Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Довге відлуння початку Другої світової

Російська влада продовжує вкрай болісно реагувати на те, що вони вважають приниженням ролі СРСР і його уподібненням нацистській Німеччині
6 вересня, 2019 - 11:15
1939 Р. БРЕСТ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон заявив щодо 80-річчя початку Другої світової війни, що Польща 1939 року опинилася «між фашистським молотом і комуністичним ковадлом», коли з заходу в неї вторглися німецькі, а зі сходу    — радянські війська, але «польський народ не піддався тиранії, й ми повинні пам’ятати його чудовий внесок у боротьбу за свободу». На цю заяву російське МЗС через посольство в Лондоні відреагувало у цілком радянському стилі: «При всіх історичних дискусіях довкола радянської військової операції в східних районах Польщі (у Західній Україні й Західній Білорусії) постановка питання, за якої дії СРСР фактично прирівнюються до гітлерівської агресії, абсолютно неприйнятна. Доведеться пригадати роль британської дипломатії, яка не лише потурала загарбницькій політиці нацистів (Австрія, Чехословаччина, Мемель), а й послідовно саботувала пропозиції СРСР про створення ефективного антигітлерівського альянсу, зокрема конкретно для захисту Польщі».

А в чому, власне, різниця, між німецьким і радянським вторгненням до Польщі? Хіба що в тому, що Червона армія прийшла до Польщі на 16 днів пізніше, коли основні сили польської армії вже були зв’язані боротьбою з вермахтом і зазнали низки серйозних поразок. До того ж польський уряд, усвідомлюючи безнадійність становища, оголошувати війну СРСР не став і віддав своїм військам наказ відступати до кордонів нейтральних держав, а чинити збройний опір Червоній армії лише в тих випадках, коли радянські війська атакуватимуть польські частини й намагатимуться їх роззброїти. Ймовірно, розрахунок польського командування був на те, що наказ стане відомим у Москві і Сталін негласно дасть команду своїм командирам не перешкоджати відходу залишків польської армії до Румунії, Литви й інших країн. Проте цей розрахунок не виправдався. Червона армія енергійно переслідувала польські частини й прагнула не допустити їх відходу за кордон. І низка боїв між радянськими й польськими військами дійсно сталася. В них загинуло й було поранено по кілька тисяч осіб з кожного боку. Ну а доля тих поляків, які потрапили в радянський полон, була сумною й анітрохи не кращою за долю тих, хто опинився в німецькому полоні. Майже всі офіцери були розстріляні в Катині, Мідному і в районі Харкова, а багато хто з солдатів опинився в сибірських таборах.

Отже, вдавати з себе ображену невинність Москві в цій ситуації аж ніяк не варто. Ба більш, якби не радянське вторгнення, опір польської армії вермахту міг би тривати зайвих два-три тижні й німці зазнали б додаткових втрат у людях і техніці. А якби Радянський Союз дійсно так піклувався про захист польського суверенітету, що ж заважало йому, не укладаючи пакту про ненапад з Німеччиною, але зосередивши війська біля своїх кордонів, у разі німецького нападу на Польщу запропонувати полякам військову допомогу. Цілком імовірно, що в такій ситуації Варшава б погодилася її прийняти. Але плани Сталіна були зовсім іншими.

Що ж до гнівних філіпік на адресу Мюнхена й політики «заспокоєння», тут необхідно обмовитися, що ці події зовсім не є тим, чим варто пишатися народам Англії й Франції. Проте слід мати на увазі докорінну відмінність між Мюнхенською угодою й пактом Молотова—Ріббентропа. Укладаючи угоду з Гітлером щодо Судетської області, лідери Англії й Франції щиро вірили, що таким чином їм удасться запобігти виникненню Другої світової війни, тоді як радянсько-німецький пакт про ненапад і секретний додатковий протокол, що становить його невід’ємну частину, якраз і були спрямовані на те, щоб розпочати Другу світову війну найближчим часом. Ні Англія, ні Франція в результаті Мюнхенської угоди не придбали жодних нових територій, тоді як Радянський Союз, завдяки секретному додатковому протоколу до пакту Молотова—Ріббентропа й подальшому радянсько-німецькому договору про дружбу й кордон з відповідними секретними протоколами, анексував половину Польщі, Литву, Латвію та Естонію, значну частину Карелії, а також Бессарабію і Північну Буковину.

Так само МЗС РФ не сподобалася заява МЗС Болгарії про ту роль, яку Радянський Союз відіграв щодо цієї країни 1944 року. Болгарське зовнішньополітичне відомство нагадало про те, що «ми не повинні закривати очі на той факт, що радянська армія принесла народам Центральної й Східної Європи півстолітні репресії, що душили громадянську свідомість, деформований економічний розвиток і відірваність від процесів у розвинених європейських країнах» і що «довгострокові наслідки для Болгарії такі самі, як і для інших країн Східної Європи, що потрапляють у зону впливу Радянського Союзу, — 45 років правління тоталітарного режиму, що базувався на більшовицько-ленінській версії комуністичної ідеології». Ця заява була спровокована влаштованою Російським культурним центром у Софії виставкою «75 років звільнення Східної Європи від нацизму», від якої уряд Болгарії поспішив відмежуватися.

У російському посольстві в Болгарії заявили, що вони збентежені заявою болгарського МЗС і що багато з документів, представлених на виставці, були раніше невідомі або нещодавно розсекречені й свідчать про вирішальну роль Червоної армії в позбавленні людства від фашистської чуми». Зауважу, що стосовно Болгарії теза про радянське звільнення виглядає особливо сумнівною. Країна не була окупована Німеччиною, хоча там і була присутня німецька військова місія. Болгарська армія не билася ні на одному з фронтів Другої світової війни на боці Німеччини, хоча й була її союзником. У Болгарії зберігалася конституційна монархія й не було окупаційних органів влади.

З точки зору сьогоднішніх болгар, переворот 9 вересня 1944 року, здійснений комуністами й прорадянськи налаштованою частиною армії за одночасного введення до країни радянських військ, яким іще царський уряд заборонив чинити опір, зовсім не виглядає звільненням, хоча б тому, що жертвами подальшого комуністичного терору в Болгарії лише до березня 1945 року стали не менш як 2138 осіб, страчених за вироками трибуналів. Загальна ж кількість жертв, зокрема безборонні страти, оцінюється в 30—40 тис. осіб. Незабаром після перевороту було страчено 47      представників найвищого офіцерства, 67 депутатів Народного Зібрання, 22 міністри, 8 радників царя й 3 регенти. Але в Росії офіційні особи наполегливо тримаються радянської версії «звільнення» Болгарії й усієї Східної Європи. І заяву болгарського МЗС поспішили також засудити в Державній думі й Раді Федерації. Перший заступник голови комітету Ради Федерації з міжнародних справ Володимир Джабаров, зокрема, заявив: «А що стосується того, що Червона армія принесла їм страждання й поліцейський режим, утиски, — це все дань моді. Це спроба приховати від своєї молоді правду своєї країни. Нам не можна залишати без відповіді подібну заяву, бо напередодні 75-річчя Великої Перемоги дедалі частіше на Заході лунатимуть подібні заяви». Але навряд чи десятки тисяч жертв комуністичного режиму в Болгарії — це дань моді.

Тим часом Володимир Путін, не запрошений до Варшави на 80-річчя початку Другої світової війни, на зло західним недругам вирушив до Монголії на святкування 80-річчя перемоги на річці Халхін-Гол. Там він заявив, що ця перемога «мала добре профілактичне значення для запобігання агресії проти Радянського Союзу зі сходу в період Другої світової війни». А ось про те, що бої на Халхін-Голі стали результатом свідомої радянської провокації й мали лише створити відповідне тло для підписання пакту Молотова—Ріббентропа, Володимир Володимирович, звісно, не сказав ані слова.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ