Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

«Iдейний цинізм»

Як Кремль впливає на російську діаспору за кордоном?
19 грудня, 2018 - 10:41
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Російськомовна діаспора за кордоном досить велика в багатьох західних країнах і має декілька різних хвиль      — починаючи від нащадків білоемігрантів і закінчуючи тими, хто приїжджає сьогодні. Проте для всіх цих хвиль характерний досить високий рівень підтримки Володимира Путіна. Особливо дивно бачити такі настрої серед людей, які виїхали ще за радянських часів не стільки з матеріальних міркувань, скільки у пошуках волі. Проте навіть серед них чималий  відсоток тих, що підтримують досить не демократичного президента і далеко не вільну сучасну Росію.

Такі настрої спонукають багатьох західних експертів розглядати російськомовних як потенційну п’яту колону — людей, які, навіть якщо не є свідомими агентами Кремля, легко можуть бути використані «наосліп» для просування російської політики й операцій впливу за кордоном. І варто визнати, що сам Кремль щосили намагається перетворити діаспору саме на такий форпост свого зовнішньополітичного впливу.

Головним інструментом тут є, безумовно, російська пропаганда, яка щодо діаспори посилена цілеспрямованою роботою консульств і пов’язаних з ними організацій щодо взаємодії з колишніми співвітчизниками. Можна виділити декілька механізмів впливу такої пропаганди на свідомість росіян.

1. По-перше, це експлуатація відчуття провини. Йдеться про те, що ставлення до емігрантів як до зрадників батьківщини насаджується в Росії протягом останнього десятиріччя практично з такою ж завзятістю, як за радянських часів. Судження «виїхав — значить, зрадив» глибоко закарбовується в підсвідомості росіян, навіть якщо вони не поділяють його на свідомому рівні. Внаслідок цього у багатьох людей, які бажають виїхати за кордон, здоровий глузд й особисті причини беруть гору, і вони все ж наважуються покинути країну, але відчуття провини, що проте залишилося у підсвідомості, продовжує створювати ситуацію психологічного дискомфорту.

Ця маніпуляція особливо ефективна, оскільки в російській історії держава завжди прагне підмінити собою країну. В Росії, де немає недоторканної приватної власності та незалежних судів і людина відчуває свою абсолютну беззахисність перед свавіллям, лояльність до держави залишається часто єдиним способом відчути себе захищеним. Для багатьох росіян, за винятком тих, хто свідомо став на шлях дисидентства, є травматичним усвідомлення свого конфлікту з державою. Для таких людей від’їзд за кордон був викликаний лише бажанням долучитися до заможності цивілізованого світу і заробити більше грошей, але вони були абсолютно не готові нести на собі тавро «зрадників».

Немов спеціально для дозволу цієї штучно створеної дилеми, Кремль започатковує численні об’єднання, форуми та конгреси російськомовних співвітчизників, які відкрито декларують мету відновлення зв’язку з «великою батьківщиною». При цьому, навіть якщо такі організації формально позиціонують себе як культурні, на практиці об’єднання в них відбувається на основі політичних, а не культурних чинників, і сам факт участі в заходах, що проводяться ними, передбачає згоду з російською зовнішньою політикою.

На жаль, досить значна кількість представників діаспори з радістю сприймають створення таких об’єднань. Участь у житті подібних організацій для них стає зримим і практично офіційним відновленням зв’язку з колишньою батьківщиною та основою для впевненості, що тепер уже ніхто не зможе назвати їх зрадниками. Особливо важливо для такого типу емігрантів бачити зв’язок близьких їм за духом організацій з російськими консульствами, тобто, фактично, з самою державою. Таким чином, їхня внутрішня дилема розв’язується. У них залишається можливість користуватися всіма благами «вільного світу» і при цьому відчувати, що вони «прощені» Росією. При цьому такі люди навіть не замислюються над тим, що сама по собі ця дилема створена штучно, і, коли б не зусилля безмежно любої для них держави, її б у принципі не виникло.

2. Разом із великою кількістю створених Кремлем організацій можна помітити слабкий розвиток горизонтальних зв’язків між емігрантами та небажання створювати неформальні об’єднання, незалежні від Москви. Якщо ж такі об’єднання виникають, Москва, намагається  їх  контролювати і щедро пропонує фінансову допомогу будь-яким місцевим ініціативам. Навіть якщо незалежні організації та ЗМІ зберігаються, «офіційна» форма об’єднання емігрантів значно перевершує їх. Наслідок цих процесів — підміна самоідентифікації, коли відчуття себе частиною російської культури стає у емігрантів невіддільним від політичної складової.

3. Окремо належить сказати про специфіку створення образу ворога в сучасній російській пропаганді. Експлуатація ненависті та страху існувала і за радянських часів, але комуністична пропаганда відрізнялася від сучасної як мінімум в двох важливих аспектах:

— у пізньорадянський період пропаганда не була такою цинічною, і чітко розмежовувала ненависть до «капіталістів» у поєднанні з жалістю до «пригноблюваних трудящих». Так, ця пропаганда була брехлива й утопічна, але в ній не було того рівня жорстокості, який наявний сьогодні;

— радянська пропаганда базувалася на легко спростовуваних тезах, усвідомлення помилковості яких викликало у людини відчутний дисонанс. Наприклад, високий рівень життя західних країн невблаганно контрастував з постулатами про «загниваючий капіталізм», і подолати це протиріччя було неможливо.

Сьогоднішня пропаганда діє більш витончено. Вона не ставить під сумнів високий рівень життя в західних країнах, переконуючи при цьому, що ці країни абсолютно ворожі до Росії. При цьому ідеологію ненависті, що насаджують телеглядачам, можна визначити як «ідейний цинізм». З одного боку, люди, які сприймають таку пропаганду, свято вірять у необхідність війни із Заходом на виживання, з іншого боку, вони ставляться до своїх штучно створених «ворогів» абсолютно цинічно. Пропаганда вселяє, що брехня, вбивства, захоплення чужих територій, війна, наклепи і навіть знищення всього світу — виправдано, оскільки «нам це вигідно». Замість теорії «класової боротьби» російські пропагандисти оперують сьогодні туманними міркуваннями про геополітику, сутність якої в їхньому викладі зводиться до постулату «мета виправдовує засоби».

Як наслідок — у таких людей не виникає жодного дисонансу між життям на Заході та щирою ненавистю до країни свого мешкання. Використання західного добробуту вони вважають формою «боротьби» і продовжують жити в США чи Великобританії, оскільки «їм це вигідно», реалізовуючи при цьому свої патріотичні пориви  участю в кремлівських проектах. Інколи цей «патріотизм» доходить до безпосередньої роботи проти нової батьківщини, що цілком відповідає сучасній російській ідеології.

Створенню такого ставлення до країни проживання сприяє і банальна заздрість. Як атрибут неблагополучного суспільства, вона справді властива багатьом росіянам, і, що найгірше, вона не зникає з набуттям матеріального добробуту. Сьогодні вже  широко відома фраза, що стала анекдотичною: «Як могла така чиста, багата, доглянута країна, як Америка, дістатися американцям?» На жаль, саме так мислить багато американських «путіністів». Навіть наявність власного будинку і зовнішнє дотримання цілком американського способу життя не може деколи переламати це відчуття обділеності. Однак російський емігрант відчуває, що його власне дитинство або дитинство його батьків минуло в іншому, набагато гіршому середовищі.

4. Сьогодні можна часто зустріти твердження, що підтримка кремлівської політики в поєднанні з негативним ставленням до країни мешкання властива лише «невдахам», тобто людям, які з певних причин не змогли реалізуватися в еміграції. У такому разі культ сили, представлений сьогоднішньою Росією, є привабливим для таких людей, а відчуття причетності до цієї сили допомагає долати комплекси.

Проте таке пояснення справедливе лише частково. Ідеологія цинізму деколи є привабливою і для успішних людей, оскільки цинізм як такий часто асоціюється саме з успішністю. Бажання «всидіти на двох стільцях» і «обдурити ворога» у поєднанні з принципом «на війні, як на війні» не залежить від соціального статусу, освіти чи рівня статків людини. Ці речі перебувають, швидше, в сфері моральності. Парадоксально, що малоосвічені люди, які щиро вірять у  найбільш дикі форми кремлівської пропаганди, як наприклад, «розіпнуті хлопчики», можуть через це керуватися чистішими мотивами, ніж освічені циніки, які вважають, що заради «величі Росії» можна йти на будь-які жертви.

Так чи інакше, необхідно визнати, що Кремль досить успішно працює з діаспорою за кордоном, прагнучи перетворити природні відчуття ностальгії та культурної самоідентифікації на інструмент для маніпулювання свідомістю колишніх співвітчизників.

Ксенія КИРИЛОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments