Чи реальне державне фінансування партій?

Політичні сили нинішнього парламенту у більшості своїй є політичними проектами, які були започатковані або розпочали свою активну діяльність напередодні позачергових парламентських виборів 2014 року. Їх списки та бюджети формувались за закритими принципами, вони активно підтримувались тими чи іншими медіа, в залежності від спільної приналежності до груп інтересів. Передвиборча кампанія партій в 2014 році як і раніше стала перегонами гасел, медіа- і фінансових ресурсів та піару, а не ідеологій, поглядів та бачень. Так само, політичні партії як і раніше мали непрозоре, проте щедре фінансування. Як повідомляють у Громадянській мережі ОПОРА, в Україні з року в рік відбувається збільшення витрат політичних партій на передвиборчі перегони. Незважаючи на обмеження щодо виборчих фондів, у 2002 р. їх сукупний об’єм складав 32,2 млн. грн., у 2006 році він зріс в 17 разів до 552,1 млн. грн., у 2007 р. — 579,2 млн. грн., у 2012 р. — 601,3 млн. грн., у 2014 р. — 674,5 млн. грн.. Найбільші виборчі фонди на останніх виборах були у «Батьківщини» — 109,5 млн. грн., «Опозиційного блоку» — 106,4 млн. грн., «Блоку Петра Порошенка» — 97,4 млн. грн. і «Народного фронту» — 93,6 млн. грн.

Нещодавно Верховна Рада внесла до порядку денного сесії два законопроекти, подані Кабміном, які можуть стати початком докорінної перебудови партійної системи в Україні. Ними пропонується ввести систему державного фінансування політичних партій. Перший документ «Про внесення зміни до статті 87 Бюджетного кодексу України (щодо фінансової підтримки політичних партій)» є суто технічним та формує фінансову базу для даної ініціативи. Другий — «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо фінансування діяльності політичних партій» описує весь його механізм. Так партія, яка набрала 4% і більше голосів на попередніх виборах, має право на отримання фінансової підтримки з державного бюджету її статутної діяльності, на відшкодування витрат та на передвиборчу агітацію в межах обмежень на виборчий фонд. Щорічне фінансування складає 1% мінімальної зарплатні, помножений на кількість виборців на останніх виборах.

Окрім цього, закон пропонує введення обмежень та контроль обсягів добровільних внесків, пожертв до фондів партій через відкритість та підзвітність. При виявлених порушеннях, дані пожертви перераховуються до бюджету України. Передбачається також посилення кримінальних та адміністративних покарань за порушення обмежень у фінансуванні партії, встановлюються обмеження щодо використання ресурсів та майна політичними партіями. Політсили та їх структурні утворення зобов’язуються відкрити рахунки в установі банку України, куди перераховуватимуться всі кошти задля відкритості процесу фінансування, а також щороку звітують про майно, доходи, витрати і фінансові зобов’язання. Щороку до 31 березня вони зобов’язані підготувати та опублікувати щорічний докладний фінансовий звіт, подати його до Антикорупційного бюро та Рахункової палати. Вони також мають готувати для НАБУ щоквартальні докладні звіти щодо надходжень політичній партії.

«Основна мета державного фінансування партій — унезалежнити їх від олігархічних грошей та впливів, — коментує «Дню» народний депутат від «БПП», колишній голова правління Комітету виборців України Олександр ЧЕРНЕНКО, — Останні вибори показали, що в парламент потрапили партії, які залежали від фінансово-промислових груп, а молодим політичним силам навіть не вистачило грошей на рекламу. Ці законопроекти хоч якось зрушують це питання, бо у нас партії, на жаль, не є тим, чим мають бути. Взагалі, в Україні має бути прийнятий цілий пакет законів, який унеможливлює вплив олігархів на політику, і держфінансування партій є одним важливих у ньому».

Відповідаючи на питання «Дня», чи можлива реалізація даного закону у складних економічних умовах України, Черненко розповів: «Я розумію непопулярність цієї норми в Україні, але іноземні експерти, в країнах, яких існує така норма, це так само не користувалося популярністю, але вони проводили серйозну пояснювальну роботу». За словами депутата, згідно з дослідженнями, Україні потрібно близько 500 млн. грн. на рік для виконання такого закону. «Але це відносно невелика ціна, адже залежні від олігархів партії голосують за закони, які наносять мільярдні збитки бюджету Україну, — продовжує Черненко, — Ми розуміємо складність економічної ситуації в Україні, тому введення в дію даних законів передбачається з 2017 року, а цей час ми використаємо на роз’яснювальну роботу, підготовку партій — їх підзвітність, прозорість і т.д. Цей законопроект не скасовує інших форм фінансування партій, але воно стає більш прозорим».

«Депутати, які налаштовані на серйозне реформування політичного життя в Україні, готові підтримати ці законопроекти, — говорить про перспективи даних документів парламентар, — Але у нас, на жаль, в нинішньому парламенті більше популістів, аніж реформаторів, тому буде важко знайти голоси».

Аналогічне ставлення до законопроекту висловив у коментарі «Дню» і Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Інституту політичної освіти та один з лідерів партії «Сила людей». «Це крок перед формуванням політичної системи — ним ми проектуємо її будівлю, — ділиться думкою Солонтай, — Якщо не вводити державного фінансування, то у нас ніколи не буде справжніх партій. А вони можуть існувати лише на суспільні кошти, а це податки. Партії повинні проводити освітні заходи, семінари з підняття політичного рівня виборців, щоб вони розумілися в політиці. Демократична система вимагає демократично налаштованих людей з відповідною політичною культурою». На думку експерта, це не єдиний закон, який треба прийняти, щоб встановити нормальну партійну систему в Україні: «Нам потрібні справжні відкриті вибори, обмеження політичної реклами, а вибори з телешоу повинні перетворитися на реальні політичні змагання. Потрібно забезпечити сталість та стабільність у роботі виборчої системи — телереклама робить спокусливим для олігархів створювати політичні проекти, а несталі виборчі правила руйнують основи побудови будь-яких інституційних організацій». Експерт говорить, що державне фінансування не є вигідним для політичних сил сьогоднішньої Верховної Ради. «Для існуючих парламентських партій, які по суті є політпроектами кандидатів у президенти, гроші потрібні перед виборами, а не у міжвиборчий період, коли вони майже не працюють з виборцями, тому держфінансування буде для них додатковим возом обов’язків», — робить висновок Солонтай.

Тож наскільки реально в нинішніх політико-економічних реаліях України вводити систему державного фінансування? Які механізми втілення даної законодавчої ініціативи? Про це «День» поспілкувався з координатором парламентських і виборчих програм Громадянської мережі ОПОРА Ольгою АЙВАЗОВСЬКОЮ:

— Це урядова ініціатива, але вона продискутована в експертних неурядових середовищах. Подібна практика в Україні вже була, але вона не спрацювала повноцінно. З 2003 року діяв закон щодо державного фінансування політичних партій, який так і не розпочав діяти в практичний частині. Єдиний раз партії отримали відшкодування за витрати на агітацію, які вони понесли під час виборчої кампанії у 2006 році. Щоразу під час написання бюджету на наступний рік кошти на це не закладались, тому дія закону відтерміновувалася.

Питання державного фінансування політичних партій треба розглядати в двох аспектах. По-перше, це добра практика, яка вимагає застосування адмінресурсу різного порядку. Зараз він є, до прикладу, не тільки у форматі державного фінансування, а й у форматі застосування коштів великих бізнес-груп та олігархів на утримання політичних партій. Тому державне фінансування, яке не належить жодній з гілок влади, перерозподіляється в межах державного бюджету і надається в прозорий спосіб, є позитивною практикою. Вперше це було застосовано у Німеччині, а далі розповсюдилось майже на всі країни Євросоюзу. На теренах східної Європи єдиним винятком є Україна, — навіть Молдова на півкроці до державного фінансування партій.

В політологічному аспекті це надає більшої незалежності партіям від великих можновладців, крупного бізнесу та олігархів, які мають на це ресурси. Партії часто не можуть відмовитись від цих ресурсів, бо не вміють залучити їх від громадян, як це робиться у США, де будь-яка передвиборча кампанія починається зі збору коштів, в тому числі на ведення виборчої агітації. З іншого боку, є питання моральне — наскільки на часі виділення з державного бюджету кошти на фінансування політичних партій, зважаючи на фінансово-економічну кризу в Україні.

Моє особисте ставлення до цього фінансування позитивне, але воно може бути застосоване після певного перехідного періоду, який включатиме в тому числі забезпечення прозорості витрат і надходжень на рахунки політичних партій у міжвиборчий період та під час виборів. Партії мають бути готові для аудиту їх фінансової діяльності, налагодження своїх фінансових потоків, структури під них. Але проблема в тому, що сьогодні політичні партії, особливо більшість парламентських політсил, не зацікавлені в цьому. Їх задовольняє непідзвітний спосіб витрачання коштів олігархів на виборчі кампанії та у міжвиборчий період і вони не прагнуть до державного фінансування. Саме позапарламентські партії або нові політичні сили більш європейського штибу зацікавлені у поданих законопроектах.

— Проте, згідно з даними законопроектами, державне фінансування надається лише тим партіям, які отримали встановлену кількість голосів виборців.

— В країнах, де застосовується державне фінансування, кошти надаються не всім партіям, а лише тим, які мають певну суспільну підтримку. Наприклад в Німеччині, якщо партія отримала від 2% на попередніх парламентських виборах, вона має право претендувати на державне фінансування. Крім того, кошти для різних партій вираховуються відповідно до кількості голосів, набраних цією партію на попередніх виборах. Щоб не замкнути коло на партіях, які виграли на виборах та для збільшення конкурентів поза парламентом, політичні сили, які наближаються до прохідного бар’єру, але не проходять до парламенту, отримують ресурси для розвитку своєї партійної організації, підготовки до наступних виборчих кампаній та своєї діяльності. В тій же Німеччині є сплата державою близько 85 євроцентів за голос кожного виборця, який проголосував за дану партію, до перших 4 млн голосів, а від 4 млн ця сума зменшується.

В країнах з сильною економікою є програми залучення коштів громадян. В Німеччині якщо ви залучили 1 євро з громадянина, то держава доплачує за нього 16 євроцентів. Експерти обраховували, що в цій країні фінансова залежність партій від держави складає 46%, а гроші виборців це фінансування збалансовують. В Італії ж понад 80% залежності від держави, бо партії, які отримують державне фінансування, розслабляються та не зацікавлені у тому, щоб проводити кампанії по збору коштів, тому вони менш активні у комунікації з виборцями. І якби в цій державі прийшов недемократичний уряд, політичні сили могли б стати політично залежними від нього.

— Пропозицію щодо законопроекту про держфінансування партій вносили парламентські політичні сили під час формування коаліційної угоди, але в результаті цього не зробили. Чому ж депутати не наважились на цей крок?

— Державне фінансування створює додаткову конкуренцію партіям, які сьогодні є при владі. Можливість отримувати ресурси на своє фінансування з’являється у партій, які не пройшли до Ради, але є активними у суспільстві і можуть нарощувати таку активність поза парламентом до наступних виборів.

Окрім цього, питання держфінансування партій не є популярним в жодній з країн, адже виборці не хочуть давати кошти на утримання партій з державного бюджету. Вважається, що це одне з найнепрестижніших питань на порядку денному. Але це потрібно робити, адже є хороші практики, які показують, що держфінансування партій приводить до більшої незалежності політичних сил від «сірого» капіталу або «чорних кас». Вони не просто беруть гроші з держави — вони змушені бути прозорими у своїй діяльності — здають звіти щодо неї, які не укладаються в три папірці. Наприклад, звіт німецької ХДС традиційно налічує близько 80 сторінок. Кожен з цих звітів перевіряє незалежний аудит і в разі виявлення порушень несеться адміністративна та кримінальна відповідальність, а основний важіль — позбавлення державного фінансування. Тому партії, які беруть гроші, змушені бути прозорими.

— Експерти наголошують, що одним із ключових факторів у сьогоднішній політичній боротьбі є застосування потужних медіаресурсів, які переважно знаходяться у власності олігархів.

— Питання медіа в цивілізованому світі — це питання саморегуляції. Адже вважається непристойним показувати політика одного і не забезпечити збалансоване висвітлення проблеми за рахунок участі іншого політика, займатись «джинсою» і ін. Ми є молодою демократією, яка трансформується. Тому питання медіаресурсу в період виборчих кампаній має врегульовуватись законодавством про вибори. Багато країн поступово йшли до цього. У виборчій реформі ми пропонуємо заборонити зовнішню рекламу, адже вона не несе смислового навантаження, не доносить до виборця інформацію про програму, попередню діяльність політичних сил, але вона достатньо затратна, тим більше що величезна частина білбордів встановлена у незаконний спосіб і кошти, які надходять переважно готівковим методом до тих, хто володіє ними, жодним чином не потрапляють до виборчих звітів, з них не сплачуються податків. По-друге, обмеження агітаційних матеріалів, політичної реклами в медіа — повинно бути регламентовано, що вони мають бути тривалістю не менше 2 і не більше 10 хвилин на добу. Це означає, що кандидат, який говоритиме гаслами 2 хвилини, по суті перетворить свій ролик в абсурд, тому він буде змушений говорити про свою політичну програму. Тим паче, якщо на законодавчому рівні задекларовано, що агітаційний ролик має містити інформацію про програму політичної сили. Але цих роликів не має бути стільки, щоб політсила середнього бюджету не змогла проплатити їх в офіційний спосіб.

Сьогодні такі структури як офіс партії або її штаб в юридичній моді законодавства про вибори не існує, тому зараз, дивлячись на фінансові звіти партій, ми не бачимо великої частини витрат, яку могла б показати політична партія.