Крим: історія спротиву
26 лютого в Києві відбудеться Марш солідарності із кримськими татарами, українцями і людьми інших національностей, які перебувають в умовах окупації
20 лютого 2014-го року — пік загострення ситуації на Майдані в Києві. Людей розстрілюють упритул прямо в центрі столиці. Київ блокують правоохоронці, метро не працює, а онлайн-камери телеканалів транслюють все це з різних ракурсів на весь світ. Кремль говорить про «громадянський конфлікт» в Україні та закінчує Олімпіаду в Сочі (до 23 лютого 2014-го). Через тиждень Росія розпочне анексію Криму і зрештою випустить медаль за «повернення Криму», на реверсі які будуть значитись дати — із 20 лютого 2014-го по 18 березня 2014-го. Перша дата наочно демонструє, що в той період мова йшла не про «громадянську війну», а про етап окупації вже під час розстрілів на Майдані. То чи не були ці розстріли саме початком окупації?
Крим був анексований, світ занепокоєний, а на Донбасі Росією розгойдувалась війна: набирались найманці, вербувались місцеві військові, правоохоронці та чиновники. Псевдореферендуми на ксерокопіях, безкоштовні автомати за паспортами та інформаційний вакуум стали елементами подальшої окупації до того, як в силу вступили «Гради» і танки. Верховна Рада минулого скликання встигла визнати анексований Крим окупованою територією. Наступний же парламент не зробив цього із окупованими територіями Донбасу, залишивши дану термінологію в межах гасел, заяв та політичних виступів.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Що ми маємо зараз? Спроби «блокади» за ініціативою деяких політиків, які часто не носять системний характер, а отже, мають сумнівну ефективність. Маємо політв’язнів серед цивільного населення, яких РФ переслідує лише за їхні переконання, вигадуючи за сталінськими лекалами брехливі звинувачення у «тероризмі». Відкритим залишається питання — чи існує у Києва ясна та чітка стратегія деокупації та реінтеграції Криму і частини Донбасу? Що зроблено держслужбовцями для повернення цих територій? І чи не спричиняє розмитість позиції офіційного Києва до появи різного роду спекулятивних версій та ідей, які дуже нагадують елементи російських сценаріїв? Зрештою, як Україна має поводитись з окупованими територіями?
Головний редактор інтернет-проекту BlackSeaNews Андрій Клименко коментує «Дню»: «Відсутність ясної політики та стратегії держави щодо окупованих територій Криму і Донбасу, є першопричиною того, що в такому вакуумі з’являються різного роду спекулятивні теорії та пропозиції на кшталт статей Пінчука або заяв Артеменка. Все, що було зроблено в питанні Криму, з’явилось лише під тиском громадянського суспільства. Ми зараз перебуваємо на етапі кінця 2015-го року, коли внаслідок громадської блокади Криму, уряд був вимушений припинити торгівлю з окупованою територією. Це стосується зокрема постачання електроенергії. При цьому громадськість вже два роки б’ється за скасування постанови уряду, в якій забороняється мешканцям Криму, які бажають виїхати на територію вільної України, вивозити майно — від книг та меблів до офісного приладдя. Таким чином уряд поставив перепону для повернення українських громадян в Україну, які бажають жити на материку. Мушу визнати, що ми, як представники громадських організацій, вже давно припинили сподіватися на державу. Всі ми діємо скоординовано і досягаємо того, що можемо власними силами. Варто зауважити, що нинішня спроба блокувати торгівлю з окупованими територіями Донбасу зустрічає більше проблем, ніж блокада Криму, хоч витоки їх однакові. Різниця в тому, що, ще до того як Порошенко став Президентом, був прийнятий закон про окуповані території — Криму і Севастополя. Тому в організаторів цивільної блокади Криму була більш фундаментальна правова основа. Але і «кримська блокада», і спроба блокувати окупований Донбас висвітлили однакові проблеми — існує значна частина українського бізнесу й українських політиків від бізнесу, які бажають заробляти на торгівлі з окупованими територіями. Для цих осіб права людини, повернення громадян та територій не мають ніякого сенсу».
Поки що популісти-політики, олігархи із манією збагачення та провокатори, в боротьбі із Кремлем, є нашою внутрішньою слабкістю, в яку й буде цілити ворог. Зрештою, війна розпочалась не з танків, а з поступової окупації свідомості, пошуку слабостей (варто згадати відому статтю «Москва, Маросєйка» Юрія Шевельова про три небезпеки для українців — Москва, провінційність і кочубейство) та наступу на нашу ідентичність.
