Чи завжди влада більшості є демократією?

«...Зараз уся надія — на більшість. На відсталого малоосвіченого обивателя. На його турботу про особистий добробут. На його мудру дурість. Альтернатива цій мудрої дурості є, але вона дуже страшна, щоб про неї казати». Ці слова — резюме статті Іллі Федосєєва «Нове похваляння дурості» («День», №223, 04.12.19), спрямованої проти ідей оглядача сайта «Крим. Реалії» Павла Казаріна, висловлених ним у статті «Забудьте про більшість». Ідеї ці зводяться до того, що час вимагає припинити обожнювання більшості населення, її позиції та її начебто апріорної правоти. «В Україні є «секта свідків ідеального виборця». Ці люди обожнюють обивателя. Вірять у «голу правду». «Маленька людина» для них — це носій фінальної правди, духу свободи та ідеалів процвітання, — пише Казарін. — Насправді, приналежність до більшості не означає зовсім нічого. Більшість завжди складається з ситуативних меншин і здатна розколюватися на групи будь-якого розміру. Вона може помилятися. Може бути інфантильною. Може недооцінювати ризики. Вона може бути якою завгодно, і будь-які спроби поставити «маленьку людину» на етичний п’єдестал найчастіше закінчуються погано... Більшість — це завжди об’єкт чужих маніпуляцій. Немає ніякої «невидимої руки» на ринку думок. Маючи бажання та старанність, можна продати обивателю будь-яку ідею. Можна посіяти в ньому зерна будь-яких сумнівів. Можна переконати його голосувати за людей із найнижчими цілями та завданнями. І той, хто пропонуватиме країні гіркі пігулки — завжди програє торговцям солодким плацебо».

Павла Казаріна можна зрозуміти — він кримчанин. І він змушений був тікати з Криму, де більшість у 2013 році вважала Путіна найдостойнішим лідером, а 2014-о тихо скорилася російським окупантам. І на Донбасі тоді Путін був улюбленцем більшості, і в нинішньому «ОРДЛО» теж. А в «материковій» Україні більшість населення наразі добре ставиться до Росії...

Чи в усьому правий Казарін? У тому, що обожнювання більшості є щонайменше дурницею, причому суспільно небезпечною (скажімо, якщо зважити на зафіксовані соціологами настрої більшості українців щодо циган-ромів, доведеться або депортувати цю етнічну групу з України, або загнати її до гетто), він правий. Але в тому, що більшість завжди є об’єктом чужих маніпуляцій і їй можна продати будь-яку ідею — ні. Скажімо, більшість латишів, литовців та естонців, навіть з числа комуністів-високопосадовців, завжди дивилася вовком на Москву та Росію — читайте щоденник помічника Горбачова Анатолія Черняєва за 1970—1980 роки, — вона тимчасово змирилася з окупацією, але крок за кроком відвойовувала автономію, хоча й обмежену. Ну а про абсолютну більшість британців під час Другої світової війни й говорити не варто — як нацисти не намагалися розкласти громадян Великої Британії за допомогою ідеї про «братерство германських народів», навіть члени фашистської партії Мослі цього не прийняли й просилися на фронт, де, до речі, добре воювали. А фіни в 1939—1940 роках? Навіть комуністи на чолі з генсеком компартії стали на бій із «радянськими визволителями». Тож не можна ані перетворювати більшість на об’єкт культу, ані заявляти, що вона завжди є нічим — усе залежить від конкретно-історичних умов.

Натомість Ілля Федосєєв, на нашу думку, належить якраз до описаної Казаріним секти. Втім, судіть самі: «Так, більшість — це неосвічене бидло. Йому аби тільки жерти, розмножуватися, прилаштовувати якомога краще своїх дітей, за можливості прикуповувати житло, машини, і що там ще — і відверто плювати при цьому на національні інтереси. Ось лише влада такого бидла взагалі називається демократією (гаразд, Арістотель використовував це слово як лайку, тому нехай буде політія). І нічого кращого людство допоки не придумало, хай би як намагалося. Уявімо, існує деяка країна — Україна чи якась інша, не має значення. Кому вона належить? Будь-який прихильник демократичних поглядів (а я, вже вибачите, дотримуюся їх) відповість: «Її громадянам». Це — їхній дім, а в своєму домі господарі можуть робити все, що захочуть, розумні вони чи дурні».

А стаття Федосєєва (тим паче що він згадує там і наші спільні публікації, з якогось дива приписуючи їх лише одному з авторів), вимагає відповіді.

Зразу зауважимо: ані Павло Казарін, ані ми в своїх статтях ніколи не вживали і не могли вжити слово «бидло» для означення більшості населення України. Це — наклеп, причому брудний.

За традицією, яка веде родовід іще з античності, слово «демократія» означає владу демосу. А що таке демос? Існують різні визначення цього поняття, проте найадекватнішим нам здається таке: це — громадянський колектив, спільнота громадян, здатних відповідати за себе, за свої сім’ї, за свою країну і державу. А хто такі громадяни? Це знов-таки відповідальні та дорослі люди, яким було що втрачати. Громадянин обов’язково змолоду брав активну участь у суспільному житті, набуваючи необхідний досвід, і, якщо треба, за першим покликом ішов на війну. Тих же, які не цікавилися життям суспільства та були нездатні до управління державою, називали ідіотами.

Можливі ситуації, коли демос становить мізерну частину населення країни (все вільне населення називалося в античності «лаос»), тоді існування демократії не є гарантованим, бо 20—25% відповідальних громадян дуже важко тягнути за собою об’єктивно реакційну більшість чи принаймні мінімізувати негативні наслідки її діяльності. Така реакційна більшість називалася в Давній Греції «охлос» — юрба, натовп. А влада «охлосу» відповідно називалася «охлократія», а її ватажки — «охломонами» (зараз це слово інколи вживається як лайка). Але насправді від імені охлосу його владу (часто у своїх егоїстичних інтересах) здійснювали демагоги (за сучасною термінологією — популісти). Ними незрідка виступали найзаможніші й найвпливовіші громадяни — олігархи.

Охлос керується переважно примітивними скороминущими емоціями, дуже чутливий до демагогічної пропаганди, до порожніх обіцянок, схвально реагує на штучно роздмухану ненависть (остракізм) до окремих осіб, яких робили символами всіх негараздів суспільства, чи до цілих соціальних груп.

До речі, в античній Греції влада, яка спиралася на підтримку більшості населення, часом перетворювалася на тиранію. Потім підтримка ця танула, тирана (який ще вчора був улюбленцем мас) вбивали або виганяли... Чому танула підтримка? А тому, що тирани, натхненні більшістю голосів, встановлювали (від імені народу!) одноосібну деспотичну владу, вважали, що тепер можуть робити все, що їм заманеться. Тирани — це не особи, що самотужки захопили владу, як вважає Федосєєв, а продукт звироднілої демократії, що перетворилася на охлократію — владу натовпу. Але внаслідок злочинів тиранів, за якийсь час охлос приходив до тями, повертав звичайні форми правління з боротьбою партій, з системою стримувань і противаг, з верховенством права, з відмовою від свавілля улюблених народом вождів. Тільки нерідко було вже запізно, держава ставала жертвою чужоземного агресора чи втрачала надто багато населення...

В українській історії ХХ століття теж вистачало ситуацій, коли неадекватна поведінка її власного населення призводила до катастрофи. На початку 1918 року, скажімо, в Києві було 40—50 тисяч офіцерів, а захищати українську столицю від більшовиків зголосилися лише десятки з них, і тому довелося посилати під Крути 300 юнаків-добровольців. А в 1918—1921 роках замість того, щоб одностайно стати на захист своєї держави, мільйони українців, що пройшли школу Першої світової, дотримувалися нейтралітету. Тоді, як і зараз, було дуже багато прихильників «миру за будь-яку ціну». І всі прагнули добробуту — свого та своєї родини. Що ж, вони отримали такий мир ціною червоного терору. А коли Ленін і Троцький запровадили НЕП та розпочали українізацію, то не лише «посполиті», а й багато які учасники боротьби за незалежність, свідомі українці пішли на компроміс з Москвою — це був вибір більшості наддніпрянців. І вибір цей вилився в 1932 — 1933 роках у Голодомор-геноцид, у 1937 — 1938 роках — у Великий Терор, і т.д., і т.ін.

Натомість проти течії в ті часи йшли Скоропадський (1918-го) та Петлюра (1919—1920-го). Вони не були демократами (в розумінні Федосєєва), але за ними була історична правда. І якщо їм можна щось закинути, так це недостатнє вміння знайти ефективну опору в тодішньому демосі, який становив щонайбільше 10—15% населення Східної України. Як наслідок — армія УНР становила близько 100 тисяч козаків і старшин. Армія незалежної Естонії того самого часу також становила 100 тисяч. Себто в них 10% нації взяли до рук зброю і стали на захист батьківщини і свободи. А в Східній Україні — десь 0,5%. До речі, армія ЗУНР теж становила близько 100 тисяч вояків. Але порівняйте територію й населення Наддніпрянщини і Галичини...

Ми могли би продовжувати історичний екскурс, але досить. Звернімося ще раз до твердження Іллі Федосєєва, яке він висунув на противагу Павлу Казаріну: «Уявімо, існує деяка країна — Україна чи якась інша, не має значення. Кому вона належить? Будь-який прихильник демократичних поглядів (а я, вже вибачте, дотримуюся їх) відповість: «Її громадянам». Це — їхній дім, а в своєму домі господарі можуть робити все, що захочуть, розумні вони чи дурні». Виходить, німці мали право обрати Гітлера (а він прийшов до влади в суворій відповідності до демократичної Конституції) та влаштувати геноцид «нижчих рас»? А в Зімбабве за правління Мугабе більшість мала право вирізати білих фермерів? Про Росію ми вже мовчимо — виходить, там панує демократія, бо ж за Путіна завжди голосувала більшість, хоч і не така значна, як повідомлялося офіційно? Ну, а голосування на виборах у «ОРДЛО», які так проштовхує Путін, теж стане виявом демократії, й Україна змушена буде визнати будь-який вибір більшості? Цікаво... Але ж навіть у своєму домі робити все, що заманеться, в сучасному світі не можна — посадять за ґрати, якщо допущене домашнє насилля, хай і з боку більшості членів сім’ї. І це все означає, що проблематика демократії та демосу куди складніша, ніж про неї пише Ілля Федосєєв, що засвідчує навіть наш побіжний огляд.

І на закінчення. «Уявимо деяку умовну українську родину. Хіба ж вона не зацікавлена в тому, щоби батько цієї родини або його син не загинув на Донбасі? Але ж і українське суспільство в цілому зацікавлене в припиненні цього конфлікту», — пише Федосєєв. Так, гинути ніхто не хоче. Тільки ті, хто належить до демосу, не менше бажають, щоб і вони самі, і їхні діти не були рабами ані «кремлівських чекістів», ані географічно «нашої» олігархії. А слово «конфлікт» для позначення російської агресії та гібридної війни на Донбасі — це, перепрошуємо, термінологія Путіна та Медведчука...