Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Чи й справді кучмізм – непереможний,

або Про певні підсумки до 25-річчя незалежності
11 серпня, 2016 - 10:29
«ДЛЯ ТИХ, ХТО ЧИТАЄ ПО ОБЛИЧЧАХ» / ФОТО НАТАЛІ КРАВЧУК

Наближається свято — 25-та річниця проголошення незалежності України. Знаменна дата, нічого не скажеш. Хоч-не-хоч, а згадаєш усі етапи цього немалого вже шляху. І водночас нікуди не втечеш від думки про те, що більшу частину цього часу державою керував Леонід Кучма — спочатку як прем’єр із ледь не диктаторськими повноваженнями, потім — як повновладний президент. І хоча підвалини побудови держави закладав не він, але «перші поверхи» державної споруди — це немалою мірою витвір Кучми та його найближчого оточення.

Звісно, далеко не все, що постало за ті роки, є наслідком діяльності Кучми і Ко, — включно з Конституцією 1996 року, яка в повному обсязі так і залишилася невтіленою (чи було реалізовано положення про відсутність іноземних військових баз на українській території? а про суд присяжних?). На відміну від сусідньої Білорусі та далеких Казахстану й Узбекистану, в Україні влада у ті часи так і не зуміла перетворитися на жорстку автократію. Ціла низка знакових політиків (серед них — Євген Марчук, Вадим Гетьман, В’ячеслав Чорновіл...) та інтелектуалів протистояла намаганням безповоротно звести Україну на манівці історичного прогресу. Потім, коли у Москві на президентському престолі опинився підполковник КҐБ Путін, чия агентура майже відразу з’явилася на високих посадах навколо Кучми, така спроба була здійснена, але відповіддю став Майдан...

Саме на початку 2000-х домінантою державного життя України став кучмізм. Його питомими рисами політологічні словники називають концентрацію влади в руках єдиної фінансово-багатопартійної корпорації; декоративну демократію, коли вибори з інструменту ротації влади перетворено на засіб її періодичної самолегітимізації; єдність законодавчої, виконавчої та судової влад як цілісного механізму контролю за суспільством і гарантування незмінності режиму за допомогою непідконтрольних суспільству «силових структур» і «правильних» ЗМІ; суцільну корумпованість державного апарату. На щастя, Майдан 2004 року перервав остаточне вкорінення та закріплення цієї системи, але кучмізм зумів вижити, оскільки переважне число й команди Ющенка, і команди Тимошенко (включно з ними самими) сформувалися в межах парадигм «системи імені Кучми» та не змогли (чи не схотіли, що в підсумку мало ті самі наслідки) вичавити з себе, хоч по краплі, цю систему.

І сьогодні, після Революції Гідності, доводиться констатувати: кучмізм, найвищою стадією якого став режим виплеканого Леонідом Даниловичем Януковича, зазнав ударів, він не зник, навпаки, за останній час знову набирає силу, в тому числі й у вигляді більш витончених, ніж раніше, форм. До речі: дехто досі пише термін «кучмізм» виключно у лапках, але даремно — це вже не метафора, а властиво наукове поняття, яке позначає важливий зріз української реальності, і передусім політичної та економічної.

Отже, про цю реальність. Що ми маємо в політичній системі? Змішану систему виборів до Верховної Ради, коли половина складу Ради обирається в мажоритарних округах, де успішно застосовуються адмінресурс і «гречка». Хто створив цю систему, 1997 року наклавши вето на ухвалений депутатами закон про вибори за партійними списками з вимогою вільного володіння кандидатами державною мовою (бо ж їм доведеться осмислювати тонкощі законопроектів)? Президент Кучма. Не в останню чергу тому, що такий закон закривав шлях у депутати майже всім олігархам і певним персонажам із оточення самого Кучми, які й досі не спромоглися хоча б так-сяк вивчити українську. Тож і сумнозвісний закон «Ківалова—Колесниченка», і передвиборчі «паради гречкосіїв», і купівля «тушок» у Раді (згадаймо 2002 рік, коли за списками блок «ЗаЄдУ» ледь проповз до парламенту, але після приєднання до нього 99 «незалежних» депутатів отримав найбільшу фракцію) — все це донині живі висліди кучмізму.

Але далеко не тільки це. Парламентські партії як тоді, так і зараз майже всі перебувають на утриманні або олігархічного бізнесу (в тому числі не лише «приписаного» до України), або претендентів на роль майбутніх олігархів. І навіть такі «принципово нові» партії, як «ДемАльянс» в особі своїх знакових «облич» помічені у контактах із олігархами, в тому числі й із усім відомим зятем Леоніда Даниловича. Хтось скаже: «а що тут такого?». Звісно, нічого «такого» немає, якщо тільки не претендувати на вихід за межі кучмізму, бодай і дещо «модернізованого» та «європеїзованого»...

З іншого боку, хіба нинішня президентська адміністрація не прагне, як і за часів Кучми, бути «диригентським центром» вітчизняної політики? Хіба вона не намагається (й успішно!) мінімізувати роль Верховної Ради, як-от було після 2002 року, коли в Україні порядкував тріумвірат Кучма—Медведчук—Янукович? І хіба добір керівників обласних і регіональних адміністрацій не здійснюється, як і раніше, переважно не за професійними якостями, а за принципом особистої відданості? Ну, а про суди я просто мовчу: закладене в них за часів Кучми проросло буйним цвітом, і залежного тільки від норм законів та приписів права суду в Україні наразі немає...

Жива й кланово-олігархічна економіка; вона якщо і змінилися, то незначною мірою та є небезпечним паразитом на тілі зубожілої країни. Втім, це окрема тема, тут же зауважу: така економічна система — плід свідомої політики прем’єра, а затим президента Кучми, про що я писав у «Дні» понад два роки тому.

І нарешті, Леонід Данилович від імені України наразі веде переговори в Мінську й підписує документи, які загрожують існуванню нашої держави...

Звичайно, сьогодні існують потужні чинники, які протистоять кучмізму у всіх його формах — і традиційних, і модерних. Попри значні успіхи влади у перетворенні більшості громадян на злидарів (за даними ООН, понад 80% українців уже перебувають нижче за межу бідності), все ж громадянське суспільство продовжує жити і діяти. Існує й різноголосся у медіа-світі, не всі там «лягли» під владу й олігархів. У силу війни з Росією і проросійськими бойовиками (яка офіційно виступає під псевдонімом «АТО»), сьогодні армія, а не поліція є головною силовою структурою в країні, причому Збройні сили та Нац-гвардія загартовані в боях і налаштовані переважно патріотично та відповідально. Нарешті, важливим чинником є і наявність озброєного народу (в Україні зареєстровано кілька мільйонів одиниць стрілецької зброї) та десятків тисяч чоловіків і жінок, які пройшли фронтовий вишкіл.

Є й інші чинники, які блокують усеосяжний реванш кучмізму. Але такого блокування замало — потрібно змінювати не окремі деталі, а всю систему. Що ж, сучасні політичні технології надають можлівість перебудувати кілька «поверхів» державної споруди, не руйнуючи її всю, як закликають деякі «гарячі голови» та явні провокатори. Тільки ж часу на таку перебудову в силу відомих зовнішніх і внутрішніх причин у нас обмаль...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: