Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Корупцiя та історичний досвід спроб її подолання

9 листопада, 2015 - 17:55
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

Це слово — «корупція» (лат. corruptio «підкуп», «псування» — від «corrumpere» — «розбещувати») стало вже «маркером, «брендом», «фішкою», «словом-інструментом» (тавром) — так само, як і «реформи», «популізм», «свобода» і деякі інші мовні кліше, які можуть означати в устах того чи іншого промовця не зовсім те, що вимагає точний сенс цих термінів; а то й взагалі все, що завгодно. Але нам зараз, в українських жорстких реаліях, не час вдаватись до отаких «ігор» з фантомами. Бо перед нами така національна хвороба, що йдеться про нещадну дилему: або ми приборкаємо її, або України як політичного, соціального та духовного суб’єкта у світі більше не буде. Тому необхідні не фантоми, не кліше, а, навпаки, гранична точність. І, окрім цього, усвідомлення історичного коріння корупції в історії.

Є чимало юридичних та політико-кримінальних визначень корупції. Можна, приміром, запропонувати таке: це — використання посадовою особою з метою особистої вигоди чи збагачення своїх владних повноважень та довірених цій особі прав, а також пов’язаних з її офіційним статусом авторитета, можливостей та зв’язків. Характерна ознака корупції — це привласнена влада, яку має та чи інша посадова особа (від найнижчої до вищих щаблів державного управління) у сфері розподілу за власним розсудом будь-яких ресурсів, що йому за законом легітимно не належать. Корупція є явищем системним тією мірою, якою вона має примусовий характер для тих, хто працює в державних інституціях, нею охоплених. Водночас (і це дуже важливо для розуміння корупційних виразок сьогоденної України) вона живиться й існує в першу чергу завдяки мовчазній «угоді толерантності», коли посадова особа, з одного боку (будь-якого рівня — від сільради до Печерських пагорбів), і людина, яка бажає отримати від цієї особи певну «послугу», «толерантно» домовляються (за «тарифами», за «поняттями») «розрулити», «вирішити» це цілком «конкретне» питання.

Такою є «норма життя» українців (і владних, і «пересічних» — це найтрагічніше!) у році 2015-му. Такою є традиція, яка склалась аж ніяк не сьогодні. Більше того, якщо звернутись до всесвітньої історії, то ми, можливо, з певним здивуванням, побачимо, що людство веде боротьбу з корупційною пошестю не одну тисячу років — і це не перебільшення. Ще давньовавілонські царі Уруїнімгіна та Хаммурапі (ІІІ—ІІ тисячоліття до н. е.) живцем здирали з хабарників шкіру, живими замуровували їх у стіну, смажили їх на повільному вогні... Люті страти — проте хворобу не знищили; вона продовжувала переслідувати народи та держави (а коріння її, як показали сучасні історики та економісти, сягає такого зрозумілого та «людяного» звичаю — робити «подарунки» чиновнику, судді, писареві, лікареві, вчителеві за надану послугу... Хіба це й нам не близько?).

А результати, а підсумки? «Іржа» у самій державній машині, перетворення її на знаряддя тиранів, гниль у суспільстві, в моралі. І тоді, й тепер! У часи давньоіндійського правителя Бхарати (ІV ст. до н. е.) один з його міністрів, Каутилья (очевидно, це псевдонім) опублікував трактат «Артха-Шастра», де багато чого сказано про корупцію. Зокрема, робиться такий цікавий висновок: «Майно царя не може бути, хоча б малою мірою, не привласнене тими, хто відає цим майном» (!). показовими є також повчання давньоєгипетського вельможі Ітахотепа (ІІІ тис. до н. е.) своєму синові, де, серед іншого, сказане: «Згинай спину перед начальством, тоді дім твій буде процвітати, твоє майно збережене й примножене буде, бо зле тому, хто сперечається з начальником, але легко жити тим, до кого він благоволить».

Ще в найдавніших духовних пам’ятках шалено й нещадно засуджувалась передусім продажність суддів (!), бо це спричиняє незаконний перерозподіл власності й бажання розв’язати суперечку поза правового поля. Старий Заповіт («Вихід», «Повторення Закону») наставляє: «Дарів не приймай, бо дари сліпими роблять і тих, хто має зір, і спотворюють правоту»; «Начальник вимагає подарунків, й суддя судить за хабарі, а вельможі виявляють злі прагнення душі своєї та спотворюють справи». В Корані знаходимо такі слова: «Не привласнюйте незаконно майна одне одного й не підкупайте суддів, щоб навмисно привласнити частину майна інших людей». Згадаймо, зрештою, й Божу Заповідь: «Не вкради!».

Про все це було відомо не одну тисячу років тому, але ж... У давньоримських Законах ХІІ таблиць (близько III століття до н. е.) вже зустрічаємо отой клятий термін «corrumpere» у значенні «змінювати за гроші свідчення у суді», «підкупати суддю». І далі в цих законах мовиться таке: «Невже вважатимеш ти надмірно суворою постанову закону, яка карає смертю того суддю, або посередника, які були призначені при судовому розгляді справи й були викриті в тому, що прийняли грошового хабара у цій справі?». Ось так! А цар Петро І (у порівнянні з тим, про що ми розповіли, його доба-то майже сучасність — 300 років тому) хотів був, розлютившись, видати такий указ: кожен, хто вкраде зі скарбниці суму, достатню для купівлі мотузки — підлягає лютим тортурам і страті! Тоді улюблений фаворит, «Данилич»-Меншиков, пошепки відказав цареві: «Мін херц, ти ж взагалі тоді без підданих залишишся — сам, один!». Монарх трохи заспокоївся... Ще промовистий епізод. Цар Олександр І викликав у 1809 році знаменитого історика Карамзіна і запитав у нього (як у «найрозумнішої людини Росії») — що ж, власне, коїться в державі? Карамзін відповів: «Крадуть, Ваше Величносте!».

Якщо говорити про корупцію в Московській державі і Російській імперії (а ці традиції вплинули і на українські землі, зокрема, на Гетьманщину після її «приборкання» та «інкорпорації» за часів Катерини ІІ), то не можна не згадати такий надзвичайно цікавий феномен, як «кормление» (простежується ще за доби Івана ІІІ, у ХV столітті). Що це було? Той чи інший чиновник (губернатор, воєвода, керівник «приказу») не мав офіційно встановленого царем «жалования» або мав мізерне, жалюгідне. Зате він мав величезні, майже ніким і нічим не обмежені можливості «кормитись» за рахунок людей ввіреної йому території — забирати гроші, будь-яке майно, житло (але правило: обумовлену частину надсилати «нагору», уряду!). Створилась ціла «корупційна піраміда» — згори донизу (але боронь Боже порушити її «правила»! Згадаймо, як у гоголівському «Ревізорі» градоначальник тягає за бороди купців й примовляє при цьому: «Гляди, не по чину берешь!»). А тепер, читачу, знайдіть бодай три відмінності цього «кормления» від українських корупційних «правил гри» (відверто кажучи, слизький і гидотний вислів), коли районні прокурори, судді, міліцейські шефи, маючи дуже скромні легальні зарплати, будують собі палаци? Що це, як не «кормление»? А «смотрящие» у кожній області та районі?

Хотілось би, аби читачі правильно зрозуміли: я аж ніяк не песиміст і не вважаю, що, оскільки з метастазами корупції людство бореться вже не одну тисячу років, це лихо є вічним й «непереможним». Зовсім ні! Але треба реально, не декларативно (не так, як це роблять зараз наші сумнозвісні «державні достойники») боротись з цією заразою. З нічого виникає ніщо; з порожніх слів народжується порожнеча, а то й гірше — цинізм, апатія, зневіра або прагнення «розтрощити все ущент», «розстріляти всіх крадіїв» (такі настрої в суспільстві реально існують й підсилюються). Боротьба з корупцією — це тест на право влади бути при владі. А треба лише зробити не такі вже складні речі (в «цивілізованому світі» вони здійснені вже наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, хоч вкрай наївно вірити, що корупції там геть-чисто ніде немає. Але вона там на «залізному повідку», як бойовий собака). Про що йдеться? По-перше, про системне перетворення відносин власності (що не було зроблено під час обох наших Майданів — а це й стало б реальною революцією в суспільстві), про створення класу (прошарку, стану — як завгодно) економічно незалежних, самостійних щодо держави й чиновників людей (для початку бодай їх буде 25—30 % українців), які не будуть просити суддів, прокурорів, міліцію, лікарів, вчителів, аби вони зробили те, що зобов’язані зробити по закону. По-друге, можливість змінювати будь-якого чиновника (від секретаря сільради до президента) в тому разі, якщо є обґрунтовані і доведені підозри у корупційній діяльності та порушенні закону. Звісно, що це неможливо у ситуації, коли керівники правоохоронців, у першу чергу генпрокурор, залежать від відповідного «шефа»! Розслідування має бути реально незалежним, інакше це профанація «правосуддя» й підживлення корупції нагорі. І, по-третє (але це дуже важливо): відродження бодай елементарних засад культури й духовності в суспільстві. Суспільстві, що стоїть на порозі справжньої моральної деградації. Адже ще Монтеск’є писав, що рівень моралі та культури в суспільстві й рівень підкупності його людей — це обернено пропорційні величини: чим вищим є перше, то нижчим є друге. Це про нас.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: