Суспільство без віри і любові втрачає здатність розрізняти добро і зло
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ

Акції як інструмент

В той час як олігархи давно навчилися використовувати протестний рух, останньому слід робити висновки і дорослішати
22 березня, 2021 - 19:25
ФОТО РЕЙТЕР

Кабмін засуджує неправомірні дії, які відбулись під Офісом Президента України 20 березня, та очікує від МВС та СБУ надання їм відповідної правової оцінки. Це реакція уряду на відповідні події, які вже кілька днів активно обговорюють в Україні. Нагадаємо, в суботу під ОП відбулася акція на підтримку засудженого активіста Сергія Стерненка, під час якої деякі її учасники розписали будівлю протестними написами, розбили вікна вхідних дверей та підпалили табличку на фасаді ОП. Поліція пізніше заявила, що затримала одного з найагресивніших учасників акції.

З одного боку, українське правове поле гарантує громадянам можливість вільно збиратися на демонстрації та протести. Більш того, причин для цього сьогодні в українців достатньо — ситуація в державі в соціально-економічному, безпековому чи політичному плані далеко не з кращих. Наприклад, буквально в понеділок в центрі Києва протестували ФОПи, довелося навіть обмежувати рух вулицею Грушевського. Підприємці вимагали від влади не закривати їхній бізнес під час посилення карантину.

З іншого боку, протести — не означає протиправні дії, насилля, вандалізм та пошкодження майна. Тим більше, коли з боку правоохоронних органів чи представників державних структур немає ніякого перешкоджання проведенню демонстрацій чи насилля по відношенню до учасників відповідних подій. У випадку з акцією на підтримку Стерненка, протестувальники фактично мали безперешкодний доступ до адміністративної будівлі Офісу Президента, біля якої вони поводилися агресивно і непристойно — розбите скло, образливі написи, вигуки, намальована свастика... Навряд чи такі дії допоможуть самому Стерненку, а от дискредитація протестів як таких — забезпечена.

Можливо останнє і було метою подій біля ОП? І ось тут ми підходимо до більш глибшої оцінки ситуації. Судячи з історії питання, учасників акції та певні «вольності» з боку правоохоронців, відповідна картинка і ситуація була вигідна окремим сторонам політичного протистояння в Україні. Одні, схоже, у боротьбі за нішу «великих патріотів» України перестаралися, а інші це дозволили і використали.

Офіційно пролунали взаємні звинувачення. Заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко заявив, що, на його особисту думку, зацікавленим у провокаціях і насильстві під час протестів є п’ятий президент України Петро Порошенко. За його словами, «замовники акції мріють, щоб вийшла поліція і застосувала силу, щоб пролилася кров, після чого звинуватили б президента в тому, що він використовує силу...».


ФОТО РЕЙТЕР

У відповідь організатори акції і представники партії Порошенка «Європейська солідарність» заявили, що в насильстві зацікавлені самі правоохоронці, а вину скидають на політика, якого найбільше боїться чинний президент Зеленський.

А тепер про причино-наслідкові зв’язки. З часу відновлення незалежності в 1991-му Україна має великий досвід проведення різноманітних акцій протестів. Від нечисленних, які ні на що не впливали, до багатотисячних і тривалих, які змінювали політичні режими. Одні експерти вважають це проявом демократії, інші — розгулом анархії. Не будемо вдаватися в подробиці, тому що це набагато ширша тема, зазначимо лише наступне: ті, хто керують політичними і економічними процесами в Україні, давно навчилися використовувати протести на свою користь. Зверніть увагу, що заснований ще в 90-х за часів президентства Кучми клановий олігархат, нікуди не дівся — він досі вливає. Недарма, напевно, колись Кучма казав, що все, що вам потрібно знати про українську політику, це те, що і у владі, і в опозиції мої люди.  

Справа в тому, що олігархи чи інші групи впливу в Україні навчилися перезасновуватися, використовуючи протести. Майдани лише похитнули цю систему, а не знищили її. Так було і після помаранчевих подій, і після Євромайдану, не кажучи про інші масові протести. Тому ми дуже часто ставимо в газеті такі запитання: чому наші революції ходять «задом наперед»? Чи правильно ми боремось?.. І ось тут напрошується наступний висновок: протестному руху в Україні також потрібно вчитися і дорослішати.

Іван КАПСАМУН, «День»
Газета: 
Рубрика: