Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

«Будні» контактів з окупантами

Михайло ЩЕРБІНА: «Російські офіцери зі складу Донецької та Луганської груп СЦКК, майже не приховуючись, керували російсько-терористичними військами зі штабів їхніх корпусів»
29 січня, 2020 - 18:18
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Якої думки про події на Донбасі російські офіцери? Як тривали переговори з окупантами та підконтрольними їм сепаратистами? Чи здатне українське військо протягом двох-трьох тижнів звільнити окуповані території Донбасу? Відповідає Михайло ЩЕРБІНА — полковник, начальник відділу впровадження служби в резерві мобілізаційного управління Головного управління персоналом Генерального штабу ЗС України, який входив до Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін.

Нагадаємо, СЦКК — це група з контролю за дотриманням Мінського протоколу, до якої входили представники української та російської сторін. Центр почав роботу 26 вересня 2014 року в місті Соледар Донецької області. 19 грудня 2017 року, всі 75 російських офіцерів, які входили до складу російської сторони СЦКК, виїхали з України та повернулися до РФ, що було офіційно підтверджено Спеціальною моніторинговою місією ОБСЄ в Україні та Державною прикордонною службою України.

«РОСІЯНИ УСІЛЯКО ГАЛЬМУВАЛИ ДІЯЛЬНІСТЬ СЦКК, ПРИДУМУЮЧИ РІЗНІ ПРИЧИНИ»

— У грудні 2014-го я отримав наказ відбути в район антитерористичної операції, — згадує мій співрозмовник. — Взявши найнеобхідніше, поїхав.

Вам вже було відомо про те, що там відбувається, адже позаду була Іловайська трагедія, коли загинуло чимало наших військовиків?

— Я вважав і вважаю відрядження в зону АТО, а зараз операції Об’єднаних сил, звичайним завданням, обов’язком кожного офіцера. Мене непокоїло інше: як добитися виконання тих завдань, які на нас покладало командування, відряджаючи в район АТО.

Що то за функції були?

— Мені належало увійти до складу Спільного центру з координації та контролю припинення вогню на Донбасі, який розпочав  роботу у вересні 2014 року. До нього, крім наших офіцерів, увійшли ще й росіяни. У Центрі створили 16 груп, які, розділившись навпіл, працювали як на підконтрольній нам території, так і на тимчасово окупованій, контролюючи реалізацію досягнутих домовленостей, зокрема, припинення вогню тощо. Наші спільні спостережні пости, були розміщені по всій лінії розмежування, документально фіксували обстріли.

Ви чи не перший український офіцер, який безпосередньо контактував з російськими військовими. Які вони — так звані старші брати?

— На вигляд люди як люди (усміхається). Ну а якщо серйозно, то дуже різні. Ми постійно вели з ними розмови щодо російської агресії, їх особистого ставлення до цього, намагалися переконати у персональній відповідальності кожного з них, нагадували про Нюрнберзький процес... Зауважу, що російське МО призначало до складу спостережних постів Центру, як правило, тих військовиків, які до цього служили у віддалених гарнізонах. Жоден з них не лише не  мав  родинних стосунків до України, а й ніколи не був тут. Більшість з них спочатку мали дуже слабку уяву, що саме тут коїться.  Але були й такі, хто чітко розумів для чого вони в Україні... Так, російські офіцери зі складу Донецької, Луганської груп СЦКК, майже не приховуючись, керували російсько-терористичними військами зі штабів їхніх корпусів. Але були й офіцери, які пройшли по дві Чечні, але визнавали свою провину в агресії проти колись, як вони декларують, братнього народу.

Як ви оцінюєте роль Центру в припиненні вогню, відведення важких озброєнь?

— Я не уповноважений давати таких оцінок. Можу лише сказати, що росіяни усіляко гальмували його діяльність, придумуючи різні причини. Наприклад, відмовлялись виїжджати на місця обстрілів, пояснюючи це тим, що можуть потрапити під вогонь своєї ж артилерії.

Але ж поруч з ними були й українські офіцери!..

— Звісно, що так. Але  в них була вказівка усіляко саботувати домовленості, і вони сумлінно її виконували...

«ЦЕ НАШІ ВОРОГИ, НА РУКАХ ЯКИХ СМЕРТІ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ, ЗА ЩО ВОНИ РАНО ЧИ ПІЗНО ВІДПОВІДАТИМУТЬ»

—  Господар Кремля, не кажучи про його васалів, постійно стверджує, що кадрових російських військових на теренах України немає...

— Я їх бачив. На власні очі. Для того, щоб зрозуміти що перед тобою кадровий офіцер мені, людині, яка прослужила в армії понад 30 років, не потрібно його посвідчення. Насамперед, вони вирізнялися добротною військовою формою, яку носили з дотриманням усіх статутних вимог, поведінкою, інколи московським акцентом. Цього не скажеш про бойовиків: своїм одягом, манерами, врешті решт лексиконом ті більше нагадували відомого кіногероя Попандопуло. Але при появі своїх російських кураторів вони віддавали їм військову честь, а отримавши накази, миттєво виконували їх.

Поважали, мабуть...

— Щодо поваги не знаю, але побоювались: у цьому немає жодного сумніву. І навпаки самі росіяни дивилися на того самого «Моторолу», як на посміховисько, коли той, наприклад, приїжджав на перемовини за кермом квадроциклу, обвішаний різною зброєю.

Сьогодні, як відомо, Українському війську протистоять 1-й та 2-й так звані армійські корпуси, що дислокуються в «ДНР» і «ЛНР» і якими командують російські генерали. З ними не довелося спілкуватись?

— З ними — ні, а ось з начальниками штабів мав справу.

Яке враження вони справили на вас?

—  Це наші вороги, на їхній совісті, якщо вона у них залишилась, смерті тисяч людей, за що вони рано чи пізно відповідатимуть. І на цьому крапка. А якщо вони цікавлять вас як фахівці, то це добре підготовлені у військовому плані люди, за плечима яких чимало так званих гарячих точок, виникнення яких спровокували самі ж росіяни, і де вони, військові, «налагоджували мир». Наприклад, Абхазія,  Чечня, Придністров’я, Південна Осетія. І тут, в Україні, всі вони опинились не випадково.

Ви мали контакти і з «армійцями» самопроголошених республік. А ці що собою представляють?

— Це люди, які ще вчора нічого не вартували у цьому житті, а сьогодні, взявши до рук автомат, почуваються господарями світу. Це злочинці.

Розповім про такий випадок. В лютому 2015-го ми домовились з «вождями» псевдореспублік про евакуацію з-під обстрілів жителів Дебальцевого. Згідно з цими домовленостами, люди мали право протягом двох днів обирати куди їм їхати — на територію «республік» чи до України. Першого дня, коли проводили евакуацію, абсолютна більшість з них побажали виїхати на підконтрольну Українській державі територію: з майже вісімсот чоловік лише 15—20 обрали так звану «ДНР». У нас не вистачило автобусів для всіх бажаючих, і ми заспокоювали людей, що решту заберемо наступного дня.

Але проукраїнська позиція жителів міста настільки обурила бойовиків, що вони, в супереч домовленостям, без будь-яких пояснень заборонили подальшу евакуацію, прирікши людей на смертельну небезпеку. Проте це не завадило так званому обмундсмену «ДНР» Дарині Морозовій наступного дня заявити, що «українським військовим начхати на мирне населення». Ось вона, мораль «борців з хунтою»!..

Траплялося, що ці покидьки пробували використовувати українських офіцерів СЦКК на окупованої території як живий щит. Заради справедливості скажу, що саме завдяки втручанню російського капітана, одного разу цього не сталося. У мене досі залишились в записничку телефонні номери Захарченка, «Гіві», «Мотороли» та інших «вождів», з якими доводилось контактувати.

«...ТОДІ МЕНІ ВСЕ-ТАКИ ВДАЛОСЯ ЗВІЛЬНИТИ ТРЬОХ ПОЛОНЕНИХ ТА ЗАБРАТИ ТІЛА ВОСЬМИ ЗАГИБЛИХ «КІБОРГІВ»

— До речі, інтернетом досі «гуляють» фото, на яких вкрай збуджений Захарченко називає вас українським «карателем»...

— Це сталося 15 січня 2015 року, коли точилися запеклі бої за Донецький аеропорт, а Захарченко щоденно заявляв, що термінал вже їхній. На підтвердження сказаного, він вирішив влаштувати там пресконференцію. Туди поїхали представники ОБСЄ, у тому числі Александр Хуґ (заступник керівника спостережної місії від цієї організації. — Авт.), а також українські представники СЦКК. Були і два генерали — український і російський. На під’їзді до аеропорту нас зупинили бойовики. Незабаром підійшли представники масмедіа і Захарченко відразу почав розповідати їм про те, що «ДАП вже наш і там немає жодного українського військовослужбовця, але українці не дозволяють журналістам під’їхати до терміналів і переконатись у цьому, обстрілюючи їх». Я не зміг стерпіти і заперечив, сказавши, що все ним сказане є брехнею. Увага журналістської братії переключилась на мене. Хвилин за 10—15 Захарченко почав репетувати, що і я, і всі українці прийшли на Донбас як «карателі». Але його швидко заспокоїв офіцер з його оточення. Ким він був за посадою —  не знаю, але це точно був російський офіцер. І судячи з того, як до нього ставились бойовики і сам Захарченко, досить високопоставлений.

На цьому знайомство з ним закінчилось?

— Ні, за кілька днів я зустрічався з ним у будівлі Донецької облдержадміністрації, де сьогодні засідає «народний уряд Донецької республіки». Йшлося про обмін полоненими і тілами загиблих. Це відбувалася у присутності кількох російських офіцерів. Судячи з їхньої поведінки, двоє з них були генералами. Захарченко повідомив, що перед тим, як віддати нам тіла полеглих українців, він хоче провести урочисту церемонію відспівування. А коли ми залишились наодинці, запропонував навіть попити кави! Ми проговорили близько години.

Цікаво про що?

— Більше запитував я, намагаючись з’ясувати їхні плани та добитися звільнення полонених. Він пообіцяв звільнити з полону всіх «кіборгів», крім комбата Кузьміних. Мені здалося, що мій співрозмовник не був відвертим, бо на мої запитання, чи нас не прослуховують, він так і не відповів.

Наступного дня я знову поїхав до цих терористів. Біля аеропорту побачив наших полонених: зі слідами знущань, обірваних, що суперечить всім міжнародним конвенціям. Я відразу відмовився брати участь в таких «урочистостях», тоді мені все-таки вдалося звільнити трьох полонених та забрати тіла восьми загиблих «кіборгів».       

«ОДНОГО РАЗУ ДО НАС ПІДІЙШОВ МАЛЕНЬКИЙ ХЛОПЧИК І ЗАПИТАВ, ЧИ МОЖЕ ВІН ТИХЕНЬКО СКАЗАТИ «СЛАВА УКРАЇНІ»

— Як ви ставитесь до тверджень, що українська армія здатна протягом 2—3 тижнів звільнити окуповані території?

— Цілком згоден з ними. Але для цього потрібна єдина умова — невтручання російської армії. Скажу більше. Коли б не вторгнення влітку 2014-го російських батальйонно-тактичних груп, не обстріли наших військ з території Росії, то про сепаратистів ми б давно вже забули: нам тоді не вистачило буквально кількох тижнів, щоб покінчити з цим всім. А якщо Росія припинить постачати бандитам зброю, техніку і боєприпаси, то вони за кілька тижнів самі розбіжаться хто куди. Як щури з тонучого корабля.

Що ідейних, готових покласти життя за свої «республіки», немає?

— Якщо і є, то мізерна кількість. Абсолютна мізерна. Решта — місцеві бандити, шукачі пригод та різна наволоч. Є, щоправда, і ті, хто, втративши можливості заробляти на життя і годувати свої родини, теж подалися до цих «армій».

— А як ставляться місцеві жителі до українських військових? Адже всі ми пам’ятаємо, як донеччани, зокрема й жінки, усіляко знущалися над полоненими «кіборгами», яких бойовики вели вулицями міста...

— Перебуваючи на Донбасі, ми, виходячи у місто, ніколи не «обвішувалися» автоматами, гранатами. Ми не відчували жодних проявів агресії, чи неповаги. Навпаки, найчастіше місцеві мешканці пропонували допомогу. Одного разу до нас підійшов маленький хлопчик і запитав, чи може він тихенько сказати «Слава Україні». Нас це так пройняло.

Саме заради таких людей ми не зупинимось, допоки не звільнимо всі окуповані території.

Сергій ЗЯТЬЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ