Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Авторитаризм і тоталітаризм-2

Схожість, відмінність і шляхи подолання
20 січня, 2022 - 19:14
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

Нещодавно трапився в багатьох сенсах знаменний випадок. Збірна Росії з хокею вийшла на заключний матч турніру «Кубок Першого каналу» проти Фінляндії у формі з написом «СРСР». Прообразом для цієї форми став комплект, у якому збірна СРСР виступала в 1964 — 1968 роках. Колишній прем’єр та міністр закордонних справ Фінляндії Олександр Стубб у Twitter розкритикував російську збірну, а також тих, хто дозволив грати їй у цій формі: «Я здивований і розчарований тим, що Росії дозволили грати у формі CРCP в матчі проти Фінляндії. Ця абревіатура й уособлюваний нею режим символізують авторитарний імперіалізм, який убив мільйони безневинних людей... Образливий жест, якому немає місця ні у спорті, ні де-небудь ще. Те, що Фінляндія виграла матч, не має особливого значення. Важливо те, що з цією абревіатурою жорстоко анексували країни хокейної сім’ї». Стубб, вочевидь, мав на увазі Чехію, яка зазнала вторгнення 1968 року, і саму Фінляндію, яку Сталін двічі намагався приєднати збройною силою.

Як на мене, в цьому випадку показовими є кілька речей. По-перше, сам факт участі збірних Фінляндії, Канади, Швеції та Чехії в «Кубку Першого каналу-2021», який є другим із чотирьох етапів Єврохокейтуру. Агов, а як же санкції проти агресивної Росії? Як участь у турнірі, названому на честь державного каналу російського телебачення, який за рівнем брехні давно випередив мас-медіа Геббельса і закликає перетворити західні країни на радіоактивний попіл? Невже не чули про це все? Чи спорт поза політикою та поза мораллю? По-друге, якщо російська збірна вийшла грати у формі з написом «СРСР» і їй це дозволили, то це означає, що бодай на рівні хокею Захід дозволив Путіну відтворення «Союзу нерушимого», і це дуже сумно. По-третє, з якого дива фінський політик назвав державний лад Радянського Союзу «авторитарним імперіалізмом»? Що йдеться про імперіалізм — це однозначно. Але ж хіба режими Сталіна та Брежнєва були авторитарними? Цікаво виходить: Тіто, Гітлер, де Голль, Пілсудський, Сталін, Брежнєв, Чан Кайши, Туджман, Мілошевич, Трамп, Путін, Орбан та ціла низка інших діячів ХХ — ХХІ століть кваліфіковані в мас-медіа та у виступах багатьох політиків як авторитарні правителі. Та й про маршала Маннергейма часом пишуть, що він був авторитарним лідером... Як на мене, тут маємо не так теоретичне, як практичне питання. Бо ж якщо навіть критик дозволу збірній Росії виступати фактично в формі СРСР зауважує, що йдеться про авторитарний радянський режим, то в чому проблема? Он режим Трампа був авторитарним, і режим Орбана, проте ніхто ж не виключає США та Угорщину із міжнародних спортивних змагань, ніхто не застосовує до них санкцій, то чому раптом слід робити акцент на Росії та СРСР, адже Сталін і Брежнєв належали, а Путін належить до того ж типу державних лідерів? І в підсумку авторитаризм як такий де-факто визнається прийнятним, хоч і не надто симпатичним...

Ще свіжіша й цікавіша ситуація пов’язана з поточними подіями в Казахстані. Не стану їх переповідати, зверну лише увагу на деякі ключові моменти, що вимагають адекватної концептуальної оцінки. Знов-таки, з практичними наслідками, важливими для цієї країни, навколишнього регіону та світу.

Для початку дозволю собі процитувати чи не найкомпетентнішого з цього питання українського журналіста. Віталій Портников, особисто знайомий ще за своєю роботою в Москві в роки перебудови з «єлбаси» Назарбаєвим, так оцінював цього політичного діяча: «У роки горбачовської перебудови це була жвава й діяльна людина, яка приваблювала прагненням змін і здавалася щирим патріотом своєї країни... На початку 1990-х я бачив, як назустріч йому бігли робітники із Екібастуза — для них ця усміхнена людина разюче відрізнялася від звичних нудних номенклатурників. Зараз діти цих людей трощать його пам’ятники — як узагалі ці безглузді монументи з’явилися у країні, яка в 1990-х роках була найцивілізованішою серед центральноазіатських республік? Сусідній Узбекистан уже був завішаний портретами Карімова, а Назарбаєв лише посміювався. Але в результаті перевершив сусіда по культу особистості. Він прийшов до влади як альтернативний лідер, щоб покінчити з можливістю того, що главу Казахстану призначатимуть у Кремлі... Йому дісталася багата і перспективна країна, більшість жителів якої живе у злиднях, тоді як він з наближеними складує мільярди. І до чого? Власну доньку він фактично позбавив сім’ї, онук загинув, дочки «батька нації» зараз змушені тікати із країни — і це лише його «легальна» родина. Кому він приніс щастя, крім своїх пам’ятників, уламки яких лежать під ногами людей? Добре ім’я — втратив. Країну — занапастив. Власній сім’ї приніс лише нещастя... І тепер навіть для того, щоб захистити хижі клани, які експлуатують Казахстан, потрібні російські окупанти».

Яким чином виходить концептуально описати процеси, змальовані Віталієм Портниковим? За три десятиліття (з кінця 1980-х) відбулося переростання авторитаризму, причому модернізаційного, у тоталітаризм. Назарбаєв прийшов до влади як автократ, котрий користувався беззаперечною підтримкою більшості населення, — внаслідок специфіки компартійної влади в добу перебудови, коли тоталітарна система поволі руйнувалася. Розпад СРСР і падіння влади КПРС посилили позиції Назарбаєва. Зауважу, що авторитарна влада за тодішніх умов була єдиним виходом для Казахстану, щоб утримати цілісність держави, бо було чимало охочих «відхопити» від нього «історичні російські землі». Причому не лише у владних структурах РФ, а й у самому Казахстані, в особі різних «козачих» організацій тощо. Було зроблено справді чимало. Проте не відбувалася інституційна ротація еліт (а за авторитаризму вона, хоч і в дещо обмежених формах, має відбуватися) й усі головні рішення замикалися на «єлбаси». А тим часом настала «осінь патріарха»: енергія Назарбаєва з віком неминуче послабшала, натомість непохибність і важливість для нації та країни власної персони в його власних очах непомірно зросла. Теоретично головні рішення, як і раніше, залишалися «зав’язаними» на «єлбаси», проте реально дедалі більшої ваги набувала система з її апаратом — урядовим, ідеологічним, репресивним. Зрештою, самого Назарбаєва символічно замістили його прижиттєві монументи; президент Токаєв не мав і не міг мати особистого авторитету Назарбаєва, що його мав той у перше десятиліття свого правління. Тож Токаєв мав неминуче скористатися готовим в основних рисах уже не авторитарним, а тоталітарним механізмом управління. Зауважу, що чимало силовиків не були особисто йому відданими; тому їх слід було або пов’язати кров’ю, або усунути тим чи тим способом. Що і було зроблено в січні 2022 року.

Сьогодні ж, під час остаточного формування тоталітарної системи, під загрозою опинилися багато які позитиви назарбаєвського правління: «коренізація» владної вертикалі та інших державних структур, оцінка подій 1930-х років як Голодомору (вживається саме ця дефініція), обмежена гласність у мас-медіа (не свобода слова, а властива саме авторитаризму гласність). Наразі навіть обов’язковість знання казахської мови, її вага в суспільному житті можуть зійти на пси, бо Казахстану доведеться чимось розплачуватися з Росією; ба більше — на процеси доформування суспільно-політичної системи Qazaqstan Respуbl?kasy неминуче впливатиме РФ з її вже усталеним неототалітаризмом.

Отож відзначимо першу суттєву відмінність авторитаризму від тоталітаризму: спочатку політик здобуває реальний авторитет своїми досить успішними в суспільно важливих сферах діями, а потім уже стає провідним авторитетом у країні, далі — зосереджує у своїх руках «контрольний пакет» повноважень, нерідко перетворюючи всі гілки влади на декорації. За тоталітаризму політик спочатку здобуває ключову посаду у владних структурах, а потім уже (і в результаті цього) стає найвищим (бодай офіційно) авторитетом — і доформовує ці структури під себе. Авторитаризм (це друга відмінність) не прагне цілковитого контролю влади й «вождя» за приватним життям населення своєї держави, натомість тоталітаризм прагне цього, передусім через систему державно-партійних структур, через пропаганду та репресії. І за авторитаризму, і за тоталітаризму суспільство є суворо ієрархічним, але за авторитаризму важливу роль грає компетентність тих чи інших посадовців, а не лише їхня особиста відданість (згадаймо, яких нікчем-військовиків поставив біля себе Сталін після 1937 — 1938 років, якими фельдмаршалами під час війни оточив себе Гітлер — не випадково ж Кейтеля самі нацисти прозвали «Лакейтель», — яка геронтократія запанувала за Брежнєва). Тоталітаризм апріорі ідеократичний. Авторитаризм — далеко не обов’язково (згадаймо Піночета і Франко пізнього періоду). Нарешті, саме за тоталітаризму масовим людським типом стає «гвинтик», «цвяшок», «ідеальний виконавець», тоді як за авторитаризму досить, щоб масова людина трималася в межах установлених «згори» норм і правил. А відтак тоталітаризм значно глибше закорінений у «суспільне тіло», значно живучіший, навіть після падіння внаслідок різних (нерідко зовнішніх) причин відповідних політичних надбудов. Саме тому в повоєнній Західній Німеччині завдяки спільним зусиллям американських та британських окупаційних адміністрацій, новостворених німецьких владних органів та інтелектуалів відбулася денацифікація замість негайних всезагальних виборів. Адже на той час такі вибори зберегли би при владі нацистів — нехай і під іншими вивісками.

До речі, з цих же причин проведення будь-яких виборів на території «Л/ДНР» — навіть після відходу російських військ — дасть абсолютну перевагу тому чи іншому крилу проросійських сепаратистів; якщо 2014 року там запанувала терористична диктатура, то зараз вона переродилася у властиво неототалітарний феномен, і прагнення деяких західних лідерів нав’язати Україні виконання Мінських угод у будь-якому вигляді є прагненням легалізувати тоталітаризм з усіма відповідними наслідками для нашої держави та Європи загалом.

А головний висновок із усього цього — що прямий перехід від тоталітаризму до демократії неможливий. Ще наприкінці 1970-х років Желю Желев, тоді — опозиційний доктор філософії, згодом перший посткомуністичний президент Болгарії, зробив аргументований висновок: порівняно швидкий та ефективний перехід від тоталітаризму до демократії вимагає в якості проміжного варіанта прагматичного авторитарного режиму (можливо, навіть прагматичної військової диктатури), щоби підготувати суспільство до життя за нормами права. Інший шлях загрожує відторгненням ліберальних цінностей або може виявитися занадто повільним. Такий висновок може видатися досить радикальним. Проте порівняймо. У Болгарії спробували здійснити економічні й політичні реформи ліберальні політики. Наслідком стало повернення до влади неокомуністів і тривалий економічний занепад. Хорватія генерала Франьо Туджмана пройшла через десять років авторитаризму з подальшим переходом до ліберальної демократії, зі справді вільними виборами. При цьому Хорватія перебувала в дещо складніших обставинах (війна з неототалітарною Сербією, непрості відносини з Заходом, повоєнна відбудова економіки), але в кінцевому підсумку на початку ХХІ століття вона випередила Болгарію. Польща, переживши військовий режим генерала Ярузельського, виявилася здатною до сприйняття демократичних цінностей та ефективного їх втілення (проблеми настали вже в останні десятиліття, але то окрема тема). Як варіант прагматичного військового правління, вочевидь, можуть розглядатися й окупаційні режими, запроваджені після Другої світової війни союзниками в Західній Німеччині, Японії, Південній Кореї. Такі режими були відверто спрямовані проти радикальних політичних сил будь-якого ґатунку, і за певний час їм удалося за допомогою соціально-економічних, правових, освітніх та інституційних чинників забезпечити сприйняття соціумом демократичних цінностей. Можуть запитати: а як же Україна? Хіба вона пройшла через етап прагматичного авторитаризму (тобто такого, що веде не до тоталітаризму, а геть від нього)? Ні. Та чи можна наразі вважати демократичні цінності в нашій країні усталеними і загальновизнаними?

Отож і виходить, що проблематика авторитаризму і тоталітаризму та шляхів подолання останнього є не суто теоретичною, а практично-політичною.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: