Чи варто залишити хоч якийсь пам’ятник Леніну?

Провідна танцюристка, а за сумісництвом — офіційна речниця МЗС РФ Марія Захарова, вкотре вже повеселила українців, закликавши залишити в Україні хоч якийсь пам’ятник Леніну як «основоположнику українізації». На брифінгу в Москві Захарова, зокрема, сказала: «Це дуже смішно — у вас зараз зносяться пам’ятники Леніну. У нас до Леніна претензій багато, у нас є різні політичні партії, різні політичні рухи, оцінку тим рокам дають досі... Але найсмішніше — за підвищення статусу української мови виступав саме він». За її словами, про це йдеться у статтях і трактатах Леніна щодо підвищення статусу української мови. «Це він був основоположником цієї ідеї. Ви якийсь пам’ятник залиште як основоположнику українізації», — сказала Захарова.

Узагалі-то, жодних спеціальних трактатів про українську мову та культуру Ленін не писав. Навпаки: і до 1917 року, і після він громив усіх «буржуазних націоналістів», включно з українськими. «Про національну культуру взагалі можуть говорити тільки клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху, — писав Ленін. — Тільки така культура означає повну, справжню, щиру рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй в усіх робітничих організаціях у боротьбі проти капіталу веде до «розв’язання національного питання»». Ось якою була його загальна настанова.

Що ж стосується української мови, то Ленін виступав проти її заперечення, а не за всебічний розвиток і ствердження в усіх сферах життя. «Необхідно негайно завести перекладачів у всіх штабах і військових установах, зобов’язавши безумовно всіх приймати заяви і папери українською мовою, — давав настанови прем’єр більшовицького уряду командуванню Червоної армії після вторгнення на територію України. — Це безумовно необхідно — щодо мови всі поступки і максимум рівноправності». Простіше кажучи, на українській землі мають бути «максимально рівноправними» дві мови (при тому, що абсолютна більшість населення цих земель розмовляла саме українською). Якщо це вважати «українізацією», то що тоді є русифікацією?

Так, Ленін в останні роки свого життя розпочав був рішучу боротьбу з «червоним» російським великодержавним шовінізмом; перед цим він уміло використав національний рух у колишній Російській імперії для перемоги над «білими» великодержавними шовіністами. Так, він різко висловлювався щодо шовінізму «обрусілих інородців» і «російського хама та ґвалтівника». Проте Україну він анітрохи не знав, ніколи там не бував і ніякою розробкою «українізації» не займався, хіба що радив одному з «червоних полководців» Антонову-Овсієнку, перебуваючи в Україні, писатися просто Овсієнком...

Ба більше: коли у квітні 1923 року XII з’їзд РКП(б) оголосив «коренізацію» офіційним курсом партії в національному питанні, а одразу по тому VII конференція КП(б)У започаткувала політику «українізації», Ленін уже був після чергового інсульту непрацездатним. Отож ідеологія та практика українізації — це витвір (причому вимушений) інших більшовицьких лідерів.

Звернімо увагу:  1923 року в УСРР у колегіях республіканських наркоматів українців було тільки 12%, в держапараті в цілому — 14%. Серед членів і кандидатів у члени КП(б)У українців було «аж» 33%, а серед слухачів Комуністичного університету імені Артема у Харкові (тобто «кузні кадрів» майбутньої партійної еліти) українці за походженням становили 23%. Тобто йшлося про фактично колоніальний стан українців в Україні, бо ж певну кількість «тубільців» в адміністрації використовували всі колоніальні імперії.

За цієї ситуації радянська Україна не тільки була потенційним вогнищем масштабного визвольного руху; вона виглядала вкрай непривабливо як в очах західних українців, так і всіх європейців лівих переконань: ось чого варті настанови Комінтерну щодо «Всесвітнього Радянського Союзу», це буде лише форма російської окупації та колонізації. Тож українізація в очах її ініціаторів була одним із сильнодіючих засобів ствердження ідей світової революції, так само, як і спрямована на завоювання прихильності народів Сходу політика коренізації в тюркських автономних і союзних республіках.

Отже, коли вести мову про більшовицьку українізацію, слід назвати чи не головного її ініціатора — Лева Троцького. На відміну від Леніна, Троцький добре знав Україну (на півдні якої народився), володів українською мовою та, судячи з усього, прагнув зробити з радянської України своєрідну «вітрину переможного соціалізму», взірець, який би захотіли наслідувати народні маси країн Центрально-Східної Європи, і не в останню чергу — українці Польщі. Троцький як голова Реввійськради фактично розпочав українізацію ще до її офіційного проголошення, створивши у керованій ним Червоній армії харківську (1920 рік) та київську (1921 рік) Школи червоних старшин та наказавши розробити українську військову термінологію. Українська мова і після зміщення Троцького панувала у територіальних частинах Червоної армії аж до початку 1930-х, до припинення політики українізації.

При цьому від самих початків офіційної коренізації Троцький опонував Сталіну. Сталінські пропозиції згаданому вже XII з’їзду РКП(б) Троцький оцінив так: «Сталінська резолюція з національного питання нікуди не годиться. Брутальний і нахабний великодержавний затиск ставиться у ній на один рівень із протестом і відсіччю малих, слабких і відсталих народностей». Тоді ж Троцький наголошував, що толерантно ставитися до української культури і мови, знати їх і поважати повинні були всі жителів України іноетнічного походження, і насамперед — етнічні євреї. Ось що він писав пізніше: «У 1923 році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник повинен вміти говорити і писати на мові навколишньоkду було іронічних зауваг, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, яка говорила і писала по-російськи і не хотіла навчатися української мови!».

Зрозуміло, що у своїй діяльності Лев Троцький керувався не інтересами українського народу, а ідеєю світової революції; проте у 1920-х Сталін й інші великодержавники в керівництві РКП(б) змушені були з прагматичних міркувань пристати на його думку і відступити, погодившись на коренізацію. Втім, потім вони своє надолужили...

Отож якщо Марія Захарова справді так переймається вшануванням автора політики українізації, то вона мала б вимагати встановлення в Україні пам’ятників Леву Троцькому або звертатися до «вождів» бандгрупи «ДНР», щоб вони повернули Донецьку назву Троцьк (якийсь час у першій половині 1920-х це місто так називалося, ставши потім зватися Сталіне...). Певен, якби Москва захотіла, таке перейменування стало б фактом. А щодо пам’ятників Леніну, то справді геть усі руйнувати не варто. Щойно надійшло повідомлення — у Чорнобилі досі не знесли пам’ятник Леніну. Постать Ілліча височіє поруч із місцевим офісом Державного агентства з управління зоною відчуження. Видається, саме там їй місце, бо ж сумнозвісна Чорнобильська АЕС якраз і мала ім’я Леніна...