Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Бій під Бадабером

Навесні 1985 року радянські військовослужбовці, серед яких були й українці, утримувані афганськими моджахедами на території Пакистану, підняли повстання
11 лютого, 2021 - 19:33
БРАНЦІ БАДАБЕРУ

З тих пір, як останній радянський солдат залишив Афганістан, минуло 32 роки (15 лютого 1989 р.). Про ту неоголошену війну написано сотні книжок, знято десятки фільмів. Але не всі її сторінки прочитані суспільством. Повстання радянських військовополонених, утримуваних неподалік пакистанського міста Бадабер, — одна із них. Розповісти про ті події та людей, які стали їхніми учасниками, я попросив полковника у відставці Валерія АБЛАЗОВА — колишнього радника Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, заступника голови УСВА, який у 1980-х рр. був військовим радником у Збройних силах Афганістану. У 1990-х, будучи заступником голови Державного комітету у справах ветеранів України та Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), він неодноразово бував у Пакистані, з’ясовуючи долі військовополонених, у тому числі й учасників Бадаберського повстання.

— Під час перебування радянських військ у ДРА моджахеди вели за нашими військовослужбовцями справжнє полювання, — розповідає Валерій Іванович. — Захопивши в полон солдата чи офіцера, вони намагалися вивідати у них інформацію про частини й підрозділи, їхню структуру та озброєння, бойові можливості. При цьому за кожного бранця отримували непогані гроші, які слугували для них своєрідним стимулом для подальшого «полювання». Розмір «премії» залежав від військового звання, посади захопленого військовослужбовця, цінності отриманої інформації. Звісно, що найбільше цінувалися офіцери, особливо старші. Втім, за всю війну лише два старших офіцери, полковник Олександр Руцькой, літак якого був збитий, та підполковник Микола Заяць, внаслідок порушення статуту, потрапили до рук душманів. Моджахеди, як правило, жорстоко знущалися з бранців, прирікаючи їх на мученицьку смерть. Знаючи про це, наші військовослужбовці намагалися не потрапляти до їхніх рук живими, завжди зберігаючи останній патрон чи гранату для себе. Але за певних обставин, зокрема, будучи тяжко пораненими, в непритомному стані, деякі з них все ж опинялися в руках моджахедів.

З часом вони почали оцінювати бранців як живий товар, «даруючи» їм життя і плануючи з часом отримати, як мовиться, за них якомога більше дивідендів. До 1985 року душманам із угруповання Бахруддіна Раббані вдалося «назбирати» більш як десять бранців, яких переправили до Пакистану, оскільки побоювалися, що про їхнє місцезнаходження стане відомо командуванню обмеженого контингенту радянських військ у ДРА і воно намагатиметься їх визволити.

Чому пакистанська влада допустила розміщення на своїй території  військовополонених?

— На території Пакистану було багато таборів біженців із Афганістану. У межах цих таборів існували й центри базування та підготовки бойовиків. Влада Пакистану практично не контролювала стан справ на цих територіях або заплющувала очі на існування таких собі міні-концтаборів, допоки про них не довідалася міжнародна спільнота. Але й тоді вона — на офіційному рівні — заперечувала наявність у них радянських військовополонених.

Ну, а для командування 40-ї армії вони вважалися пропалими безвісті, допоки не з’ясовувалась їхня доля.

— Невже воно не знало про те, що в неволі, всього за кілька сотень кілометрів від Кабула, томляться наші солдати й офіцери?

— Моджахеди тримали військовополонених в одному місці нетривалий час. Але спецслужби Афганістану відслідковували ситуацію. У складі 40-ї армії було також чимало досвідчених представників спецслужб, зокрема військової розвідки і контррозвідки, КДБ, які проводили активну розвідувальну діяльність як на теренах Афганістану, так і сусідніх країн.

Чому ж нічого не робилося для звільнення людей? Невже сил бракувало?

— Сил якраз і не бракувало. 111 військовополонених були звільнені з полону в той період, коли наші війська ще були в Афганістані, в тому числі 53 — із застосуванням сили, 58 — внаслідок зусиль дипломатів, громадських організацій та діячів. 39 колишніх військовополонених повернулися на Батьківщину, а інші залишилися за кордоном. В Україну в цей період повернулось 11 осіб, а 7 залишилися в США, Канаді, Австралії.

Але не завжди наші дії увінчувалися успіхом. Моджахеди, як правило, заперечували інформацію про наявність військовополонених, стверджуючи, що наші військовослужбовці добровільно перейшли до них. Але міжнародні гуманітарні організації уже визнали факт наявності військовополонених у моджахедів і вимагали у ставленні до них дотримуватися міжнародного гуманітарного права. З іншого боку — умовою звільнення полонених за допомогою західних організацій було публічне засудження ними дій радянського керівництва й визнання перебування радянських військ на території ДРА агресією.

Якби наші солдати й офіцери утримувалися на території ДРА, то можна було б провести військову операцію з їх звільнення. А так вони перебували на території іншої держави. А це означало, що жоден радянський солдат не міг перетнути афгано-пакистанський кордон, бо щось подібне трактувалося б міжнародною спільнотою як початок війни проти Пакистану. З усіма наслідками. Словом, наші хлопці — за великим рахунком — стали заручниками великої політики і керівників країни, які прийняли необачне рішення про введення радянських військ до ДРА.


АФГАНЕЦЬ РОЗПОВІДАЄ ПРО ТОДІШНІ ПОДІЇ НАШІЙ ДЕЛЕГАЦІЇ

Тривалий час ви очолювали комісію, яка займалася проблемами повернення на Батьківщину колишніх радянських воїнів — вихідців із України, котрі потрапили в полон. Водночас багато зусиль доклали й для з’ясування правди про ті трагічні події, що сталися під Бадабером...

— Під час роботи в цій комісії мені доводилося неодноразово бувати в прикордонних з Афганістаном країнах. Не переповідатиму всіх нюансів проведеної нами роботи, а скажу лише, що правда про повстання, його учасників збиралася протягом кількох років. Багато зроблено Червоним Хрестом України, Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. І зараз ця робота триває. Офіційні представники України зустрічалися як з колишніми польовими командирами повстанських формувань, так і з представниками пакистанської влади, спецслужб цієї країни. Вони, як, до речі, й їхні колеги з інших країн, досить неохоче йшли на контакт, але нам все ж вдалося багато чого з’ясувати. Після проведеної кропіткої роботи відкрилася страшна правда про ті події.

З’ясувалося, що на околиці пакистанського селища Бадабер душмани протягом тривалого часу утримували кілька десятків бранців, серед яких були радянські військовослужбовці та військовослужбовці урядових військ ДРА. Усіх їх утримували у звичайних для цих місць глинобитних будівлях, більше схожих на хліви для овець. На ніч людей зачиняли, а вдень випускали надвір — під пекуче сонце. Їх охороняли, всіляко принижуючи людську гідність, озброєні моджахеди. Одного квітневого вечора бранці залишилися під охороною лише одного вартового — решта подалася на намаз — священний для кожного мусульманина ритуал. Поки моджахеди молилися Аллаху, вони його вбили.

Чому ж бранці, здобувши свободу, не намагалися вирватися на волю? Невже у них не було жодного шансу дістатися своїх?

— Відповісти сьогодні на ці запитання вкрай складно, оскільки всі радянські полонені загинули. Але я вважаю, що вони цілком розуміли складність свого становища, усвідомлюючи, що шанси дістатись найближчої радянської військової частини рівнялися практично нулю: табір був розташований у зоні пуштунських племен на значній відстані від афгансько-пакистанського кордону. І дійти до нього, не маючи жодних орієнтирів на незнайомій місцевості, було нереально. До того ж, услід втікачам кинулись би моджахеди, а місцеві жителі, які, м’яко кажучи, не симпатизували полоненим, відразу б їх здали поліції або ж самим моджахедам, яких вистачало в Пакистані. А ще потрібно було покинути територію табору. Непоміченими. А зробити це було не так-то й легко, бо навколо було чимало душманів, військовослужбовців пакистанської армії. Бранців, хай би як вони маскувалися, видала б насамперед їхня слов’янська зовнішність...

Тоді для чого було вбивати вартового і захоплювати табір?

— Тому, що людям було вже не сила терпіти ті фізичні й моральні знущання, яким їх піддавали. Сам початок дій склався за збігом обставин, який поставив їх перед вибором: померти зі зброєю в руках, а не приймати мученицьку та принизливу смерть від своїх ворогів. Військовополонені наприкінці свідомо прирекли себе на смерть і вирішили віддати свої молоді життя якомога дорожче. Тому, позбувшись вартового, відразу зайняли кругову оборону, приготувавшись до відбиття атак. Хоча, як на мене, в їхніх серцях все ж жевріла якась надія, що вдасться залишитися в живих. Інакше, думаю, не висували б до моджахедів і пакистанської влади ультиматуму, вимагаючи прибуття до них радянського посла в Пакистані. Звісно, цю вимогу не було виконано. Натомість ватажки моджахедів, якими кишіла вся прилегла до афгано-пакистанського кордону територія, висунули їм зустрічну вимогу: здатись, пригрозивши, що в разі відмови їхні душі постануть перед Аллахом. При цьому їм гарантували збереження життів. Не отримавши відповіді, душмани відкрили по позиціях повстанців ураганний вогонь.

Відбиватися було чим, оскільки вони захопили склад зі зброєю, який містився на території табору. Та сили були нерівні: до місця бою підтяглися сотні моджахедів, а район табору блокували пакистанські війська, які вважали, що це чергова сутичка між душманськими угрупованнями. Зрозумівши, що полонені так просто не віддадуть свої життя, моджахеди підтягли до табору артилерію, яка відкрила вогонь прямою наводкою. Очевидці розповідали, що бій тривав до самого світанку. А з першими променями сонця пролунав вибух. Він був такої сили, що уламки будівель, останки людей порозліталися в радіусі кількох сотень метрів: не бажаючи знову опинитися в ролі невільників і терпіти середньовічні знущання, повстанці підірвали склади з боєприпасами, а разом з ними і самих себе...

Скажіть, будь ласка, чи відомо щось про людей, які стали учасниками тих трагічних подій?

— Ми хотіли не лише відтворити хронологію тих подій, а й — і це найголовніше — дізнатись якомога більше про учасників повстання. І нам це вдалося. Так, з’ясувалося, що серед них були радянські військовослужбовці. Зокрема, рядовий М. Варварян (Вірменія), сержант В. Васильєв, рядовий І. Васьков, молодші сержанти К. Габараєв, А. Єговцев, єфрейтор М. Дудкін, рядовий А. Зверкович, молодші лейтенанти Г. Кашлаков, Г. Кирюшкін, рядові С. Левчишин, М. Павлютенков, Р. Рахинкулов (Росія), молодший сержант С. Рязанцев, рядовий С. Коршенко, службовець Радянської Армії М. Шевченко (Україна), лейтенант С. Сабуров (Узбекистан), рядовий М. Самінь (Казахстан).

За найбільш вірогідною версією, очолив повстання Микола Шевченко — службовець Радянської армії, який приїхав до Афганістану в січні 1981 року і працював там водієм. Останнього листа від нього дружина отримала влітку 1982 року. У ньому він повідомляв, що доводиться «подорожувати» по всій країні. А в жовтні 1983-го жінка отримала від начальника політвідділу частини, в якій працював Микола, листа. У ньому повідомлялося, що «10 вересня 1982 року Шевченко Микола Іванович при виконанні інтернаціонального обов’язку в ДРА, в районі міста Герат, пропав безвісти».

Усіх подробиць з’ясування долі цієї людини не переповідатиму, а скажу лише, що при зустрічі з його дружиною я порадив їй звернутися до однієї міжнародної організації, яка займається пошуком військовополонених і безвісти зниклих, офіс якої працює в США. Жінка написала туди листа і незабаром отримала відповідь від активістки цієї організації Людмили Торн — колишньої громадянки СРСР. Людмила написала, що влітку 1983 року в складі телевізійної групи із Австралії, яка знімала про радянсько-афганську війну документальний фільм, зустрічалася з Миколою, коли він перебував у полоні. Вона також повідомляла, що чоловік багато розповідав їй про свою сім’ю, з нетерпінням очікуючи визволення.

Зважаючи на те, що Шевченко потрапив у полон ще 1982 року, можна передбачити, що й решта бранців провели в неволі не один рік. На жаль, Людмилі Торн не вдалося визволити жодного з них.

Тривалий час рідні Сергія Коршенка так само нічого не знали про його долю, вважаючи безвісти пропалим, а мати всі очі виплакала, очікуючи бодай якоїсь звісточки про сина. Врешті-решт, нам вдалося натрапити на його слід і з’ясувати, що юнак теж потрапив у полон і перебував у бадаберській в’язниці. Він, як і решта його товаришів, не скорився, а загинув зі зброєю в руках. Як справжній солдат.

Правда про Бадаберську трагедію, як я вже казав, збиралася по крихтах. Наприклад, уже після того, як було чимало з’ясовано про цю сторінку афганської війни, українська сторона продовжувала працювати над вивченням версій повстання, що дало можливість отримати додаткову інформацію про повстання: список його учасників поповнився новими прізвищами, зокрема українців В. Духовченка, С. Рязанцева.

За клопотанням Української спілки ветеранів Афганістану Президент України «за мужність і самовідданість, проявлені при виконанні військового обов’язку», нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) учасників цього повстання С. Коршенка, В. Духовченка і М. Шевченка.

Сергій ЗЯТЬЄВ. Фото надані автором
Газета: 
Рубрика: