Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Час, коли не можна промовчати

Нотатки на маргінесах подій
17 липня, 2019 - 12:03

Упродовж передвиборчого року ми з сумом, а часом із жахом спостерігали за тим, як Україна — і так звані політичний клас, і розрізнена та ворогуюча сама з собою інтелектуальна еліта, і «люди в погонах», у тому числі фронтовики, і бізнесмени, включно з найбільш впливовими, і діячі культури — від адептів поп-мистецтва до витончених постмодерністів, — інакше кажучи, всі категорії народу країни дружно наближали самих себе до катастрофи. Поодинокі тверезі голоси — мовляв, насувається велике лихо, слід робити нестандартні кроки, щоб порятувати свою країну, — чули лише ті, хто хотів чути; інші ж — і передусім так звані інтелектуали, вони ж аналітики та мислителі, або займалися своїми (часом навіть суспільно корисними в певних царинах) справами, або успішно освоювали чергові західні гранти, змальовуючи українську ситуацію в термінах наймодніших західних же дослідників, які й не чули про Україну, або штовхалися ліктями біля політичних «годівничок», оцінюючи рейтинги лідерів офіційно ще не розпочатих, але вже де-факто розгорнутих президентських перегонів, і намагаючись забронювати собі місця якомога ближче до цих лідерів. Сумна картина, якщо, звісно, не використовувати для світобачення постмодерну парадигму, для якої всі стилі життя й діяння рівноправні, а поняття добра і зла є «архаїчними» та «примітивними»...

***

І президентська адміністрація, і уряд, і парламент увесь час наче й займалися чимось реальним і нагальним, проте тактика їхніх окремих дій не корелювала зі стратегією виживання і зміцнення Української держави. Та й чи існувала вона, ця стратегія, якщо її замістили постійні «договорняки» з промосковською п’ятою колоною та бізнес-оборудки з російськими окупантами та їхніми маріонетками на Донбасі за принципом «вранці воюємо — увечері торгуємо»? Якщо не виконувалися чи виконувалися наполовину (а це ще гірше) домовленості з західними партнерами та союзниками про нещадну боротьбу з корупцією і про реальну судову реформу, натомість з великою пишнотою відбувалося симулювання цих речей? Ну, а про «економічні реформи» й говорити не варто — замість деолігархізації, без чого неможлива ефективна ринкова економіка, влада здійснювала постійне підвищення цін і тарифів на енергоносії та комунальні послуги для населення, що йшло на користь не країні, а тим самим олігархам, які виводили одержані монопольні надприбутки в офшори...

***

Співпраця з МВФ та іншими західними кредиторами — це окрема тема. Певні, хоч і надто незначні успіхи в цьому плані мав лише уряд Яценюка — Яресько, який домігся списання та реструктуризації бодай якоїсь частки боргів України. Але і він діяв під гаслом: «Україна — хороший позичальник». Що ж, якби у нас був мир, а перед тим не сталося екстраординарного грабунку держави режимом Януковича, це було б нормальним. Але якби в екстраординарних обставинах після Другої світової війни допомога Західній Європі з боку США будувалася на тих же засадах, що і кредитування України, то Сталін легко забрав би під себе всі території аж до Ла-Маншу. А Польща, очолена наприкінці 1980-х урядом «Солідарності»? Хіба її вихід із серйозної — але не обтяженої війною! — кризи будувався на нових і нових кредитах, умовою яких де-факто було скорочення соціальної сфери? Такий підхід призвів би лише до руйнації цієї країни та повернення до влади радикальних комуністів. Але ж у Польщі знаменитий уряд реформаторів, очолюваний, якщо хтось пам’ятає, професором Тадеушем Мазовецьким, умів жорстко захищати національні інтереси і розмовляти з західними партнерами мовою вимог, а не прохань. І йому це вдавалося, бо то був уряд університетських професорів, нещодавніх дисидентів, профспілкових лідерів та чесних генералів, які їздили на польських «фіатах», а з нерухомості мали хіба що квартири у міських багатоповерхівках та котеджі в передмістях на чотири кімнати з кількома сотками землі під садок. Це був уряд відповідальних діячів, які ділили разом з народом нестатки перехідного періоду і працювали не менше, ніж шахтар чи металург, учитель чи моряк, за приблизно таку саму платню. То був не популізм, як одразу заголосили б вітчизняні інтернет-тролі, — це була політична й інтелектуальна відповідальність. Ці люди могли звернутися (і зверталися) через голови міжнародних фінансистів до провідних західних політиків та політичних сил — і їхні голоси чули. На жаль, уряди України формувалися майже виключно з людей іншого штибу...

***

А тим часом Україна мала вагомий козир на переговорах із Заходом упродовж усіх минулих років. Це — Будапештський меморандум 1994 року, за яким в обмін на свій ракетно-ядерний потенціал Українська держава отримала обіцянки щодо підтримки підписантами територіальної цілісності та політичної й економічної безпеки. Як відомо, ці обіцянки виявилися не вартими навіть паперу, на якому вони були зафіксовані. А на додачу ще й папір виявився «з гниллю»: в англомовному варіанті він звався Memorandum on Security Assurances — тобто «запевнення щодо безпеки», а в україномовному, розміщеному на офіційному сайті Верховної Ради, «Меморандум про гарантії безпеки»; сталося так, що зачаровані «російською демократією» західні лідери змусили «націоналістичну Україну» віддати один із найпотужніших у світі ядерних потенціалів в обмін на абстрактні «запевнення». Проте в підсумку ця акція вдарила не лише по Україні, а й по самому Заходу. Коли стало ясно, що «запевнення щодо безпеки» є лише фігурою мови, за якою нічого реального немає, і сподіватися на них означає бути геополітичним самогубцем, висновок був один: єдиною реальною гарантією проти спроб збройного нападу ворога може бути лише власна ядерна зброя. Це означає, що держави, які мають підстави боятися за свою безпеку, так чи інакше мають виготовляти ядерну зброю і розвивати ракетні технології. Що зараз США, весь Захід можуть запропонувати КНДР за відмову від ядерних програм? Запевнення і гарантії? А північні корейці скажуть: ви їх уже давали Україні... Що пропонують Ірану? Те саме? А Іран має підстави побоюватися сунітського ядерного Пакистану, а також здатної створити власну ядерну зброю Саудівської Аравії. А Індонезія, яка спостерігає активність Китаю з його потужним флотом у південних морях, що їй робити? А інший опонент Китаю — В’єтнам? Уже навіть Бангладеш подумує про власні ядерні сили...

Ми не маємо жодних симпатій до іранського чи північнокорейського тоталітарних режимів, але це не змінює загальної оцінки ситуації. Тим паче, що, скажімо, Індонезія намагається бути демократичною.

Інакше кажучи, світ на грані того, що може розпочатися ефект доміно, адже сусіди нових ядерних держав також захочуть мати реальні гарантії своєї безпеки у вигляді власної ядерної зброї, тобто 2014 року Захід здав не тільки Україну, а й своє спокійне життя без атомних ексцесів у різних регіонах планети Земля, отримавши хаос та некерованість у міжнародній політиці. У цій ситуації українська влада могла, виклавши всі ці аргументи не лише за столами переговорів, а й у впливових мас-медіа світу, заявити: ви хочете зупинити ці процеси? Надайте реальну та масштабну допомогу Україні, в тому числі у військовій царині, включно з сотнями танків і БМП, десятками гелікоптерів, літаків і кораблів. А ще — десятки мільярдів доларів та євро на реконструкцію економіки та інфраструктури (звісно, під наглядом західних партнерів). Така й інша справді реальна допомога поставила б Україну в економічному та військовому сенсі на рівень Росії (не обов’язково ядерні ракети — досить мати кілька десятків ракет оперативно-тактичних з неядерними боєголовками, здатних досягти Москви) — і Кремль заговорив би по-іншому. Та не було здійснено навіть спроби зробити щось подібне.

Можливо, тому, що Захід й особливо Європа всі ці роки тиснули на Україну — не треба здіймати галас, ставити світ на грань глобальної кризи, якось воно та розсмокчеться. Проте в 1938—1939 роках сталося по-іншому, чи не так? І в 1989—1990 роках, якби Захід мовчки «проковтнув» совєтську окупацію Афганістану, багато чого у світі досі не «розсмокталося» б...

***

Звісно, Захід останніх декад ХХ століття з його досвідом протистояння совєтському тоталітаризму і перемоги над ним — це не Захід початку ХХІ століття, зациклений (до 2014 року — стовідсотково) на тісній співпраці з неототалітарним російським режимом. При цьому Захід значно більше, ніж наприкінці ХХ століття, надає увагу формальній демократії, тобто загальним виборам, одночасно «виносячи за дужки» цих вимог Росію та Китай. І разом із тим Захід, схиблений на політкоректності, мультикультуралізмі та «провині білої людини», дедалі менше розуміє як себе самого, так і інші цивілізації.

Ясна річ, є і на Заході притомні інтелектуали. Але домінують інші, які перетворили соціально-гуманітарні науки на прислужників ліволіберальної ідеології та на інструмент викривлення дійсності. От, скажімо, такий собі Інститут економіки й миру (The Institute for Economics & Peace) оприлюднив щорічний Глобальний індекс миролюбності, в якому фігурують 163 країни. Перше місце 11 років поспіль посідає Ісландія, далі йдуть Нова Зеландія, Португалія, Австрія, Данія. Україна посіла в цьому рейтингу 150-те місце (торік 152-ге), Росія — 154-та. При цьому Інститут заявив, що найбільше зростання миролюбності зафіксували у Східній Європі та Євразії, де «кількість смертей від конфлікту скоротилася через деескалацію насильства в Україні». Так що якби Україна капітулювала, то насильства не стало б і миролюбність сягнула б небачених висот... Ви будете сміятися, але торік у рейтингу Північна Корея була відзначена як миролюбніша за Україну, а в цьогорічному — Палестинська автономія, яка офіційно підтримує терористів і виплачує пенсії родинам «шахідів» і з території якої регулярно обстрілюють ізраїльські міста ракетами, — на 143-му місці, тобто вона миролюбніша за Україну (і за Ізраїль також, він 146-й). Чи потрібні коментарі?

***

Які тут можна зробити висновки? Головні з них, видається, маємо робити не ми самі, а політичні практики. Наша справа — продовжувати спостереження, писати далі про реальні проблеми країни та світу. Нашою метою було і є одночасно і попередити про небезпечні соціально-політичні повороти, і запропонувати способи їхнього подолання, спираючись на досвід історії.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments