» виборців зокрема. А пішов на посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони — і абсолютно правильно зробив. Тому що куди йому було йти: сідати з Морозом в опозиції, котра потім, до речі, затіяла колотнечу з «касетним скандалом», який досі нічим не закінчився? Чи в політичну еміграцію? Яка дорога? Він вибрав найскладніше з можливих рішення — погодився бути секретарем Ради національної безпеки і оборони. І що він робив на тому посту? Може, цим поцікавилися б активні пошукачі — він там приймав стратегічно важливі рішення: пройшовся по внутрішніх «офшорах», де тодішні олігархи, соратники президента, ховали гроші. Що викликало страшенну лють. Зокрема деякі газети почали велику дискредитаційну кампанію, у якій активно «підгавкувала» медійна тусовка. До речі, засідання Ради нацбезпеки пройшло і по Укрзалізниці. Потім усі говорили: «звідки в Кірпи гроші взялися на реформи, дороги і все інше?» А тому що прийняли рішення очистити від корупційних «наростів», які обліпили, як омела, Укрзалізницю і витягували гроші.

І я вже не говоритиму про те, що Євген Марчук розробив курс на НАТО. До речі, мало хто з українців узагалі пам’ятає, що як тільки він почав працювати, відбулася жахлива автомобільна аварія. І Євген Марчук півроку виходив з неї. Добре пам’ятаю: коли я публічно сказала про те, що не виключаю того, що вона відбулася невипадково, мені одразу повідомили, що на Банковій це дуже не сподобалося...

Ця історія — про те, як Москва, зокрема, руками внутрішніх або корисних ідіотів, або недалеких людей, або навпаки, дуже корисливих людей, боролася з нашими державниками і не давала можливості розгорнути справжню роботу над створенням міцної держави. У Росії дуже добре запам’ятали, що Марчук викинув Мєшкова з Криму. І вони дуже «високо оцінили» його таланти, на відміну від усіх тих, хто в Україні називається політиками. Це дало старт великій деструкції і запустило цілий «каскад» змін, які до сьогодні впливають на життя багатьох українців. Коротко можна сказати, що в книзі «Котел», або Справа без терміну давності» з серії «Новітня історія для «чайників» ми зробили свій посильний внесок для того, щоб люди розуміли, у якій реальності вони перебувають. Якби не було другого терміну Кучми, не було б «касетного скандалу», смерті Георгія Гонгадзе і дуже багатьох процесів, які викликали справедливе незадоволення багатьох українців, що вилилося в Помаранчевий майдан.

Але пасіонарна енергія наших людей не знайшла належного політичного втілення. У чому немала заслуга нашої «прекрасної» інтелігенції. З першим Майданом вийшло так, що інтелігенція з якогось дива почала розказувати, що Віктор Ющенко — це найкращий, найбільш український президент. А мені здається, що професійність — це і є найкращий вияв патріотизму. І я в цьому не одинока. Є інші мудрі люди, які так твердять. Про Віктора Ющенка говорили, що він непоганий банкір. Це було, коли поряд був Вадим Гетьман... Але ж він потрапив у дуже сумнівну політичну компанію, треба врахувати і величезний внесок «помаранчевих» в цю деструкцію — вони реально «завалили» унікальний шанс першого Майдану. Після цього, здавалося б, їм треба вручити «червону картку».

Українці повинні були б дбати про формування політичної альтернативи. Це означає, що треба працювати з поглядами, ідеями, залучати (як, до речі, робив у перші роки Нурсултан Назарбаєв і хотів робити Євген Марчук) і вчити свою молоду еліту на заході і готувати по серйозних лекалах до державної роботи. Україні був із самого початку «прописаний» м’який авторитаризм. Освічений м’який авторитаризм. На років десять побудови правил. Коли хворий на операційному столі, то атмосферу заморожують, а не підігрівають, щоб бацили «скакали і у вікна, і у двері».

Зрозуміло, що потрібна була грамотна, якісна політика з «роздержавлення» людей. Бо вони звикли в Радянському Союзі до патерналізму. А що виховує найкраще? Власність. Створення середнього класу. І до сьогодні ця проблема не вирішена. Після другого Майдану була спроба підступитися до питання, щоб олігархи доплатили за отримане за безцінь майно. І в результаті той єдиний олігарх, який поставив це питання, потрапив «під роздачу», а всі інші — «в шоколаді». А щодо землі і власності — хочуть повторити той самий трюк, який уже вдався з індустрією. Коли країна, починаючи свій мученицький шлях ніби в незалежність, прийшла до колосальної залежності. От чому я говорила, що на місці знесеного Леніна треба поставити пам’ятник Орвеллу. Пригадуємо його основні думки: «І якщо всі приймають брехню, нав’язану партією, якщо в усіх документах одна і та ж пісня, тоді ця брехня поселяється в історії і стає правдою», «У часи всюдисущого обману говорити правду — революційний акт». «Якщо свобода взагалі щось означає, то це право говорити людям те, чого вони не хочуть чути», «Свобода — це можливість сказати, що два на два — чотири. Якщо дозволено це, з цього випливає все інше», «Якщо ти в меншості — і навіть в однині, — це не означає, що ти божевільний».

Тобто деградація політичного життя зачепила і втягнула багато інших сфер. Хтось може сказати: «що за «чорнуха», хіба не було нічого позитивного?» Сам факт життя, звичайно, позитивний. Нічого не втрачено, поки ми живі. Але ж не зникає питання якості життя. Люди «ногами» сигналізують, чи влаштовує їх така якість. Я, до речі, в ніч виборів 1999 року казала, що ми розминаємося зі своєю історією. Історія — в одні двері, а ми — в інші. Минуло 20 років. Може, час чесно сказати, що тоді ми збилися з шляху. І 20 років закінчилися тим, що ми втратили Крим. Я хотіла б вірити, що нам вистачить часу і мужності, і я при житті ще побачу, коли Крим повернеться в Україну. Пролилося море крові, відстоюючи Донбас... Але війна не названа війною. І коли ми на фотовиставці, яку газета «День» самовіддано робить уже 20 років, виставили роботу, яку я хотіла назвати «Крути-2», то мої мудрі колеги сказали: «Боїмось, що цього ніхто не зрозуміє». Чи не є це свідченням «ефективності» гуманітарної політики, яка проводиться в країні?

Ось які процеси розгорнулися внаслідок політичних результатів 1999 року. Тому в нас кожного разу вибори — це стрес. І вибори-2019 — це теж стрес. Тому що ми зустрічаємося з реальністю. Ілюзії, імітації — геть, наступає реальність. Яку багато хто не хоче помічати. Знову-таки, звертаюся до самоцитування. Моя думка 1995 року: не для того ми тікали з табору, щоб опинитися в «малині». Злодійській «малині». А які ми потім висуваємо претензії до молоді? Ось зараз вони голосують, є ті, хто чудом залишився поза впливом «малини». Вони захищають Україну, створюють нові робочі місця, працюють, вчаться. Є прекрасна здорова частина, яка вціліла незважаючи на всю цю «токсичну» атмосферу. Родинна традиція, виховання, патріотизм, хороші вчителі. Багатьом пощастило. Але багатьом — не пощастило. Тому що держава не могла виконати функцію захисту їх від атмосфери «малини». Може, ця експансія попси і політиканства на усіх каналах мала на меті виростити якісну політику? Молодь виростала в цій атмосфері. Де з ними говорили про тих наших в’язнів ГУЛАГу, які підняли Норильське повстання? Де весь цей героїчний народ? У телевізорі його немає. Як він може себе ідентифікувати? Він себе не бачить. І його проблеми — це його проблеми. Зараз кілька каналів (зокрема «Суспільне», «Прямий») роблять сюжети — невеличкі епізоди з життя полонених моряків. Це повинно було відбуватися всі роки. 90% уваги — життю людей, 10% — політиків, а не навпаки. Також треба згадати різноманітні рейтинги «100 відомих//успішних...» — це ще один спосіб абсолютно викривити картину життя. Все вирішують гроші — хто на перших ролях і хто впливовий. Ще колись наш кандидат сказав, що «ринковою має бути економіка, а не суспільство». Нині все продається і все купується. Тому Україна і потрапила в «котел», і потрапила в «Мінський котел». І знову-таки Євген Марчук замість того щоб говорити: «а я вам казав!», приймає найскладніше рішення. Уже не з тим здоров’ям, з яким він пішов на вибори 1999 року, все одно намагається хоч одне життя врятувати на фронті. Безкінечним спалюванням нервів на цих переговорах, без усякої вдячності, без усякої підтримки. І це також — про стан суспільства, яке має навчитися бути уважним до своїх Сильних. Їх так мало. І не гратися на виборах. А ставитися до цього як до дуже великої відповідальної ролі громадянина.

Я часто запитую, і ми навіть проводили опитування: хто пам’ятає, за кого він голосував 1999 року? З тих, чиї діти на фронті? Ті, чиї діти загинули, пам’ятають, за кого вони голосували? А такі небезпечні «плоди» «достигають» довго. Люди реально прийшли до пам’яті, коли їх «довбануло». А ці ранні ознаки небезпеки я бачила. І скільки могли, ми попереджали на всіх рівнях. Коли тривав другий Майдан, ми на першій шпальті показували, що може відбутися, прямим текстом. Ніхто не процитував, ніхто не згадав, ніхто не зойкнув, ніхто навіть не сказав: «що вони взагалі роблять?» А наша перша шпальта, на якій було написано: «Якщо в такий спосіб знімати Януковича, на Донбасі буде пряме путінське правління»...

І тому я маю певні підстави говорити про те, що ці вибори — так само дуже важливе рішення, як і в 1999 році. І я думаю, що ті, хто голосував за Марчука, повинні прислухатися до його голосу і порад. Він висловився на підтримку Ігоря Смешка.

Я вже написала у фейсбуці, що взагалі-то розумію електорат Зеленського. Я теж за те, щоб їх усіх «змило». Особливо тих, хто прямо чи через свій невисокий рівень — інтелектуальний чи моральний — брали участь у тому, що «розкручувало» ці «маховики», які нас несли назустріч російському «поїзду». Було видно, що це був рух до зіткнення із двох боків. Послаблюючи свою країну, не допускаючи сильних у політику, українці зробили частину роботи, яка наблизила нас до війни. Путін напав, тому що ми були слабкі. І Крим він вирішив забрати саме тому, що він бачив цю внутрішню гризню, яка створювала прекрасний плацдарм.

Сам факт усунення державників з політики — це завжди допомога ворогу. І політична відповідальність повинна настати. Вони повинні бути замінені іншими людьми. Але як це зробити, крім виборів? Тому відповідальність виборця колосальна. Інша справа, що на відміну від виборців Зеленського, я роблю з цього всього відмінний висновок: так, я вважаю, що ці політики поганої якості, і їх треба замінити — на кращу якість. Тут треба зробити зусилля. Не вниз. Я вже говорила, що Зеленський — це найкраще, що чекає нас на «дні». На «дні», на якому ми всі ці 20 років «з піснями і фестивалями», з гарними гаслами, пафосними промовами йшли. Ось практично прийшли. Залишилося переконатися, чи інстинкт самозбереження і розум спрацюють. Вибори — це перепис розумного населення. І відповідального, звичайно. «День» — проти «дна».

Ми любимо стрічку «Темні часи» про Черчилля. А що він говорив? «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту». І риса державника — це риса людини, яка скаже: «Ні-ні-ні, жодних солодких обіцянок, ви будете зі мною працювати разом».

Можливо, це найбільш тривожні вибори. Тому що це вибори в умовах війни. Заклик «Думай!» — дуже правильний. Але треба думати не раз на п’ять років. Ще колись я висловилася про діяльність деяких наших медіа як про «аналитику навозной кучи». Аналізували-аналізували, розвели політичне «Грибовицьке сміттєзвалище», і на цьому виросла отруйна «квітка». Яка називається — мухоловка. Це — особливості наших виборів-2019. Тобто про народ, його освіту, якість життя, відповідальність, усвідомленість свого вибору не дбали. Усі ці роки не дбали, а потім прийшли до виборів і хочуть «олімпійського рекорду» самовідданості. Так, напевно, вона буде. Є люди, які попри всі проблеми держави займаються самоосвітою, тримаються якогось курсу, — і на них надія. Але ж дуже ризиковано постійно грати в «російську рулетку». Тому що в України дуже складний бекграуд, ми багато разів втрачали незалежність. Нам абсолютно необхідний успіх. А на це треба зважитися. Хотіти повноцінного життя. А як зважитися народу з комплексом невдахи? Це ж страшно. «Давайте якось пристосуємось, не будемо нічого ворушити, щоб гірше не було». А я переконана — нам потрібно зважитися! Україні потрібен успіх.

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments