«Антикорупційний» батл.

Створені після Євромайдану антикорупційні органи за час свого існування не можуть похвалитися реальними результатами своєї роботи (кажуть потрібен ще Антикорупційний суд), але схоже остаточно перегризлися на очах і суспільства, і західних партнерів. Наявність такого конфлікту можна було передбачити з самого початку, тому що, враховуючи особливості стосунків у владі за принципом клановості, немає нічого дивного, що створені структури неминуче стають інструментарієм внутрішньовидової боротьби. Саме тому повідомлення про обшуки та відкриті справи виглядають, з одного боку, як формальний звіт перед Заходом (мовляв, щось у нас таки робиться), а з другого — говорять про перманентні конфлікти між центрами впливу всередині країни. Показово, що НАБУ, яке фактично створено на вимогу і за кошт Заходу, давало надію на те, що воно стане таким собі контролером утілення проєвропейських обіцянок нової влади, що складається зі старих олігархів. Та схоже, що до самого НАБУ приставлені «контролери», зокрема й у вигляді НАЗК.

На днях загал мав можливість послухали «закритий» запис із голосом схожим на голос очільника НАБУ Артема Ситника, де він злегка ностальгує за Януковичем. Деякі ЗМІ та акаунти в соціальних мережах поширили цей запис. Соціальні мережі одразу заповнились їдкими іронічними дописами з цього приводу. Із запису, який начебто робився влітку на закритій зустрічі очільника НАБУ з деякими представниками ЗМІ, видно, що Ситник (якщо на запису справді він, адже поки що не було ні підтверджено, ані спростовано їхню автентичність) поза офіційних брифінгів не зовсім дотримується того образу чиновника, який заведено представляти перед Заходом. А оприлюднення цього запису за кілька місяців, а не одразу ще раз свідчить про те, що дехто цей образ уперто хоче розвіяти. Але головне в чому звинувачують Ситника (якщо, зауважимо, ці слова справді лунали з його вуст) — у тому, що голова НАБУ розповідав третім особам деталі резонансних справ, що є порушенням Кримінального кодексу України. Йдеться про справи Мартиненка, Онищенка, Кулика, та вилучених 1,5 млрд доларів Януковича. Останній крок  — голос на плівках називає «правовим нонсенсом і беззаконням».

Насправді, нічого дивного в імовірних словах Ситниках немає, крім правового моменту, якому мають дати оцінку відповідні органи, якщо доведуть автентичність запису. Наївним мрійникам Майдану, можливо, певний час здавалося, що після 2014-го року могла прийти «нова влада» з старої колоди, прикрившись деякими молодими, але кмітливими обличчями. Янукович, який став уособленням усього поганого, абсорбував у собі весь негатив. І перевести всю злість обікраденого народу на одну дуже вдало дібрану для цього особу, було декому досить вигідно. Тому не варто дивуватися словам Ситника, які лякають лише в антикорупційних снах уяву тих, хто досі вірить у «неподкупность постовых». Ситник у кулуарній бесіді з журналістами тоді просто озвучив реалії — Янукович був лише одним із зол, сліпою гілкою, а зрештою цапом-відбувайлом.

Згадана ситуація з головою НАБУ лише епізод. Конфлікт між НАБУ і НАЗК проявляється по-різному. Ба більше, у цих структурах з’явилися люди, які почали оголювати конфлікти в зокрема й усередині згаданих відомств. Якщо плівка літніх розмов Ситника з журналістами могла виринути з кишені самих журналістів, то в НАЗК трапилася ситуація, коли один з її працівників відкрито звинуватив своє керівництво. Так, наприклад, директор департаменту фінансового контролю і моніторингу способу життя НАЗК Анна Соломатіна звинуватила своє керівництво в фальсифікації перевірки е-декларацій чиновників. Вона заявила про наявність персони в Адміністрації Президента з якої НАЗК узгоджує свої дії, що в ситуації конфлікту НАЗК і НАБУ проливає світло на те, кого саме не влаштовує діяльність останнього. Адміністрація Президента очікувано заперечила такі обвинувачення. Та Соломатіна повідомила ще й те, що згаданий але не названий «контролер» від АП претендує на одну з ключових посад у так званому Державному бюро розслідувань, яке планують створити. Якщо це так, то чи не стане ДБР ще одним загоном «опричників»?

«Формально інституційний підхід до побудови нових структур боротьби з корупцією в Україні фактично себе не виправдав, — каже «Дню» лідер руху «Рідна країна» Микола ТОМЕНКО. — Це підхід, коли утворюється нова структура, її формують за своєю методикою, залученим до неї людям виплачують фантастичні кошти та забезпечення, та відповідно від них очікують, що вони почнуть працювати по-новому. Насправді, збій відбувається вже на лінії відбору, тому що наші конкурси побудовані в такий спосіб, що залишає можливості для лобізму. А якщо хтось когось лобіює, то й залишаються механізми впливу на ці начебто нові структури. Таким чином, вони майже не відрізняються від старих судів, Генпрокуратури тощо. Як на мене НАЗК узагалі апріорі показало свою неефективність. Це було зрозуміло одразу, тому що відбором туди фактично займався уряд. Їхні спроби впливати на перевірку декларацій тощо, показали, що ми не маємо жодного прецеденту бодай економічних санкцій до порушників».

«Узагалі західні моделі в наших реаліях часто не просто неефективні, а й цинічні, продовжує Микола Томенка. — Наприклад, державне фінансування парламентських партій. Зрештою ми маємо партії, які утримуються за рахунок конкретних олігархічних сил, при цьому мають ще й не абияке фінансування з державного бюджету при зубожінні народу. В НАБУ більш вища ступінь ефективності діяльності, ніж у НАЗК, але тим не менше ступінь домінування піару та політизації над системною роботою не дає їм можливості повною мірою виконувати ті функції, які покладені на них законодавством. Наприклад, передача інформації своїм якимсь друзям депутатам, які оприлюднюють її перед справою, неприпустимо. Тому не можна сказати, що коли НАЗК підтримує позицію Президента, то воно погане, а якщо НАБУ підтримує позицію прозахідної опозиції, то воно добре. І те, і те — погано й неприпустимо. В нас є Конституція та закони, які мають бути камертоном для згаданих структур. А не інтереси чи позиції тих чи інших сил».

Зрештою в багатьох виникає питання — навіщо країні така кількість структур із начебто однорідними функціями? Для взаємного контролю чи взаємної боротьби тих, хто за ними стоїть? Контроль у даній сфері необхідний. Інакше структура ризикує бути елементом узурпації домінуючого клану. Проте в нинішніх умовах побудувати здорову систему противаг є утопією. Зрештою відчуття безвиході породжує єдиний можливий висновок — необхідна нова сторінка історії відносин на рівнях влади та народу, що не можливо без амністії минулого. Конфлікт НАБУ і НАЗК у черговий раз збурив це питання. Та чи може така «амністія» гарантувати здатність олігархів до розбудови якісно нових стосунків? Адже так спокусливо час від часу вганяти суспільство в сон із мареннями про боротьбу з корупцією та реформи, і при цьому добиватися головного — гарантування власних капіталів, що не можливо без збереження впливу на всі ключові сектори життя країни.